Як Леонід Брежнєв у роки війни вимагав від солдатів розмовляти українською мовою
Початок нового 1943 року для 80-річного вінничанина Якова Рекрута, як він каже, нічим особливим не запам’ятався. Ту ніч він, рядовий зв’язківець 271-ї стрілецької дивізії 18-ї армії, провів у прифронтовому шпиталі. «Про новорічну ніч 1944-го, — каже Яків Миколайович, — міг би багато що розповісти. До кінця днів своїх не забуду, як у Карпатах прокладали зв’язок. 15 днів тоді тривали безперервні бої. Кровопролиття було таке жорстоке, що із десяти тисяч солдатів і офіцерів дивізії серед живих залишилося менше однієї тисячі чоловік.
Перед тим ми стояли у лісі під Коломиєю. Дивізія поповнювалася новими силами і технікою. Там, пригадую, нам уперше видали автомати: раніше у бій йшли з карабінами. Жили у землянках. Я вмів непогано малювати, тому раз по раз отримував завдання писати фарбою заклики на кшталт: «Слава вам, руські богатирі!», «Вперед — на Захід!» або «Доб’ємо Гітлера в берлозі!». Місце для написання шукав сам. Це могли бути стіни будинків, навіть хлівів, тільки б були рівні, а головне — на видному місці. Звичайно, такі написи робили російською мовою. Але коли дивізія вступила на територію Західної України, все змінилося.
Точніше кажучи, це сталося після приїзду в розташування наших військ тодішнього начальника політвідділу армії Леоніда Брежнєва. Під час проведення інструктажу, на який викликали, крім політпрацівників, таких, як я, художників, він поставив завдання: усім, хто хоч трохи знає українську, розмовляти нею, а заклики і лозунги виконувати лише на українській. Неважко здогадатися, чому політвідділ вдався до застосування такої, сказати б, тактики — щоб налагодити тісніший контакт з місцевим населенням. Відверто кажучи, на солдатів-українців це також справило позитивне враження: ми із задоволенням спілкувалися бодай рідною мовою.
... А про 1943-й, ще раз повторив співрозмовник, справді не можу розповісти нічого цікавого. Пам’ятаю лише, як нам, пораненим, які перебували у шпиталі, влаштували напередодні Нового року похідну лазню. Таке задоволення на фронті бувало рідко. Місяцями не милися. Тому для нас це було найкращим подарунком.
Дарма, що купіль відбувалася у холоді. Нагріти великий намет, коли на вулиці температура мінус двадцять, було неможливо. Воду гріли у великих металевих діжках. Щоб босоніж не ставати на холодну землю, збили дерев’яні настили. Навіть стік для води зробили. Перш ніж розпалити вогонь, вивели димохід. А про Новий рік нам нагадував запах хвої, він йшов від гілок, які принесли з лісу. Надовго затримуватися в такій лазні, звісно, не було як: від холоду зуб на зуб не потрапляв. Виливали на себе таз води — і хутчіш одягатися.
Війну Я. Рекрут закінчив у Празі, саме там святкував Перемогу. До того був двічі поранений. Повернувшись додому, згодом продовжив навчання в інституті: перед війною закінчив три курси мовного факультету Вінницького педінституту. Але душа його лежала до журналістики, якій, зрештою, присвятив більшу половину життя. Заслужений журналіст України Яків Рекрут, мабуть, один із найстаріших власкорів центральних видань. Важко повірити, але він продовжує працювати у «Робітничій газеті», представляючи часопис у Вінницькій області. З Новим роком вас, вельмишановний колего! З легким паром! Не таким, як це було 60 років тому...
Вінниця.
