Для відтворення незабутніх зйомок 1963 року, з переплетінням мистецьких задумів, з їх спочатку тернями, а потім і трояндами, варто послухати самовидця, котрий тоді ще стояв на початку своєї журналістської та кіномистецької стезі, а нині —голову Київської Спілки письменників України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Леоніда ЧЕРЕВАТЕНКА.
Поетичне кіно Параджанова
— Отже, пане Леоніде, все почалося, як ви кажете, з «Тіней забутих предків». Я знаю, що Параджанов — ваш наставник і навчитель. Як ви зустрілися з Параджановим, про що говорили?
— У мене дійсно все почалося з «Тіней...». Я навчався тоді в Київському державному університеті, зокрема відвідував декілька семінарів, один із них називався «Вивчення творчості М. М. Коцюбинського». Я почув, що знімається фільм «Тіні забутих предків», а тоді ще були такі часи, що ювілей класика української літератури відзначався і, зокрема, відзначався й екранізацією. На той час я працював у журналі «Новини кіноекрану», підробляв там. Доречі, мене взяв на роботу Павло Глазовий. Ось я й увійшов у це коло і з цікавістю спостерігав. Мої враження відрізняються від того, що я читав про цей фільм і Параджанова, і чому це доручили саме не українцеві такий фільм. У простоті душевній я його й запитав про це, і ось що він мені відповів. «А ти хіба не знаєш, навіщо вони взяли на цей фільм мене, «армяшку». Хочуть, щоб цей «армяшка» все зіпсував і зробив із цього фільму оту саму смердючу кулю. А ось я зніму такий фільм, що вони жодною мовою не зможуть його перекласти, в тому числі й російською». Тобто, коли він брався за цю постановку, то він уже знав, що зробить.
Треба також сказати, що, коли він брався за Коцюбинського, як сказав Сизоненко, певна річ, він ні про Коцюбинського, ні про цю повістину ще нічого не знав. Йому просто нав’язали силоміць... А коли він прочитав, то перше, що зробив, — поїхав у Карпати, подивився на натуру, і звідти приїхав уже натхненний. Параджанов теж виростав у горах, і психологія оцих горян була йому знайома. Ну й сама поетичність цієї повісті, поетичність самого довкілля, в якому діяли герої, не могли його не захопити. Він просто загорівся, а далі почав збивати групу, яка й почала працювати над картиною. І, як я здогадуюсь, це був дуже вдалий вибір, Параджанов майже ні в кому не помилився.
— Але Параджанову, мабуть, активно допомагали, підказували, як ліпше зробити, що при цьому використовувати?
— Звісно, підказували. Я можу назвати ім’я головного консультанта. Це Іван Михайлович Дзюба, нинішній академік. У мене і зараз є лист Івана Дзюби до Параджанова з порадами. Це мені його сам Параджанов віддав, бо, може, ви знаєте, він не дуже дорожив своїм архівом. На, візьми, каже мені, це тобі більше стане в пригоді, ніж мені. Я його й зберіг, цей лист тепер —як історичний документ. Звичайно, допомагати розпочав Дзюба, потім його вивели на художника Манайла. Ми про нього тоді ще мало знали, але якраз відбулася виставка на Червоноармійській, і ми просто усі були вражені. Отже, вивели Параджанова на Манайла, вивели на Якутовича. Далі залишився ще оператор, він його сам знайшов — Юрія Ільєнка. Подивився його фільм «Прощайте, голуби» і запропонував. Хоч Юрій Ільєнко спочатку не погоджувався, та Параджанов зумів його переконати, що це буде фільм незвичний, просто шедевр. До речі, робота була нервова, дійшло до того, що вони стрілялися. І, слава Богу, ніхто нікого не застрелив. Бо Юрій Герасимович поводився дещо зухвало, навіть цинічно з усіма. Горланив як оператор навіть на Параджанова: «Я ж тобі казав, що понабирали оцих дурнів, що нічого не розуміють у кінематографії». Дурень, це ніби Георгій Якутович, нині покійний академік. А тих червоних коней, щоб ви знали, придумав той самий Якутович, а Юрій тільки зняв. А це наче його коронний номер.
