Після розпаду СРСР питання мови для колишніх радянських громадян виросло в Україні в болісний знак запитання. Офіційне нехтування російської мови стало продовженням розколу в суспільстві. Насильно нав’язана людям проблема «сторонності» російської мови вилилася в душевний біль. Колись мова міжнаціонального спілкування в багатонаціональній державі, російська мова, тепер позбавлена державного «імунітету», виявилася емігрантом на рідній землі. Замість юридичної «недоторканності» їй дістався неофіційний статус «мови вулиць і кухонь». Тим самим нове пострадянське законодавство України не просто «засунуло» російську мову на задвірки, а й поставило на її майбутньому повноцінному розвиткові та застосуванні хрест.
Знак запитання
Таке не може вкладатися в голові і не може бути визнано народом справедливим. Бо це рівнозначно забороні на право дихати або думати для багатьох наших громадян.
Російська мова, так само як і українська, — це те, що увійшло в кров і плоть кожного з нас. Це те, що всіх нас зближує і ріднить. Це наша Батьківщина, наш дім. Наша історія. Культура. Пам’ять. Сьогодення і майбутнє. Без російської мови, як і без української, ми просто не зможемо нормально жити і розвиватися. Але заангажована політика еліти не хоче помічати істини, що лежить на поверхні: захист і розвиток української мови передбачає обов’язковий захист і розвиток російської мови. Нинішня зневага до проблеми російської мови — прямий шлях до майбутнього виселення її за межі країни, як це сталося в багатьох пострадянських республіках. Це і є не що інше, як відмова російській половині українського народу в її генетичних потребах у культурологічній, історичній, духовній і соціальній сферах.
Проблема російської мови в Україні — це проблема значно більша за своїм наповненням, аніж суто мовна. Нас хочуть переконати, що гармидер зчинився навколо «однієї з мов нацменшин» і це начебто ламаного гроша не варте. Такий підхід — блюзнірство. Адже в розв’язанні цієї проблеми — ключ до повноцінного розвитку української держави та її народу, майже дванадцять мільйонів з-поміж якого — етнічні росіяни.
Удавана загроза
Саме ненадання російській мові статусу державної або офіційної, що в юридичному розумінні одне й те ж, стало каменем спотикання, заклало потенційну основу для витіснення російської мови в різних сферах і водночас поступового вичавлювання її з нашого життя як мови, не визнаної владою. Сьогодення — тому підтвердження, чи це буде тенденція до витіснення російської мови зі сфери освіти (що аж ніяк не сприяє підвищенню грамотності), чи виконання українськими телерадіоканалами державного циркуляру про перехід на українське мовлення. Справа доходить уже до рекомендацій, які прирівнюють використання російської мови до антиукраїнської пропаганди і навіть до пропаганди насильства і розпусти. Статтю Конституції України (1996 р.), що гарантує «вільний розвиток, використання і захист» російської мови, сьогодні вочевидь знехтувано, та й не дає вона жодних гарантій на майбутнє. До того ж за минулі кілька років на розвиток цієї статті Конституції України не було прийнято жодних рішень. А Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» визнано рішенням Конституційного Суду України (червень 2000 р.) таким, що суперечить Конституції через процедурні порушення.
Ми вже докотилися до офіційних заяв «про чужорідність російської мови на території України». І це попри те, що 55 відсотків тих, хто мешкає в Україні, розуміють один одного лише з допомогою однієї мови — російської. Тенденція до задушення мови О. Пушкіна і Л. Толстого, М. Гоголя і Т. Шевченка в українській державі набирає обертів.
Добалакалися вже до того, що на прихильників російської мови навісили ярлик «антиукраїнських сил», які виступають «за відтворення на теренах» України «російськомовного середовища в інтересах неоімперських прагнень російських шовіністів». Замість переконливих аргументів — дешеві трюки утрирування, пересмикування, спотворення, нагнітання. Бо нема чим відповісти величезній кількості своїх співгромадян — етнічним росіянам на їх природне бажання мати юридичну впевненість у завтрашньому дні своєї рідної мови. Русофоби заходяться від істерик через те, що не знають, як змусити цих людей закрити рота, щоб жодного російського слова не лунало на «визволеній від російської окупації» українській території. В їхній уяві удавана «загроза» з боку російськомовного населення набирає фантасмагоричних форм.
