Для більшості сивочолих співвітчизників, вихованих у радянському дусі, повоєнний 1953 розбудовчий рік закарбувався в пам’яті сумною датою — смертю «батька народів» Йосифа Сталіна. Проте для патріарха волинської журналістики, колишнього власкора українського республіканського радіо 73-річного Матвія Савича Козачука саме цей «скорботний» рік спрогнозував подальший життєвий шлях.
Новий 1953-й моторний статний парубок з Вінниччини Матвій Козачук зустрів у армійських казармах. Його, одного з найздібніших, згідно з таємним наказом міністра оборони СРСР навчали в спеціальній школі офіцерського вишколу в Луцьку. Молодший сержант Козачук командував взводом мотострілецької дивізії. І керував підлеглими вельми справно. Під час військових маневрів умілого вояку нагородив десятиденною відпусткою й присвоїв звання старшого сержанта сам полководець Іван Конєв. Перед здібним юнаком відкривалася дорога до авіаційного училища в Томську. Його кандидатуру пропонували до навчання в школі військових аташе в Москві. Щоправда, НКВС відхилило кандидатуру, бо він у буремні воєнні роки перебував на окупованій території.
— Звісно, найбільше запам’ятався ажіотаж по смерті Сталіна, — розповідає Матвій Савич. — Якщо не зраджує пам’ять, він помер 5 березня. Уряд оголосив тижневий траур. А наближалося жіноче свято 8 Березня. Пам’ятаю, як багато чоловіків погоріло на тому, що насмілилося в траур привітати своїх дружин і матусь. Один з офіцерів навіть дістав догану, бо тихцем відсвяткував жіноче свято. Взагалі, ця сумна дата всіх нас пригнітила. Лише нині розуміємо, що то було звільнення від тирана.
Улітку 53-го на Матвія Савича чекав справжній подарунок долі. Під час армійської служби він запримітив чарівну дівчину і почав зустрічатися з молоденькою Ганнусею з далекої Костроми. Батьки дівчини закінчили війну на Волині. І залишилися тут. Доля звела українського юнака з російською дівчиною. І коли молодший лейтенант демобілізувався, одразу оженився на коханій. Отак 53-й рік став вирішальним для цієї сім’ї, яка виховала двох синів і ростить п’ять онуків... Згодом Матвій почав шукати роботу. Ще за часів служби в армії постійно дописував у дивізійну й армійську газети. Відчував потяг до слова. Вирішив піти в журналістику. Влаштувався на обласне радіо, де пропрацював 18 років. Затим здібного журналіста запримітили в Києві. І Матвій Савич став власним кореспондентом українського радіо на Волині. Понад двадцять років з його вуст на всю Україну лунали новини з озерного краю. Коли ж пішов на пенсію, не відклав перо, а влаштувався на роботу на луцьке міське радіо. І вже працює на цій посаді 13 років. Наступного року Матвій Савич святкуватиме 50-літній ювілей радійної праці.
— Я вдячний долі, що саме того далекого 53-го року мені вдалося осідлати Пегаса, — зізнається Матвій Савич. — Не жалкую про свій вибір. Бо за піввіку в журналістиці став свідком доленосних для рідного краю подій, пізнав сутність людської доброти й порядності, знаю, що таке відповідальність перед співвітчизниками й своєю совістю. Цього й бажаю всім майстрам пера, всім землякам у Новому році. Приємно згадати, що по-справжньому починалося моє життя саме того щасливого літа 53-го...
Луцьк.