— Так, справді, писали, що під час проявлення плівка попливла і з того й вийшли червоні коні. А потім за вказівкою оператора їх такими й залишили на екрані.
— Одначе червоних коней придумав таки Якутович. Це ж усе було в мене на очах, але Юрій кричав на нього. З тих пір за цю грубість я його не люблю.
— Гаразд, повернемося до кіно. Як пишуть у кіноенциклопедичному словнику, — це експресивно-романтичний фільм, в якому втілилася сама манера режисера. Чи справедливо тлумачиться це в радянському словнику?
— У принципі, в цьому фільмі втілено дуже широкий аспект. Як завжди, в шедеврі багато чого приховано, є кілька поверхів, і кожен з них вагомий і справедливий. Ось коли вони вже здавали матеріал, то їх звинувачували і в етнографізмі, і в порнографії, і чого тільки їм не клеїли. До речі, ті люди, котрі клеїли їм ці ярлики, потім виявилися найбільшими оспівувачами цієї картини. Втім, оспівували її тоді, коли вона вже почала отримувати міжнародні нагороди.
Хоча в цьому плані в Параджанова було абсолютно цинічне ставлення до такого. Він казав: «Ах, я знаю, що доки не отримаю на якомусь із фестивалів якоїсь поганенької медальки, то ніхто зі мною рахуватися не буде». І послали цей фільм на провінційний фестиваль в Аргентину, хай там, мовляв, провалиться. А він не провалився, картину помітили й нагородили. Ось уже тоді й почалася його хода планетою і досить успішно... Але перед тим, усі мають знати, фільм закривали у виробництві 13 разів. І ось нині, коли кажуть про великий внесок у це поетичне кіно директора студії Цвіркунова, мені смішно, тож то він його і закривав...
— Невже це правда, закривали 13 разів таку картину. Може, це трохи перебільшено. Як можна закрити те, що дозволено навіть самими високими начальниками від кіно?
— Це правда, і ніхто мене не переконає, що це не так, адже все робилося на моїх очах. А хто відкривав? Відкривав сам Параджанов. Як? Відповідаю, за допомогою своїх московських зв’язків. Коли спускався черговий наказ зупинити картину, він терміново шукав якесь кольє чи якийсь золотий браслет, віз своїм високим покровителям до Москви: Сергєєву, Герасимову чи Макаровій. А ті вже знаходили ключі до серця московського чиновництва. Ось ще. Коли картину вже було завершено, то її було представлено лише на третю категорію оплати. Це означає, що ніхто б її не побачив, просто була б ця картина для клубів. Це придумали наші київські мудреці, той же директор студії Цвіркунов і комітетчики. А по такій категорії група нічого б не отримала. Знову Параджанов змотався до Москви, і звідти на студію надійшов лист. Я його пам’ятаю, мені давали його читати, підписаний відповідальним секретарем Олександром Карагановим. «До нас надійшов лист, де ви рекомендуєте представити цей фільм на третю категорію оплати. Ми з цим не згодні. Вважаємо, що фільм «Тіні забутих предків» є рідкісною удачею кіностудії Довженка. Тому пропонуємо вам, у свою чергу, представити його на І категорію оплати і вважаємо, що це велика перемога українського кінематографа».
Ось як воно все було. Про це сьогодні наші співці поетичного кіно, наші дослідники не говорять. Але ось чому вийшов такий український фільм, і його зробив не українець, котрий собі поставив таку мету: «Я зроблю такий український фільм, що вони не в змозі будуть його перекласти навіть своєю російською»... Звичайно, велика удача цього фільму, що прийшов до них студент тоді ще другого курсу Іван Миколайчук. На цю роль був затверджений інший актор — Геннадій Юхтін. Це був же зовсім інший образ. Іван ужився в цей образ, він звідти родом, і тому враження справляє велике. Мене спочатку дуже дратувала Кадочникова, але сьогодні я вже дивлюся на неї без роздратування, призвичаївся. Абсолютно блискучі ролі у Бестаєвої, Богашвілі, Гринька. Ніхто навіть не може здогадатися, що Микола Гринько в тій картині. Епізод убивства Івана в корчмі, де Гринько стоїть у центрі, довжелезна така тичка, як Дон Кіхот. Прекрасно зіграв покійний Льоня Енгібаров.
