Диканька — це як красива легенда, більше схожа на казку. Її романтичний образ, вимальований Миколою Гоголем, і досі бентежить уяву мільйонів бажанням хоч раз у житті побувати тут і на власні очі побачити пасічника Панька Рудого, коваля Вакулу та красуню Оксану, хитрющу Солоху і її залицяльників, Солопія Черевика (але без його сварливої жінки), козака Чуба, колоритного Пацюка... Тобто самому доторкнутися до невмирущого національного духу і прадавніх звичаїв. Диканька — це також і реальне містечко з багатою і суперечливою історією, славними й звучними іменами, цілими поколіннями земляків — працьовитих, добрих, співучих, жартівливих...
«Багат і славен Кочубей...»
Шляхом із Полтави на Суми ліворуч Диканька: Тріумфальна арка — її своєрідна візитка, а сам пам’ятник єдиний в Україні бутафорський символ перемоги над французами у війні 1812 року. Хоча саме містечко, як загалом і наша країна, до тієї кампанії жодного стосунку і не має, а спорудили його 1820 року за проектом академіка архітектури Луїджі Руска на честь приїзду царя Олександра І як парадний в’їзд у Кочубеївський маєток. Під лісом — старовинна Миколаївська церква з сімейним некрополем княжої родини. Її настоятель отець Василій повідав історію, оброслу легендами і переказами...
У сиву давнину, ще за гетьманщини, в лісі на пеньку загадково з’явилась ікона Святителя Миколая. Здивовані прочани перенесли її до церкви в селі та наступного ранку ікону знову знайшли на старому місці. В окрузі поповзли чутки про її чудотворність і саме на цьому місці спорудили Божий храм: спершу дерев’яний, а затим, у 1794 році, зодчий Микола Львов коштом родини Кочубеїв, які вже тут володарювали, звів кам’яну —ротондальної форми з подвійним куполом (уперше в храмовому будівництві, бо знаменитий Казанський собор у С.-Петербурзі з’явився набагато пізніше). Церква зазнала горя і руїн, була навіть атеїстичним музеєм, але вистояла. І хоч нині чудодійна ікона перебуває у фондах Полтавського художнього музею (ніби на реставрації), сюди нерідко заїжджають і знатні прочани. Вважається, що храм... фартовий на кар’єру і це можуть підтвердити навіть нинішні Президент, екс-Прем’єр-міністр, голова облдержадміністрації... Вони, і не лише вони, ставили тут перед образами свічечки, ще не перебуваючи на владному олімпі...
Далі дорогою, під вартою осокорів, мав би бути і власне маєток Кочубеїв, найбагатших вельмож Росії та Малоросії, за нинішніми мірками — олігархів. Та щербата асфальтівка упирається в... паливний склад і шкуродерню. В полум’ї громадянської війни згинуло все: багатюща книгозбірня, картини, скульптури, меблі червоного дерева, килими, гобелени і сам палац. Вогонь палав дві ночі й один день і видно його було на 50 верст. Не знищив лише історію...
Нікому достеменно не відомо, якими вітрами рід Кочубеїв закинуло в ці краї. Директор місцевого історико-краєзнавчого музею, журналіст Василь Скорик відстоює гіпотезу, що, найвірогідніше, кримський татарин Кочук-Бей з’явився тут у ХVІІ столітті. Тоді, власне, вперше і згадується Диканька в писемних джерелах як місце боїв за гетьманську булаву між Мартином Пушкарем та Іваном Виговським, а трохи пізніше — Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким (січ на Сербиному полі у 1668 році). Він прийняв православне хрещення під іменем Андрій та, за переказами, на другому поверсі палацу була недоступна для челяді кімната, де чоловіки поклонялися чи то Магомету чи то Сонцю... Кар’єру рід зробив стрімку й блискучу: були в ньому міністри, князі, графи, які ріднилися з не менш знаними сватами — Жеченками, Яновськими, Безбородьками, Милорадовичами, Галаганами, Капністами. Можна напевне стверджувати, що ці родинні клани володіли ледве не всією Лівобережною Україною. Василь Кочубей у 1834 році мав 16566 кріпаків — тобто українських селян! Мешкали вони в селищі й на хуторах у нестерпних умовах. На той час у Диканьці вже було багато броварень, шинків, пасік, згодом з’явились пивоварня, ливарний і селітровий заводи, великі механічні майстерні зі слюсарними, ковальськими та столярними цехами. Ще пізніше відкриваються цегельний і гончарний заводи, паровий млин, сироварна фабрика, хмілярня. На фермах розводили породистих англійських коней, свиней, тонкорунних іспанських овець. А паркова зона довкола маєтку по праву вважалась однією з найкращих у Європі. Російський поет Олександр Пушкін у «Полтаві» описував так:
Багат і славен Кочубей,
Для лук його межі немає;
Там, коней, втіху для очей,
Без вартових він випасає.
