З’ясовується життя буває й таке... Чотирирічного Едика довелося три дні витягати з собачої будки. Євпаторійський Мауглі боявся людей, тягнувся лише до собак, з якими їв і спав, ще довго не віддавав миску, з якої їв, гарчав на котів, вишкіряв зуби на кожну спробу його погладити і приголубити.

Дім, де зігріваються серця

Помешкання цієї найбагатодітнішої у Криму родини в Євпаторії знає мало не кожен. Більшість кажуть про них, як про самовідданих святотерпців. Дехто перепитує: «Це ті, що їм немовлят підкидають?». Є й такі, що не забудуть вставити: «Тут одного не знаєш, як на ноги поставити, а ці ще й додаткову каторгу собі влаштували — набрали на свою голову сиріт з усього Криму». А дехто, хитро примружившись, довірливо доповість, що ця сім’я має колосальні пільги, доплати і дотації, які, звісно ж, до дітей не доходять.

Але й досі євпаторійці показують здебільшого не дитсадок в якому нині живуть кілька своїх і 30 колись кинутих батьками нинішніх дітей Людмили Леонідівни та В’ячеслава Миколайовича Похвальних, а перший їх чотирикімнатний будинок на околиці національного дитячого курорту, з якого й почалася історія одвічної, відчайдушної боротьби творців цього сімейного дитячого будинку за виживання.

Уперше завітати туди мені довелося десять років тому. Обвішаний «прапорами» свіжовипраної білизни будинок нагадував корабель, а кімнати — тісні матроські кубрики з двоповерховими ліжками, затишку яким надавала сила-силенна книжок, магазинних і саморобних іграшок та веселих килимків і дитячих малюнків. Та найбільше вразили напрацьовані руки і стомлені очі мами й тата й веселі — доглянутих, акуратних дітлахів, довгі, стрункі ряди чистого взуття біля порогу і розлита тут атмосфера добра, лагідності, чемності, поваги і симпатії одне до одного.

Саме тоді закінчилася дворічна боротьба подружжя Похвальних за право бути сімейним дитбудинком. Вдалося довести й чиновникам, що до своєї чималої сім’ї дітей взяли з пологового будинку — спочатку одне, а тоді не зчулися, як з’явилося ще шестеро найслабших, покинутих матерями-зозулями немовлят, не заради копійчаних пільг, а щоб зігріти їх власним серцем, позбавити сирітства, дати материнську любов і ласку, батьківську турботу, огорнути домашнім теплом і затишком. Так у їх власних дітей почали з’являтися братики й сестрички — Тетянка, Оленка, Христинка, Юленька, Едик, Настя, Вовчик...

А як раділи всі чотири роки, коли спеціально для їх сім’ї будували новий дім. Усім «табором» їздили дивитися, як його зводять і він стає дедалі вищий та ошатніший. Не повірили словам одного з будівельників, який сказав: «Мій людський обов’язок попередити: в цій хаті ви всі втратите здоров’я, бо збудовано її з радіоактивних блоків і матеріалів, завезених з уранових рудників Жовтих Вод. Якщо сумніваєтеся, перевірте стіни. Вони ж «фонять». Домагатися перевірки, в якій відмовляли всі, довелося вже наступного року, коли зліг батько Слава, котрий доти не звертався до лікарів жодного разу, один за одним стали хворіти діти: жалілися на кволість, кола перед очима, важко гоїлися нариви, почало випадати волосся.

Як чайка біля шляху побивалася мама Людмила, оббивала пороги найвищих кабінетів, телефонувала, прохала допомогти зарадити в біді всіх численних друзів.

Урешті, під тиском громадськості вдалося відправити дітей на лікування до Італії. Тамтешні медичні обстеження були невтішні, а урядова телеграма з Києва у Крим — енергійна: «Треба вжити негайних заходів. Діти сімейного дитбудинку Похвальних живуть в радіоактивному приміщенні, у шістьох прибулих в Італію виявлено захворювання, спричинені підвищеною радіацією».

Та не бачити б їм нинішньої оселі — списаного десять років тому дитсадка № 24 «Берізка», якби не міський голова Євпаторії Андрій Даниленко, котрий сказав: «Людо, негайно займай з дітьми колишній дитсадок. Треба встигнути вже сьогодні, бо через три дні буде пізно — починається приватизація. Про рішення міськради не турбуйся — проведемо заднім числом. Пам’ятай, я вам нічого не казав, але для мене це справа честі». Того ж дня батько міста лобіював це рішення у кримському уряді.

Так, після несподіваного, блискавичного і радісного переїзду, вони опинилися хоча й у старому приміщенні, але на 60 сотках в центрі курортної Євпаторії, на які ще довго клацали зубами невтомні «прихватизатори» кримського узбережжя. Нині це потонуле в зелені улюблене місце дитячих ігор і праці в підсобному господарстві й у молодому саду, прикрашеному власноруч зробленими альтанками і теремками, де найменшим дозволяють кататися, як на поні, на двох велетенських чорних догах, які над усе люблять дітей, а «добрих людей чують за версту». Так само, як і аж 15 муркотливих котів, колись таких само бездомних, як і ця дітвора, а нині «учасників виховного процесу».

Головна справа тут — навчання і виховання, щоденне вдосконалення розуму і душі. Саме задля цього у велику родину щоранку приходять 15 досвідчених вчителів, бо «мама Люда» домоглася індивідуальних занять для кожної своєї дитини, залежно від особистих здібностей, рівня розвитку, нахилів й уподобань. А ще цей будинок наповнений музикою і співом, бо музичною освітою тут захоплено оволодівають всі без винятку Похвальні, які без пісень свого життя вже не уявляють. Починають виявлятися справжні таланти. А співають хором так самозабутньо, ніби творять замовляння проти життєвих негараздів.

