Із передмови до книги «Злет. Трагедія. Вічність»
Геній — поняття, яке давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють десь у недосяжному для нас часі й просторі. Довідуємося про них з легенд та шкільних підручників. Серед нас вони давно вже не живуть.
Тим, хто знав Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Спілкувалися з ним. Це зрозуміло було навіть тим, хто не бачив його фільмів. Це було зрозуміло з того, як усе від його слова і в його руках сповнювалося краси і значення. Це зрозуміло було з тієї особливої хвилюючої енергії, що неослабно променіла з нього.
Йому не дозволялося бути собою, йому взагалі не дозволяли бути, бо для генія бути — це діяти, творити. Позбавити його цієї можливості — це означало позбавити його життя. Мука нездійсненного — для нього смертельна мука. Параджанов ніс її в собі роками, і дедалі менше вдавалося йому приховати її за гумором і дивацтвами.
А коли й це не доконало остаточно, почали вбивати фізично. Тюрмою, табором. Великого митця принижували, виснажували, створювали нестерпні умови існування.
Чи нищили Параджанова навмисне? Немає прямих доказів цього. Та в тім суть його трагедії. Суть у тому, що система, заснована на несвободі й уніфікації, на зневазі до людини, система тотального придушення людського духу діяла автоматично, «як заведена». Вона не залишала місця для творчої стихії. Але винні й усі ми. Ми не берегли його. І після того, як він уцілів у таборах, мало дбали про нього.
У боргу і в провині перед ним залишилася і вся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії, приїздив, вів переговори, пропонував послуги... І, може, трохи скрасило останні його місяці оте бодай часткове (але теж яке вагоме!) повернення в українське кіно— створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світової міри і світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник ще з часів «Тіней забутих предків».
Та скільки ще він хотів зробити для України! «Київські фрески» мали стати не тільки освідченням у коханні Києву, а й феєричною картиною життя сучасного великого міста, за яким стоїть тисячолітня історія; синтезом його прихованих духовних потенцій. Не стали: зйомки заборонили. «Інтермеццо» за однойменним шедевром його улюбленого письменника Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу, дати образ української ментальності. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
Та, може, найбільше, що ми втратили, — це нездійснений задум фільму «Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, ще з початку 60-х років, коли хотів поставити біографічну картину і написав сценарій «Дорога в безсмертя (Дума про Кобзаря)». А пізніше-неймовірна ідея: зробити кіноверсію Шевченкової «Марії». Він уже мав у голові не лише сценарій (на жаль, на папері накидав лише окремі фрагменти), а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського вертепу, різдвяної містерії... Ще й кілька років тому, під час одного з останніх приїздів до Києва, він повертався в розмовах до цієї ідеї, яка зародилася ще в 60-ті роки...
Як тут не нагадати про те, чим стали для мого покоління «Тіні забутих предків». Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною у світі. А отже — і величиною повною... І не випадково — тобто, може, й випадково, але знаменно, — що саме на прем’єрі «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року вчинено публічний протест проти хвилі політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової політичної непокори.
...Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але грунт під ногами є. Є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова. Обидва вигнані з Києва, обидва впокоєні деінде. Обидва невіддільні від Києва. Параджанов вертатиметься в Україну. Йому буде про що говорити з Довженком. І зі своїми теперішніми і майбутніми соратниками по українському кіно. Болей і гіркот вистачить надовго, але хай більшає і надій, і радощів.