— А як Параджанов сам висловлювався про свій фільм? Мені здається, що у ті часи висловлюватися про такий фільм треба було неоднозначно.
— Висловлювався він справді в різних аудиторіях по-різному, тоді можна було б цілу антологію з цього приводу скласти. Параджанов був чоловіком бурхливої уяви, до того ж міг підігравати глядачеві чи слухачеві, залежно від того, що про нього хотіли почути. Говорив те, що хотіли, або навпаки. А коли йому починали дорікати, ти, мовляв, он там стільки сидів на фільмі, хіба можна, він казав, що зняв геніальний фільм, зняв шедевр... Справді, зняти такий фільм — це було непросто. Спочатку він був абсолютно розгублений і незвично для людей, з якими він спілкувався, пригнічений. В перший момент, коли треба було розпочати зйомку, щоб вийти до кінокамери і сказати чаклунське слово «мотор», він був у такому мандражі і хвилюванні, його просто колотило, він не знав, що сказати акторам. Другий, третій епізод уже легше було. Момент інший, коли він себе привселюдно ганьбив, посипав голову попелом і кричав: «Я дурний «армяшка», я нездара, я нікчема!» А коли вже все було знято і матеріал просто вражав, він стояв перед ним розгублений, не знав, як це монтувати. Бо воно ж, якщо на те пішло, не зовсім за повістю Коцюбинського. Параджанов знімав кіно, витягуючи з повісті те, що його хвилювало, що запалювало його уяву. Відповідно і рішення були зовсім інші. Скажімо, той золотий, який кидають, і цей золотий лягає на купу міді чи й олова. З цього й починається фільм, момент чисто соціальний. Або цей рід, майже первісний, який ось ще зберігся в Карпатах. А як можна було оминути ці вочевидь фольклорні епізоди, чугайстер, мавки, які є в Коцюбинського. Інший режисер пішов би на це і зупинився б на цьому. А Параджанов обмежився цією лінією, яку він назвав Ромео і Джульєтта, лінія трагічного кохання. Кохання, яке людину підносить і водночас убиває.
— Розкажіть, пане Леоніде, яким епізодом розпочиналися зйомки, і про сам монтажний період.
— Я не був під час першого епізоду і говорити про це не маю права. Це описано у Володі Луговського, він був там другим режисером. Я фактично був не членом групи, а просто людиною, якій було дуже цікаво. Перебував у захваті, хвилювався і теж переживав... Коли усе було знято, стан Параджанова доходив до божевілля. Усе лежало в коробках, і всі знали, що знято унікальний матеріал, принаймні ніхто ніколи такого не бачив. Параджанов ще не знав, як його змонтувати, і наче був в якомусь заціпенінні. Усі вікна позаклеював кадрами і без кінця дивився, шукав зв’язків між ними. Бо кожен кадр — це як окрема картина, що дуже не просто монтувати. Фільм розпадався на якусь мозаїку, це усі розуміли, бо за своєю тональністю епізоди вочевидь не збігалися. Це те, що я спостерігав. І тоді вихід із цієї ситуації Параджанову підказав Іван Драч, котрий був на цій картині практикантом. Теж про це ніхто не знає... Іван Драч запитав Параджанова, чи читав той «Вершники» Юрія Яновського. «Який Яновський! Які «Вершники»! — опирався Параджанов. Але послухався і таки прочитав. Тому й зрозумів сам новелістичний спосіб будови. Це те, чого не було в Коцюбинського, але те, що він назнімав. Тоді вже він сказав «спасибі» Івану Федоровичу, і фільм був побудований на кількох яскравих, виразних, колоритних епізодах і нічого не втратив. Це й була оригінальна форма подачі.
