Втеча з-за грат, або Чому здали генерала

19 травня 2002 року о четвертій ранку з-за грат Стрижавської виправної колонії, де утримуються небезпечні злочинці, втекло шестеро засуджених. Вони скористалися виритим підкопом. Майже 40-метровий «тунель» вивів небезпечних злочинців на волю. Всі вони нині знову за гратами. Тим часом стали відомі нові обставини цієї надзвичайної події. Можна лише здогадуватися, чому не повідомляли про них раніше: йдеться про чиновників із Держдепартаменту з питань виконання покарань. Кидати тінь на своїх негоже. Вину поклали на тодішнього начальника управління з питань виконання покарань у Вінницькій області Анатолія Банюка.

Генерал-майор А. Банюк, хоча й перебував на той час у відпустці, усвідомлював свою відповідальність за те, що сталося. Одразу приступив до проведення розслідування цієї резонансної справи. Досвідченому генералу, який 42 роки віддав роботі в органах кримінально-виконавчої системи, дуже скоро стало зрозуміло: про підкоп у колонії не могли не знати. Просто комусь було вигідно замовчувати інформацію.

Викрити злочинців під час копання тунелю, переконаний Банюк, не становило особливих труднощів. Розпорядок, за яким живе колонія, надзвичайно жорсткий. Протягом дня кожні дві години проводиться перевірка тих, хто відбуває покарання. Вночі без цього також не обходиться. Засудженому зникнути з-перед очей охоронця практично неможливо. Щоб потрапити у приміщення, де починався підкоп, треба також було «засвітитися» перед охороною.

Напередодні втечі, як стверджує А. Банюк, колонію інспектували столичні оперативники у званні полковника й підполковника. Генерал знає їх як досвідчених професіоналів, що обіймають у Держдепартаменті поважні посади. Перевірка мала жорсткий характер. Це пояснюється двома обставинами. По-перше, на той час у колонії виявили порушення, пов’язані із приписками. По-друге, керівництво Держдепартаменту віддало розпорядження посилити роботу з розшуку і виявлення можливих місць підкопів. Не тільки у згаданій колонії — у всіх установах, підпорядкованих Держдепартаменту з питань виконання покарань. Щодо згаданих приписок, вони не стали відкриттям для начальника управління. Генерал каже: ще до перевірки з Києва він видав більше шести наказів про покарання винних.

За словами співрозмовника, представники зі столиці до того ж узяли на себе керівництво оперативною і розшуковою службою. Розшукову роботу проводили навіть уночі. Перевірку закінчили в останній день квітня 2002 року. А вже 19 травня, як згадувалося вище, злочинці скористалися 40-метровим підкопом. «Скажіть, — запитує генерал Банюк, — можна повірити в те, що після такої ретельної інспекції перевіряльники так і не помітили нічого підозрілого? Адже шукали не голку в копиці сіна... А можливо, то була лише видимість активної роботи?»

Стрижавську колонію Банюк знає як своїх п’ять пальців. Десять років він працював тут начальником. 9 травня 2002 року генерал надіслав службову телеграму на ім’я виконувача обов’язків начальника колонії. У ній конкретно було вказано місця, на які варто звернути увагу під час перевірки щодо виявлення можливих підкопів. Потім ще раз наголосив на цьому під час телефонної розмови. Генерал каже, що за його керівництва колонією не раз упереджували спроби «прокласти тунель на волю». Тому злочинцям не вдавалося втілити задумане. Таке могло статися хіба що завдяки змові з окремими охоронцями, припускає Анатолій Митрофанович.

Підтвердженням того, що про підкоп у колонії було відомо, може бути такий доказ. Один із засуджених, продовжує генерал, повідомив про це черговому на КПП. Він навіть назвав день, коли втікачі збиралися вибратися на волю. Очевидно, розмірковує далі співрозмовник, їх мали намір, як то кажуть, упіймати на гарячому. За це можна було сподіватися на підвищення у званні чи посаді. У будь-якому разі левова частка вини все одно лягала саме на начальника управління. Так воно, зрештою, і сталося.

