Улітку наукова експедиція археологів ретельно й бережливо досліджувала ольвійський курган: із шестиметрового шурфу дослідникам пощастило дістати кільканадцять давніх амфор... Експедиція мала намір продовжити розкопки й цього літа. Та марно: парутинські місцеві «археологи» за них «попрацювали», поглибивши яму на півтора десятка метрів.

За свідченням командира спецпідрозділу міліції «Беркут» Миколи Кукурудзи, ольвійська древня монета на чорному ринку — сувенір не з дешевих. Її ціна сягає п’ятдесяти доларів за штуку. Червоноглиняний горщик чи амфора тягнуть на 200—300 доларів, а побутові давньогрецькі речі з глини, зокрема посуд, оздоблений чорнолаковим малюнком, по кишені хіба що олігарху.

Нещодавно стривожена громадськість Миколаєва на чолі з археологом В. Нікітіним, заступником начальника УМВС області полковником А. Лазарєвим разом з місцевими журналістами відвідали Парутине, на території якого розташований Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія». Там, на древній ольвійській землі, з дирекцією заповідника відбулася принципова, з присмаком відчаю й гіркоти розмова на тему, яка має стривожити не тільки миколаївців, а і всю державу. Бо ми, українці, не хочемо бути манкуртами.

Для самих парутинців навколишній пейзаж досить звичайний, для свіжого ока — картина жахлива. Немовби тисячі велетенських кротів перемололи цю святу ольвійську землю аж до самого горизонту. Що й казати, добре працюють так звані чорні археологи, яких перебувало тут, на древньому городищі, не міряно за роки нашої незалежності. Майже не криючись, стахановськими темпами «освоюють» вони метр за метром заповідної площі і вдень, і вночі. Хто риє під тьмяне світло кишенькових ліхтариків, а хто — з приладами нічного бачення.

Сьогодні мало не кожний український багатій чи відомий політик може похизуватися модною старовиною, у тому числі й давніми ольвійськими амфорами, монетками-дельфінчиками, грішми — «перепустками» у країну мертвих, вилучених з рота ольвійців.

Занедбану, забуту унікальну археологічну перлину держава покинула напризволяще. І тільки нинішнього року пам’ятнику було надано статус Національного науково-археологічного заповідника.

Та чи стало йому легше після цього жити? Грошей на охорону заповідника, хоч би як пояснювало «ситуацію» керівництво, досі немає. Заповідник та його охоронна зона не огороджені, будь-яких позначок чи натяків на заповідну місцевість нема. Чого тут дивуватися, коли «землекопи», екіпіровані картами з монографії «Про археологічні пам’ятники античної хори Ольвії», джипами, холодною зброєю, металошукачами й сонарами у відповідь глузують:

— Що копаємо? Та черв’яків на рибалку!

Піший дільничний лейтенант Юрій Кіршин, закріплений і за Парутиним, і за «Ольвією», хоча й навідується в городище, та фізично неспроможний охопити своїм недремним оком більш як двісті п’ятдесят гектарів заповідної та 610 гектарів античної ольвійської хори (сільської околиці).

Допоки ця колективна байдужість триватиме, допоки місцевим та заїжджим «кротам» святотатствувати й глумитися над нашою пращурівською спадщиною?

А ми все про НАТО, про європейський вибір, про нову модель суспільства...

Миколаївська область.