Напрошується запитання: чого домагаються? Що, одну націю хочуть поставити над іншою? Що, вживання в розмовній, офіційній мові «нашої» чи «не нашої» мови стало «паролем»: наша людина чи не наша? На політичне тавро перетворено перевагу людиною тій чи іншій мові, вживання якої тепер є пізнавальним знаком «хто є хто». Мову грубо і безпардонно використовують як прокрустове ложе для всіх бажаючих називатися громадянами України. Чи це не предтеча «полювання на російських відьом»?
Нетерпимість до російської мови — ось внутрішня суть прищеплюваних суспільству настроїв. І ця політика дає, на жаль, свої плоди. Крапля і камінь розбиває. За цим принципом відбувається методичне виштовхування всього російського з українського простору.
«Загроза національної безпеки», «політична провокація», «дестабілізація», «розкол українського народу», «ворожнеча серед українців різних національностей». Ось типовий перелік цитат сучасних ораторів із когорти ура-патріотів. Їхній «ор» — це складова сценарію холодної війни: для годиться з російською мовою, але за великим рахунком з росіянами в Україні. Їх війна — це прихована форма цькування росіян, і водночас шантаж влади, якій заздалегідь дають зрозуміти неможливість жодних кроків назустріч російській мові.
Як можна охарактеризувати той факт, що в можливому наданні російській мові статусу другої державної декому ввижається... майбутня «експатриація» української мови за межі українського суспільства? Як можна зрозуміти те, що червоною ниткою у виступах прихильників збереження попередньої державної пропорції (а точніше — диспропорції) у мовній сфері проходить думка про неминучу експансію з боку тих, хто домагається державного статусу для російської мови. Зрозуміло, що ці побоювання глибоко помилкові. Навпаки, «русофіли» незмінно підкреслюють свою толерантність до української мови, не кажучи про народ, який і гадки не мав ділитися на своїх і чужих. Та це й неможливо з причини бодай тієї самої наявності мало не в кожній сім’ї україно-російських нащадків. Та й самі ініціатори російськомовних звернень указують зокрема і на важливість зміцнення позицій української мови.
Невже хтось у нас такої поганої думки про національний, інтелектуальний, культурний, історичний потенціал власного народу, невже так не поважають свій народ і не довіряють йому, що починають Західну Україну залякувати мовною «інтервенцією» з боку російськомовного Південного Сходу? І такі заяви лунають не де-небудь, а в стольному граді Києві, стародавній столиці православної землі.
Нескінченно принизливе ставлення до російської мови тривати не може. І можновладцям робити вигляд, що в нас нічого не відбувається, вже просто не можна. Не можна весь час спускати на гальмах те, що непокоїть геть усіх, бо гальма мають властивість відмовляти.
Але ж бо правильне державне ставлення до російської мови загалом в Україні — це неодмінна запорука реальних можливостей для успішного розвитку державної української та інших мов (у Криму це кримськотатарська, грецька, вірменська, караїмська, кримчацька, єврейська та багато інших). Це та формула, що є ключем до міжнаціональної гармонії.
За період моєї роботи на посаді глави кримського парламенту в Криму було проведено кілька зустрічей, з’їздів, симпозіумів, присвячених долі російської мови в Україні. На них з’їжджалися провідні вчені вузів з усіх областей України. І це незважаючи на те, що багато кафедр російської мови вже було перейменовано, а викладачів скорочено. В 2001 році на І форумі русистів України, що відбувся в Криму, було прийнято звернення до влади країни, в якому містилася рекомендація надати російській мові статусу офіційної.
Україною йде хвиля вимог з боку цілої низки регіонів (Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Харківська області) про надання російській мові статусу другої державної. Не тільки етнічні росіяни, а й люди інших національностей розуміють, що знаходити спільну мову вони можуть лише з допомогою російської. Це давно зрозуміли за межами України. Російська мова — одна з офіційних і робочих мов ООН (поряд з англійською, арабською, іспанською, китайською, французькою). Російська мова стала основною мовою спілкування в СНД. Характерно, що в грудні минулого року в Петербурзі в рамках XX сесії Міжпарламентської асамблеї (МПА) держав—учасниць СНД пройшла міжнародна конференція «Російська мова як мова міжнаціонального спілкування в країнах Співдружності».