Немало в нього хуторів
В садах полтавських неозорих,
А скільки золотих скарбів
І хутра, срібла та шовків
І на показ, і по коморах!
За великим рахунком, нинішній стан економіки краю тодішньому і в підметки не годиться! Не змінилося за два століття хіба що нужденне життя простих людей...
Оповідки пасічника Панька Рудого
Сестра Миколи Гоголя Ольга згадувала в мемуарах: «Розповідали, що в матері перший син народився неживий, і другий також, так вона за третім з’їздила в Диканьку до Миколи Чудотворця, відслужила молебень; вона обіцяла — якщо син народиться, дати йому ім’я Микола». Неподалік церкви ріс велетенський дуб — «мазепинський», або ще «дуб Марії». Його назвали так тому, що під густим темним шатром старий залицяльник гетьман Мазепа милувався зі своєю хрещеницею, донькою князя Кочубея — Мотрею. Вже перед другою світовою дуб згорів від удару блискавки і коли музейні краєзнавці задумали випиляти на експонат його окоренок, то довелося спаяти в одну шість великих ручних пилок. На пні могла розвернутися бричка! Більше пощастило його чотирьом молодшим побратимам, хоча і їх вік нараховує щонайменше 600—800 років! І знову Пушкін:
В Диканьці вартою стоять
Дуби, розрісшися крислато;
Про друзів посланих на страту,
Вони нащадкам гомонять.
Гоголь під ними не раз і не два проїжджав. Та більше «молодий панич Яновський» любив бувати в іншому кінці містечка — на Личківці, де жили козаки. Тут, до речі, вони мали і свою церкву — Троїцьку (стиль барокко, 1780 рік). Подейкують, що її купол власноруч розписав коваль Вакула, особливо ж огидно зобразив нечестивого, що той йому і мстився, доки парубок його не провчив різками. «На стіні збоку намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали.., а молодиці підносили дитя до картини і говорили: «Он бач, яка кака намальована!..» Інші сільські кутки — Нараджівка, Чигрівка, Воронянка пани вже покріпачили. А тут — старі запорожці стерегли баштани і просто біля куренів приймали, пригощаючи кавунами і динями, хлібним сирівцем та грушевим квасом. «... А меду, і забожуся, кращого не знайдете... чистий, як сльоза, або кришталь дорогий... А пироги... сахар, справжній сахар!.. А масло так і тече по губах... Або, чи не траплялось вам, часом, їсти путрю з молоком?.. просто насолода та й годі...» І розповідали про старовину, а майбутній письменник усе слухав і запам’ятовував, збирав у вузлики враження і згодом лише писав. Чого вартий Пузатий Пацюк, праобразом якого, за твердженням старожила Івана Кодака, був дід Пащенко (його онука він ще застав живим). Той видавався скоріше ширшим, ніж довшим — ніби бочка суне вулицею. Ходив у безрозмірних полотняних шароварах: увесь тиждень на один бік, а в неділю зодягав навиворіт, бо так вони здавалися йому чистішими. «... Спав він три чверті дня, їв за шістьох косарів і випивав за одним духом мало не ціле відро, а, втім, було куди і влізти...» Кращої натури від диканської, колоритніших постатей годі було й шукати чи вигадувати. Вона присутня навіть у тих творах, де її ніби й немає, бо вона вже була в його генах. Він прославив її на віки, а вона зробила його знаменитим на весь світ. І пам’ятає завжди, він і сьогодні, здається, живе тут, поруч...
У вирі війн і революцій
Щастило Диканьці на Микол у різні роки й століття. Випускник «львівської Сорбонни» журналіст Микола Босак, закинутий у місцеву районку «невдячним» брежнєвським розподілом, саме тут відкрив для себе «планету Диканьку» і повідав про неї всій країні нарисом-есе. І зробив це так професійно, відкрито, чесно, мило і тепло, як це вдавалося хіба що його класику-тезці. Частково диканські перелоги спробував підняти і американський публіцист Альберт Ріс Вільямс...