Анатолій Банюк уже два рази, як він каже, просився у відставку. Мав намір залишити непросту службу, коли виповнилося 50. Не відпустили. І в 55 переконали, що його знання, вміння, великий досвід потрібні для дальшого вдосконалення роботи установ кримінально-виправної системи. З посади начальника колонії його підвищили: тоді ще у званні полковника він очолив управління з питань виконання покарань у Вінницькій області. Одним із перших серед колег із інших регіонів був удостоєний звання генерал-майора внутрішньої служби. Має кілька відзнак. Президент держави нагородив генерала іменною зброєю.

Від природи Банюк наділений хистом господаря. У всіх восьми виправних установах, розміщених на території області, організував виробництво. Навіть за нинішньої непростої ситуації засуджених харчують відповідно до передбаченого раціону. Здебільшого за кошти, зароблені ними самими. Протягом короткого часу зуміли провести реконструкцію виправної колонії №123, на що витратили більш як 800 тисяч гривень. Жодної гривні не було виділено Держдепартаментом на ремонт приміщення виправної колонії №39: майже 500 тисяч гривень власних коштів пішло на проведення робіт. Один мільйон триста тисяч гривень освоїли на реконструкції в’язниці у Вінниці.

Коли генералу виповнилося 60, заступник голови Держдепартаменту з питань кадрової роботи запропонував написати рапорт з проханням продовжити термін служби. Але кваліфікаційна комісія відмовила. Колегам його віку дозволили працювати далі. Щоправда, невдовзі у Держдепартаменті переглянули своє рішення. На прохання десяти народних депутатів України, серед яких був і тодішній заступник голови ВР Віктор Медведчук, кадрова комісія продовжила термін перебування на посаді начальника управління А. Банюка ще на три роки.

Минуло небагато часу, як із Києва «повіяло холодом». «Упереджене ставлення з боку керівництва Держдепартаменту, — каже А. Банюк, — пояснюю не результатами роботи, бо вони були не гірші, ніж в інших. На мою думку, причина в іншому. Очевидно, мені не могли пробачити депутатської підтримки.» Хоча напередодні, 19 травня, перший заступник керівника Держдепартаменту, який прибув на місце пригоди у Стрижавську колонію, віддав команду Банюку приступити до розшуку втікачів. Того самого дня до колонії приїздив голова їхнього відомства. Під час спілкування з ним не йшлося про звільнення Банюка. А наступного дня голова Держдепартаменту своїм наказом звільнив з посади одного з найдосвідченіших керівників у кримінально-виправній системі.

Генерал каже, що не чіпляється за посаду. «Бог з нею, з посадою, настає час і кожен з нас повинен поступитися місцем іншому.» Його неприємно вразило те, як відбувалося звільнення: без будь-якого попередження, без виклику для розмови, без усного чи письмового пояснення і т. ін. Поважного генерала відправили з посади так, як відправляють недбалого працівника. «Чи додасть таке ставлення до кадрів авторитету нашому відомству? — запитує Банюк.— Що подумають з цього приводу молоді працівники, котрі знають мою біографію? Ось за що найбільше прикро.»

Генерал — людина відверта. Діяти з допомогою «тихої сапи» не звик. Тому про все це він письмово повідомив керівнику відомства — голові Держдепартаменту з питань виконання покарань, теж генерал-майору внутрішньої служби, Володимирові Льовочкіну. У відповідь, щоправда, не почув жодного слова.

У тому, що сталося у Стрижавській колонії, зрозуміло, провина не лише Банюка. Яке покарання понесли інші відповідальні особи, безпосередньо причетні до НП, дізнатися не вдалося. Новий начальник управління з питань виконання покарань у Вінницькій області Микола Сидорчук сказав, що це є службовою таємницею. За інформацією Банюка, безпосередні винуватці «обійшлися легким переляком»...

 

Вінниця.