Отже, новели: весна, смерть, самотність, корчма... Є ще один момент, про який варто говорити. Мало хто його знає, але, я думаю, він не міг не вплинути на бачення Параджанова і на цей фільм. Йдеться про трагедію Української повстанської армії і все, що при цьому відбувалося в Карпатах. З лісу вийшов один із повстанців з двома «шмайсерами» і здався. У нього був рак шлунку, адже він кілька років їв тільки ягоди та гриби, ще якісь корінці. Так жити не можна, його арештували, і він невдовзі помер. Усе це відбувалося під час зйомок. Параджанов, звісно, його не бачив, але навколо про це тільки й точилися розмови. Хазяїн, у котрого він жив, сусіди — усі розповідали про ці бої, про те страшне лихоліття, яке пережили. Спочатку Параджанов просто жахався й казав: «Ти подивись, який народ, вони ж просто ріжуть один одного, як овець». Потім зрозумів, що за цим стоїть щось більше, ніж оця кровожерність чи бездушність. Просто за цим стоїть сублімація того історичного досвіду, який пережив український народ. Думаю, що не було б цього історичного знання гуцулів, історії України, то не було б ні цього вбивства в корчмі, ні цих червоних коней. Це те, що задає тон, відчуття трагічності людського існування в цьому середовищі, на цій території. Воно хвилює й запалює...
— А війни на кавказьких хребтах, геноцид вірмен з боку турків, вірмено-азербайджанська різанина, інші конфлікти на тому ж Кавказі... Хіба це не могло вплинути на Параджанова?
— Звісно, він чув про війни Шаміля, підкорення Кавказу, геноцид вірмен, але він сам цього не переживав. Хоча воно теж проявилося в ньому і саме через сюжет Коцюбинського, через трагедію кохання Івана до Марічки, трагедію їхніх двох родин, які стикалися в бійках, у кривавих різанинах між собою. Хоч-не-хоч, а історія людства до цього зводиться. Як ми не намагаємося це цивілізувати й красиво подати, але це і є боротьба за місце під сонцем.
— Місце під сонцем... Думаю, Параджанов своїм знаменитим фільмом уже тоді завоював собі добру славу під сонцем українського кінематографа і міг би зняти ще й не один самобутній фільм національного спрямування, до того ж на нього не можна було навісити ярлик «український буржуазний націоналіст».
— Щоб ви знали, він мав зняти фільм про Олексу Довбуша. Думаю, Параджанов зняв би його краще, ніж Віктор Іванов, хай він, уже покійний, мене вибачить. Я можу переповісти тільки те, що Параджанов мені розповідав про початок цієї картини... Гори, хлопчик, який випасає отару. Звичайний собі сільський хлопчик, яких тисячі. І раптом на хлопчика нападає орел, підхоплює й несе із собою, а потім так само обережно повертає і ставить на місце перед отарою. Тобто нічого такого не відбулося, але хлопчик побачив рідну природу і панораму своєї землі зверху, він не може вже бути звичайним сільським хлопцем, він вже виростає на героя... Ну й друге, йому страшенно подобався гуцульський колорит. Там була ще така деталь, що у Довбуша було 10 костюмів: гуцульський, мадярський, румунський, тож коли Параджанов уявно бачив перед собою увесь цей колорит, він міг усе це так здорово показати.
І якщо казати відверто, без фільму «Тіні забутих предків» Параджанова нічого б такого не відбувалося в світовому кінематографі, в румунському, мадярському, болгарському кіно. Мало того, ним надихнулися американські, аргентинські, бразильські кінематографісти. Параджанов показав, як через етнографію, костюми, танок і пісню можна розкрити щось набагато більше.
— Так, роль народних традицій, народних костюмів у кінематографі, безумовно, визначальна. Хіба не сам народ усе це створив для себе, для свого стилю життя, підібравши на свій смак, для зручності і краси. Зрозуміло, чому все національне так вплинуло на розбурхану уяву Сергія Параджанова.