Задля повної об’єктивності: у перший приїзд до Країни Рад по гарячих слідах ленінської революції він намагався відкрити її романтику для свого народу через події в столиці Росії й спілкування з її вождями. Якою мірою це йому вдалося, однозначно сказати важко. Та, мабуть, не всі пересічні американці читали ці дорожні нотатки, бо так і не зійшли з наїжджених капіталістичних колій, а спеціальна комісія сенатора Овермена гнобила журналіста «за більшовицьку пропаганду», вкотре підтвердивши статус Америки як «найдемократичнішої» країни на планеті. Під час другого приїзду янкі до «совєтів» восени 1924 року всесоюзний староста Михайло Калінін спровадив його «на червону натуру» до Диканьки, та той чомусь «супротивився» й описав звідси для своїх заокеанських читачів не винятково переможний поступ Жовтня, а історію, етнографію, культуру та звичаї місцевого люду, і тим самим остаточно не потрапив на пропагандистський гачок...
Із Полтави його привезли підводою і поселили в тамтешнього інтелігента фотографа Гаруса, бо той культурний і нужник мав з дощок. Спершу американець був у Диканьці дивом, а згодом став своїм, і почали його гукати навіть на гуляння. А саме в ті дні місцеві більшовики взялися насаджувати нові звичаї й обряди. У квартироздавача народився син, а в колишнього матроса, наразі секретаря компартосередку, Воронянського — донька, і їм влаштували не хрестини, як усім людям, а «звіздини» — в колбуді. І назвали хлопчика Енгельсом, а дівчинку — Комінтерною. «Хрещеному батькові» Рісу Вільямсу подарували вишиванку і він, щасливий, бігав по сцені, вигукуючи по-українськи: « Я кум! Кум!»...
1923 року Диканька стала районним центром, мешкало в ній 4951 особа, налічувалося 1285 господарств, на які припадало 4058 десятин землі. А по району загалом —32201 десятина на 36434 жителя. Майже половину з них викосив голодомор 1933-го і сталінські репресії. Дмитро Гармаш, який пройшов через ГУЛАГ, але не зломився, зі сльозами згадував ті часи: «Пальці дверима давили. Свої. Ні за що!» У селищі з’являється перший гучномовець, заклали фундамент будинку культури, стали до ладу вальцьовий млин, молочарня, олійниця, харчосмакова фабрика, шкіряна майстерня... Інакше кажучи, відбудовували ними самими і пограбовану й потрощену кочубеївську промисловість. Затим селян зігнали в колгоспи... Війна забрала у вічність десятки тисяч диканчан і майже повністю зруйнувала господарство. Приміром, в Орданівській сільраді із 1240 хат уціліло 46. На підняття економіки з руїн пішли десятиліття, головний тягар знову ліг на плечі простих людей. Але вони вистояли. І на початок дев’яностих Диканька розбудувалася, люди зажили більш-менш заможно. Хоч це й не було обіцяне «світле майбутнє», проте всі мали гарантовану роботу і зарплату, хто бажав — учився, в лікарню йшли без своєї подушки, а про наркотики і СНІД чули хіба що по телебаченню. Одне порівняння. У 1990 році селяни району мали майже 20 мільйонів карбованців чистого прибутку (на той час ще не «купонно-дерев’яних», а твердих, коли за один американський долар не давали і 70 копійок!), а нині — мільйон боргів. Іноді здається, що хтось знову поцупив місяць і зорі над Диканькою, так занепадають економіка, соціальна сфера і мораль загалом...
Погляд із космосу
1 квітня 1976 року в Кримській обсерваторії відкрито і офіційно зареєстровано малу планету Диканька. Цікаво, а коли б там існувало життя, що понесли б мої земляки своїм далеким «родичам-диканчанам» у космос? Історію про Кочубеїв і Гоголя. А ще романтично-трагічну долю юної художниці Марії Башкирцевої, твори якої експонуються у Луврі, а в селищі діє картинна галерея її імені. Згадку про літописця Самійла Величка, який саме тут творив історію України. Розповідь про вмілого конструктора-самоука Сашка Запішнього, що власноруч виготовив кілька моделей гелікоптерів і так рано пішов із життя. Описи мальовничих краєвидів: диких хащ (від них пішла і назва містечка) Парасоцького лісу, бузкового і ялинового гаїв, Пустовітової та Жукової балок, Пивоварських ставків; звірів і птахів, які ще не перевелися в поворсклянських околицях. І про головне багатство — людей, які попри всі тягарі, таки залишаються справжніми диканчанами. Вони і в сніг, і в спеку б’ють лихом об землю, бо напевне знають, їхня планета Диканька вічна.
Полтавська область.
