У вінницькій квартирі Федора Верещагіна, народного артиста України і Союзу РСР, часто збирався літературно-мистецький бомонд. «Найчастіше в нас бували, — згадує син Верещагіна — Федір Федорович, — Стаднюк і Майборода. Платон Майборода запам’ятався тим, що розмовляв лише українською мовою. Танцівник Есамбаєв, пригадую, сипав вдалими дотепами. Іван Козловський, голос якого звучав на весь світ, вразив своєю набожністю: перш ніж сісти за стіл, довго молився. Те саме робив після обіду».
На стіл зазвичай подавали товчену картоплю. Готувати її доручали малому Федору. Іван Стаднюк перший прихвалив її. Все допитувався, чим так смачно приправлено пюре. Відтоді й почалося: хтось із гостей на поріг — Федір брався за картоплю. А незвичайний смак вона мала тому, пояснює він усміхаючись, що додавав трішки звичайнісінького молока.
З п’яти років малий Верещагін виходив на сцену. У нього була своя роль: грав сина революціонера у спектаклі «Із іскри...». Разом з трупою Вінницького музично-драматичного театру, де батько був директором, а мати — актрисою, їздив на гастролі. Маршрути митців тоді були неблизькі — Тула, Свердловськ, Магнітогорськ. Виступали також у Ленінграді.
Вистава, в якій був зайнятий малий Верещагін, прославляла великого Сталіна. Коли почалося розвінчування культу особи, її одразу ж зняли з репертуару. Надалі, вирушаючи на гастролі, батьки залишали Федора-шестикласника дома. Хоча його артистичні здібності відзначали не менше, ніж уміння готувати картоплю. Батьки були переконані: син продовжить їхню справу. А дехто з поважних гостей під час розмови про майбутнє Верещагіна-молодшого обіцяв всіляко сприяти під час вступу до театрального. Сам Козловський готовий був допомогти Федорові стати студентом. Усупереч усьому він обрав інший шлях.
«На випускний вечір я йшов сам —батьки були на гастролях»
Що таке самостійність, якої так прагнуть хлопчаки, Федір по-справжньому відчув у шостому класі. Гастролі театру тривали два-три місяці. Старша сестра Елеонора стала тоді студенткою Київського театрального інституту. Родичів у місті в них не було. Федір залишався сам-самісінький.
— Я знав ціни у всіх найближчих кафе та магазинах, — каже Федір Федорович. — Грошей мені залишали з розрахунку один карбованець на день. Отож бухгалтерію доводилося вести скрупульозно. Я сам прав одяг, прасував. Але найбільше часу приділяв навчанню. Та ще й знаходив його для занять гімнастикою у спортшколі. Коли виконав норматив першого розряду, почастішали поїздки на змагання. Клопотів побільшало.
На випускний Федір прийшов без батьків — тоді вони були з театром аж у Липецьку. І коли складав вступні іспити в інститут, вони також поїхали на гастролі.
— Своєму вибору професії, — продовжує Федір Федорович, — завдячую дуже поважній людині — професорові медицини Іванові Митрофановичу Грабченку. В центрі міста на будинку, в якому він мешкав, нині встановлено пам’ятну дошку на його честь.
Верещагіни і Грабченки свого часу були сусідами. Професор справив величезне враження на малого Федора. Особливо тоді, коли йому вдалося врятувати життя батькові: Федір Григорович Верещагін так захворів, що за спиною у нього шепотіли, мовляв, уже недовго залишилося топтати ряст. Але Грабченко зумів зробити неможливе — витяг Верещагіна, як кажуть, з того світу. Після медінституту, куди малий Верещагін вступив з першої спроби, доля ще ближче звела його з Грабченком: Іван Митрофанович був науковим керівником у майбутнього хірурга під час навчання у клінічній ординатурі. Забігаючи наперед, скажу: відомому вінницькому хірургові уже виповнилося шістдесят, а він і досі оперує, працюючи в госпіталі для інвалідів війни.