Значущість і міжнаціональна престижність російської мови на пострадянському просторі зростає, російська мова стає дедалі затребуванішою як та мова міжнаціонального спілкування, альтернативи якій у СНД немає. І вже в шести країнах Співдружності російська мова набула юридичного статусу. В Україні рух на користь російської мови ширшає. Саме життя вимагає відновити справедливість. Зростає кількість відповідних звернень на адресу влади з боку громадсько-політичних рухів, органів місцевого самоврядування, пересічних громадян. Голос цих людей — вершина 12-мільйонного народного айсберга, який влада демонстративно ігнорує.
Внутрішній кордон
Якщо в сукупності проаналізувати і синхронізувати ці та інші явища, то напрошується висновок, що в Україні зусиллями певних кіл ведеться «будівництво» ще одного кордону — внутрішнього, спрощено кажучи, між Заходом і Південним Сходом, між українською і російською половинами. Але це просто вже нерозумно, безглуздо і небезпечно!
Навіщо провідники помилкової теорії «чистоти української раси» кидають на український народ тінь недовіри, не вірячи в його національну самобутність, силу інтелекту та духовну могутність? Що з цього приводу сказали б Т. Шевченко, Л. Українка, М. Коцюбинський, М. Вовчок, Ю. Яновський, О. Довженко та багато інших, які писали російською й українською мовами? Адже для них російська мова на території України ніколи не була іноземною. І водночас їхній самобутній український колорит аж ніяк не страждав від сусідства з російською мовою. А якби сьогодні воскресли М. Гоголь, В. Короленко, М. Волошин (Кириєнко), А. Ахматова (Горенко), М. Булгаков? Мабуть, вони дуже здивувалися б нинішнім суперечкам, хто вони — російські чи українські майстри слова? Адже, по суті, немає жодного українського класика, який не використав би у своїй творчості російську мову. А що таке російська музика без Петра Чайковського, нащадка українського козака Чайки? Феофан Прокопович і брати Розумовські, Микола Гоголь і Євген Гребінка, історик Костомаров і філолог Потебня — цю низку імен українців, які вірою і правдою служили Росії, можна продовжувати без кінця. Російська мова в Україні — це ще й мова науки! Прогресивна роль російської мови в науковій сфері безумовна. Всім нам слід згадати про такі «мозкові центри», як В. Вернадський, С. Корольов, О. Антонов, батько і син Патони, О. Богомолець. Так само в Україні з вдячністю і гордістю згадують великих синів Росії (і росіян за походженням, і представників інших етносів), котрі вірою і правдою служили Україні та її народові. Наші політологи дедалі частіше кажуть, що в Україні минув час Івана Мазепи і знову настав час Богдана Хмельницького. В нас втрачають популярність політики, які кажуть про міфічну агресію Росії проти України, зокрема й культурну. Десятки тисяч учених і конструкторів, інженерів і висококваліфікованих робітників, аграрників і діячів культури, які в різні роки приїхали до України з Росії, допомогли їй стати країною Антонова і Патона, Малишева й Амосова, Тичини, Довженка, Ватутіна...
За часів Радянського Союзу українська земля «поставляла» країні культурну, науково-технічну, адміністративно-управлінську еліту. За довгі-довгі часи український і російський народи зрослися в єдине братство, спільне майбутнє якого передбачило зокрема і постійне змішування шлюбів. Це чи не чергова цеглинка до скарбнички доказів справедливості формули «російський та український народи — близнюки-брати», доказів того, що відхрещуватися українцям від своєї російської половини протиприродно, як і росіянам від українців.
Історично, генеалогічно обумовлене багатовікове взаємопроникнення української і російської культур — на сьогодні для сучасної України насправді подарунок і знахідка, відмовлятися від яких — щонайменше божевілля. Це рівнозначно відмові від повноцінного функціонування всіх державних і громадських структур. Це рівнозначно відмові від нарощування інтелектуального потенціалу нації. А саме до цього веде, здавалося б, безневинне «зациклювання» на «коронованості» титульної мови нації.
Народ мудріший і далекоглядніший за багатьох політиків, бо народ живе своїм розумом, своєю вірою, своєю історією, своїм корінням. А якщо в народу коріння спільне, то його душу вже ніхто знищити не зможе. А душа нашого народу, цього україно-російського велетня на території ще дуже юної держави Україна, зберігається зокрема і з допомогою двох рівновеликих української та російської мов. Ці дві мови, як відомо, сягають корінням свого спільного праотця.