— Справді, усе мистецтво мусить відбивати національний колорит. У цьому плані в Параджанова було специфічне бачення. Проте не забуваймо найголовніше, це була епоха, коли все нівелювалося і створювався «единый советский народ». Радянський, але чомусь говорили тільки однією мовою — російською... І таким чином те, що творив Параджанов, було опозицією, майже революцією. Він не вписувався у ту картину, яку створювали комуністична партія й увесь державний лад. Це вочевидь була протидія, і Параджанов ішов усупереч самому режиму. В ньому заговорила кров, він захотів створити подібні картини і для вірмен, і для грузинів, і для азербайджанців —для всього Кавказу. І фактично він своє призначення виконав. Іншого такого я не зустрічав, щоб так вільно, розкуто, талановито ставився до матеріалу. Він мені колись казав, я навіть записав цю фразу: «Я перед будь-якою нацією готовий стати навколішки, і тільки за те, що вона зберегла для себе свій образ, своє мислення, своє бачення світу. Ось за це їй треба доземно вклонитися». А що таке його «Тіні забутих предків», як не доземний уклін українцям, а далі — доземний уклін вірменам («Легенда про Сурамську фортецю»), доземний уклін грузинам («Саят-Нова») і так далі...
Можу сказати, що Параджанов гідних учнів по собі не залишив. Звичайно, хтось до нього хилився, але коли почалися утиски за поетичне кіно, за «параджанівщину», то його почали зрікатися. Була поширена така думка, що він нічого не читав, у нього в житті не було жодної книжки. Я скажу, що це не так, книжок він, справді, не збирав, бібліотеки вдома не мав, але, що б я йому не приніс, він уже все читав і все бачив. Він усе наче знав напам’ять, у нього все було закладено в голові і в цьому орієнтувався без посередників. Знав і вірменську, і грузинську культуру, бо жив там серед цих пісень і костюмів.
Та Параджанов у сузір’ї найталановитіших режисерів —чимала величина, і прикро, що він у нас нічого не продовжував. Шалений успіх цієї картини, до того ж у різних країнах і в різних етносів, на нього вплинув і якось негативно. Він мені казав: «Усе, я тут чогось досягнув, більше на цьому шляху я вже не шукатиму, бо нічого не можу знайти».
— Можна казати, що на цьому Параджановим було підведено риску, це квінтесенція його творчого доробку?
— Можливо, але я думаю, що можна було б далі розвивати і цю образність, і цю тематику. Але він не захотів. Далі були «Київські фрески». До речі, в сценарії усе було теж вибудувано за новелістичним принципом. Річ у тім, що сценарій я записував своєю рукою. Він якось до мене перейнявся довірою, мені надиктовував, а я записував. Лежачи на дивані, він увесь час зупинявся, говорив по телефону, а потім раптом сказав: «Ну все, я вже не буду цей фільм знімати». Я питаю: «А чому так?». «Бо я вже все зняв, що хотів». І далі він зробив абсолютно все, щоб цей фільм закрити. Всупереч тому самому директору студії Цвіркунову й усім керівникам студії, котрі вже зрозуміли, що Параджанов для них — золоте дно. Але він категорично відмовився і не захотів знімати... А далі відбулося те, що мало відбутися: у ньому заговорила кров, і він захотів зняти ще й інші національні картини, вже для кавказьких народів.
— Так, ці картини справді національні. Не кожен із режисерів навіть тепер може це зробити: відчути в собі цей національний дух, відчути своє кіно і кожен кадр у ньому.
— Більша частина кінорежисерів не сприйняли Параджанова. Непросто було перейнятися, для цього потрібен талант, мистецький досвід і, як ви кажете, національний дух. Параджанову була зрозумілою національна ідея. Адже для того, щоб з’явився геніальний твір, треба заговорити національною мовою. Тоді треба було мати неабияку рішучість, щоб зробити такий мужній крок. І Параджанов його зробив, красиво і поетично...
Бесіду вів Ігор РУСАНІВСЬКИЙ.