Найважче було оперувати під час шторму в океані
Не хотілося б говорити про сумне, але слів із пісні не викинеш. За своє життя хірургові Верещагіну так і не вдалося отримати власне житло. Після закінчення медінституту він потрапив за розподілом на Житомирщину — працював у районній лікарні в Малині. Молодий хірург підробляв ще й у відділенні швидкої допомоги: платню мав невелику — треба було за щось жити. Про те, з якою відповідальністю ставився до роботи, свідчить хоча б такий факт. Щойно до будинку, де він квартирував, уночі наближалася машина, зривався з ліжка й починав одягатися — щоб його довго не чекали. Згодом навчився відрізняти гул двигуна машини швидкої допомоги та інших авто.
З наданням квартири, даруйте на слові, його водили за ніс доти, доки не закінчився термін роботи як молодого спеціаліста: таким держава тоді гарантувала надання житла. Змушений був повернутися до Вінниці. В обласному центрі, як і тепер, влаштуватися на роботу було непросто. Запропонували поїхати у Могилів-Подільський — хірургом міської лікарні. Там його сумління одразу оцінили. Завідувач відділення Іван Васильович Маланчин порушив клопотання перед начальством про надання здібному хірургові житла, адже сім’я Верещагіна мешкала на приватній квартирі.
— Та всі мої сподівання, — сумно жартує співрозмовник, — потопила... повінь. Того року Дністер, на березі якого лежить місто, двічі виходив із берегів. Без даху над головою враз опинилися сотні людей. Верещагіну разом з дружиною та малим сином не залишалося нічого іншого, як сідати на шию батькам.
Приятель Федора, Віктор Мироненко, з яким випадково зустрілися, дав добру пораду. Мироненко, він також лікар, щойно повернувся з Прибалтики. Ходив у плавання на риболовецьких суднах. Робота звична, зате заробітки значно вищі. «Якщо поталанить, — казав він, —можна зібрати грошей на кооперативну квартиру». Верещагін не знав, як дякувати другові, бо це був справді непоганий шанс.
У Таллінні влаштувався лікарем на морозильному риболовецькому траулері. Щоправда, уточнює Федір Федорович, зробити це було непросто: поки отримав згоду, півроку довелося чекати. Під час першого рейсу провів у океані чотири з половиною місяці. На Ірландському шельфі потрапили в 15-бальний шторм. «Такого навіть досвідчені моряки не пам’ятали. Відверто кажучи, не знали, чи виживемо».
Федір, попри все, пішов і в другий, і третій рейс —за два роки шість разів проводив у морі по два-три місяці. Якщо на траулері він був єдиним лікарем, то на плавбазі, де працював пізніше, налічувалося четверо-п’ятеро медпрацівників. Тут були операційна, лазарет на 10—12 ліжок, навіть своя лабораторія і рентген-кабінет. Обслуговували не тільки екіпаж судна. Надавали медичну допомогу морякам усіх траулерів, що перебували в їхній зоні, це приблизно сто суден.
Одного разу під час шторму їхнє судно «Станіслав Монюшко» віднесло в район Саргосового моря. «Ми потрапили в якесь зачароване коло, — згадує Верещагін. — До нас навіть не доходили сигнали з берега. Шторм не вгамовувався протягом тижня. Саме в цей час в одного з моряків на прізвище Сафронов, я його добре запам’ятав, бо потім ще довго спілкувалися, почався напад апендициту...»
Проста операція стала для Верещагіна чи не найскладнішим випробуванням. «Апендицит до того ж був гнійний... Але дякувати, все минулося. Не хочу здатися нескромним, потім про цей випадок писали у прибалтійських газетах. Одну з них — «Рыбак Балтики» — зберігаю у своєму домашньому архіві».
Проштовхнутися в чергу на отримання кооперативної квартири в Таллінні Верещагін не зумів. Йому не раз обіцяли посприяти, та далі слів справа не пішла. Після двох років Федір знову, як він каже, подзвонив у двері батьківського дому. Титулований батько — Федір Григорович був удостоєний орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, мав звання, як уже згадувалося, народного артиста України й народного артиста Союзу — міг, звичайно, скористатися своїм авторитетом. Та він не став оббивати пороги кабінетів чиновників, з багатьма з яких підтримував приятельські стосунки. Старший Верещагін зробив інакше: «розміняв» свою трикімнатну квартиру, і лише тоді син із сім’єю нарешті оселилися у «своєму гнізді». Дарма, що то була тісна двокімнатна «хрущовка», де й досі мешкає Федір Федорович. Уже другий рік, відколи не стало дружини Алли Захарівни, він тут сам. Син — у Липецьку, працює в тамтешній філармонії, буває з концертами в Києві, виступав за кордоном. А Федір Федорович, як і раніше, оперує: до минулого року він очолював хірургічне відділення в госпіталі для інвалідів війни, тепер працює хірургом.