Шлях до агресії у відповідь
Сьогодні все питання ось у чому: українській мові бути — тільки за умови існування російської мови в статусі державної. Саме завдяки особливій міжетнічній, історичній, культурологічній специфіці нашої (на тлі багатовікової історії украй молодої, що тільки-но народжується) держави її майбутнє цілком залежить і від створення рівних умов для повноцінного розвитку і української, і російської мов. Російська й українська мови в державі Україна пов’язані спільною духовною, історичною пуповиною, перерізати яку ніколи нікому не під силу. І як нитка іде за голкою, так одна мова буде завжди нерозлучна з іншою.
Передвиборні обіцянки багатьох політиків про надання російській мові статусу другої державної разом з іншими обіцянками канули в Лету. Чи не станеться так, що човен почнуть розхитувати вже не поборники тоталітарної українізації, а ті, кому відмовляють у законному праві на свою рідну мову? Не думаю, що хтось сьогодні в нашому суспільстві бажає того, щоб російський народ почав на пальцях показувати своїй державі виведену лінгвістами аксіому: «Мовна спільність людей є найстійкішою спільністю». І додамо: обмеження мовних прав — це шлях до агресії у відповідь».
Доречно згадати, що майже 80 відсотків країн юридично не «сидять» на одній титульній мові. В 42 країнах — по дві та більше офіційні мови (Бельгія, Швейцарія, Фінляндія, Кіпр, Канада, Індія, Афганістан).
Спадщиною епохи безглуздого протистояння, непримиренного протиборства ангажованих політиків України та Росії недавніх років є цілком надумана, штучно створена так звана проблема існування російської мови в Україні, що не збігається з громадськими настроями — східної та південної частин України. Цю проблему нав’язано народові тими, хто гріє на політиці руки, хто сіє по нашій землі націоналістичні бацили чварів і розколів. Ті, хто це робить, чудово розуміють, що без російської мови частина українського народу, позбавлена офіційного права розмовляти, писати, вчитися, думати рідною мовою — російською, дедалі більше віддалятиметься від Росії. Чи не цього й домагаються?
Ситуація, що особливо загострилася останнім часом навколо російської мови, свідчить, з одного боку, про реальні громадські настрої у багатомільйонному російськомовному середовищі, з другого боку, про великомасштабну операцію протидії цим настроям. Народ зомбують ультранаціоналістичними установками удаваного «однобокого» патріотизму. Іде розв’язане певними силами приховане цькування тих, хто стоїть на інтернаціональних, інтеграційних позиціях у відносинах між Україною та Росією, виступає за зміцнення православ’я, за відродження та зміцнення духовності, патріотизму.
Майбутнє в розв’язанні проблеми
Але в таких підходів майбутнього немає, так само як немає майбутнього в усьому, що є носієм антинародного. А я на особистому прикладі хотів би показати, що, крім хоч би яких там політичних устремлінь, завдань створення законодавчого поля, Його Величність Життя підпорядковує собі все інше, розпоряджаючися так, як йому зручніше. Мій друг — Лентун Безазієв —кримський татарин. Його дружина вірменка. Я українець, дружина моя — росіянка. Ми дружимо сім’ями. Скажіть, будь ласка, якою мовою нам спілкуватися, коли ми збираємося? Вірменської і кримськотатарської ні я, ні моя дружина не знаємо, а Безазієви не знають української, але кожен з нас розуміє один одного великою, звичною для нас мовою — російською.
Доти, доки ми чинитимемо опір, доводитимемо, яка мова вища за іншу і зіштовхуватимемо ці проблеми як політичні інтереси лобами, — нічого нормального в розвитку тієї чи тієї мови не вийде. Я українець, і кажу прямо, що моє єство полягає в усвідомленому сприйнятті та розумінні, що в мене дві рідні мови: моя рідна українська і моя рідна російська. І ось це єство має бути враховане в подальшому державотворенні в Україні. Бо успіх державотворення, переконаний, прямо залежить від того, чи буде в Україні розв’язано проблему двомовності.
Нині я як народний депутат України підготував на розгляд ВР України законопроект про внесення змін до Конституції України для надання статусу офіційної мови — російській. Потрібні для внесення до парламенту законопроекту підписи депутатів уже зібрано. Підписатися під цим документом, на мій подив, не захотів дехто з тих, хто голосно кричить про захист російської мови. Я висловлюю слова вдячності всім народним депутатам, хто поставив свої підписи під моїм законопроектом. Залишилося головне: дочекатися розгляду його на пленарному засіданні сесії Верховної Ради і побачити, хто справді бажає своєму народові повноцінного майбутнього.
Леонід ГРАЧ, народний депутат України.