Вдову позбавили пільг почесного громадянина Вінниці
Сама у своїй квартирі й мати: Регіні Францівні — 84 роки. Тяжко хворіє. Немає сил виходити на вулицю. Тому син намагається частіше навідуватися, а якщо справи не пускають, спілкується з матір’ю телефоном. Федір Федорович каже, що старенька з прикрістю сприйняла те, що міська влада позбавила її пільг, наданих її чоловікові як почесному громадянинові Вінниці, — Верещагін 42 роки очолював муздрамтеатр. Він жодного разу нічого не попросив для себе у представників влади. Навіть автомобіля, належного йому як інвалідові першої групи, учасникові бойових дій у Великій Вітчизняній війні. До речі, ветеран так і не дочекався своєї черги на його отримання.
Регіна Францівна, до слова сказати, також була на війні. З перших її днів добровільно із сестрою пішла працювати у військовий госпіталь, а потім у складі фронтової бригади артистів 21-ї армії виступала разом з чоловіком перед воїнами, не раз місцем таких виступів ставала передова, де було чути свист куль і вибухи снарядів. Позбавлення її пільг, вважає вдова, це, крім усього, ще й наруга над пам’яттю чоловіка. Нехай такі рішення залишаються на совісті нової влади. Їй краще знати, як потрібно ставитися до таких, як Регіна Францівна, старих і немічних людей.
«У тебе портфель,як у Козловського...»
— Ви знаєте, — каже мій співрозмовник, — батько навряд чи образився б на таке рішення влади. Для нього в цьому світі існували лише театр і творчість. Їх він ставив понад усе. А решта, вважав він, дріб’язкове. У нього не було вихідних. Крім театру, де він проводив більшість часу, не хотів знати нічого.
Своїх гостей — чи то з Москви, Ленінграда, Києва —Федір Григорович приймав зазвичай удома. Й ніколи не просив, щоб якийсь благодійник, скажімо, директор ресторану, підсобив накрити стіл. Купував усе за власні кошти. Бувало, зарплати не вистачало. Тоді звертався у бухгалтерію з проханням видати аванс. Одного разу, пригадує син, батько взяв зарплату аж на три місяці наперед. Внук тоді пожартував: «Діду, для тебе це може погано скінчитися. Дивися, щоб тебе, як Бальзака, не посадили в боргову яму».
Коли приїхав Козловський, не вдалося купити спиртного. Воно тоді було в дефіциті. Пригощали маестро домашнім вином. Як воно йому сподобалося! Верещагін познайомився із всесвітньо відомим тенором після війни, коли вінничани гастролювали в Москві. Відтоді постійно підтримували стосунки. Після від’їзду гостя, в домі прижилася нова приказка. Якось Федір повернувся з портфелем, що нагадував зіжмакану ганчірку. «У тебе, сину, портфель, як у Козловського», — пожартувала мати. Портфель великого маестро весь був скручений дротиками. Але він цього не соромився. Казав, що ходив з ним на заняття ще в гімназії, а тепер зручно носити в ньому ноти.
— Іван Стаднюк, він ставив у Вінниці «Війну», — продовжує розповідь Федір Федорович, — не раз нагадував батькові, як йому поталанило в житті, що зустрів Регіну Францівну. Не кожна жінка могла б витерпіти таку творчу натуру...
Верещагіни зустрілися в Києві. Федір Григорович тоді навчався в театральному, а Регіна Францівна — у театральній студії при театрі імені І. Франка. У 1938 році у них народилася донька Елеонора, про яку вже згадувалося. Чудово грала в театрі, мала звання заслуженої артистки України, останнє місце її роботи — Київський Молодіжний театр. У 1994 році, коли Федір Григорович тяжко хворів, з Києва повідомили трагічну новину: Елеонору збила на смерть автомашина, біля їхнього будинку на вулиці Кудряшова. Документів тоді при ній не було. Тому лише через три дні донька впізнала матір у морзі. А через два роки після того не стало Федора Григоровича.
Вінниця.