Може, хоч в ті хвилини батьки не думають про те, що їм доводиться оплачувати комунальні послуги в подвійному розмірі, бо деруть з них гроші досі за трафаретом ще тих часів, коли дитсадок був відомчий і плату з нього брали, як з промислового підприємства. А чиновникам протягом цілих десяти років і понині не можна довести, що сімейний дитбудинок — це зовсім інше. Як і те, що вперто не прописувати родину Похвальних за адресою переданого їм будинку — це гріх і злочин. Бо живучи тут і нині на пташиних правах, діти без штампу в графі прописки позбавлені будь якої з належних їм допомог. А в перспективі — й роботи, бо, по суті, досі залишаються в становищі «бомженят».

Доброта і загострене почуття громадського обов’язку батьків (коли одразу ж після телефонного дзвінка просто їхали в пологовий будинок не вибирати, а рятувати найтяжчих малюків чи підкинутих немовлят, в яких, звісно, не було жодних документів) тепер, коли діти підросли, відлунюються протокольними репліками чиновників: «Як ми можемо видавати паспорти дітям, котрі з’явилися нізвідки? Було б без довідок не брати. Чи вам не вистачало сиріт з документами?».

— Невже не зрозуміло, — каже Людмила Леонідівна, — що чим більше держава створить юним сиротам перепон, «зекономить» на дітях, тим більше їй доведеться витрачатися на будівництво буцигарень, виправних колоній, дитбудинків та профільних і медичних інтернатів.

Діти — квіти

Похвальні добре знають, що діти — не тільки квіти життя, це і брудні пелюшки, нічні горщики, часті хвороби, надсадний крик, та насамперед — тендітні, вразливі душі, які так потребують їх ласки і доброти. Хоча тут не ділять дітей на своїх і прийомних, з гордістю шепнуть, що найстаршому з Похвальних — рідному синові Миколі — 34. Він наймолодший на Придніпровській залізниці начальник потягу «Сімферополь — Москва». Сергій — початкуючий, але вже успішний підприємець, Анжела — педагог, молодші Максим і Юра — ще школярики. Всі старші здобули вищу освіту, зробили батьків «п’ятикратними бабусею і дідусем», живуть окремо, але разом зі своїми дітьми приходять до батьківського дому постійно.

Надто притягальна тут затишна атмосфера родинності їх веселої і водночас серйозної, великої і дружної сім’ї. Не сумноокої сирітської, чи інтернатської, а справжньої, теплої і домашньої, абсолютно повноцінної — де є такі рідні для всіх і завжди надійні у всьому тато й мама, сестрички і братики. Багаторічними самовідданими зусиллями, сяйвом власних душ, сповненими роботою днями і недоспаними ночами батькам Похвальним вдалося створити нормальні умови для виховання кожного у справді родинному середовищі, де панує рівне ставлення до всіх, окрім хіба що найкрихітніших. Таких, як найменший з Похвальних — трирічний Ігорьок, котрого, як і більшість, узяли покинутим у пологовому будинку.

Дітей Похвальні витягають з таких крижаних соціальних прірв, що годі повірити. Розум відмовляється сприймати, але ці жахливі випадки справді типові. Виявляється, життя буває й таке. Ось хоча б Надійка, Володя та Едик. Потрапили вони сюди з проблемної родини, в якій було восьмеро дітей. Старший у свої 15 років — уже в тюрмі, а чотирирічного Едика довелося три дні витягати з собачої будки. Євпаторійський Мауглі боявся людей, тягнувся лише до собак, з якими їв і спав, ще довго не віддавав миску, з якої їв, гарчав на котів, вишкіряв зуби на кожну спробу його погладити і приголубити.

Або випадок з трьома дітьми із сім’ї хронічних алкоголіків. Дітей відправили в притулок, бо надто часто виникала загроза їх життю. Коли їх запропонували вигоїти Похвальним, хлопчика-восьмилітку з безнадійно запущеним розумовим розвитком вони вже взяти не змогли: половину свого життя він палив і пив так, що без горілки його трясло, як у пропасниці. Дівчатка, схожі на скелетики, для нормального життя були ще не втрачені. Нині біля родинного вогнища Похвальних їх надламані душі відігрілися повністю. Алінка готується йти наступного вересня до школи, Ніна вчиться вже в п’ятому класі, а музикою захопилася так, що стала лауреатом Кримського республіканського конкурсу молодих виконавців.

Розумницями підростають і добровільні няні найменших: цілий гурт дівчаток-підлітків з не легшими першими враженнями дитинства. Взірець для них — найстарші: з останніх випускників школи у дівчат, майже круглих відмінниць, — лише кілька четвірок, хлопці вступили до будівельних профтехучилищ і гуманітарних вузів. Усі ввічливі, шанують працю, знання і людей. Чисті моральні орієнтири, достатній запас здатності й міцності до випробувань долі, шанобливе ставлення до найвищого авторитету — мами Люди, що може бути найкращим дороговказом на нелегкій життєвій ниві?

Мама

Звідки в неї беруться сили на все, не знає ніхто. Подруги Людмили Леонідівни вважають, що її прекраснодушність, благородство і мужність — родом з дитинства, з тих часів, коли півторарічне дівчатко батьки привезли до Євпаторії з колишнього Кенігсберга (нинішнього Калінінграда) рятувати від жорстокої хвороби з безнадійним діагнозом — туберкульоз кісткового мозку хребта. Змалку її характер замість веселих дитячих ігор гранили шість сумних років нерухомості на лікарняному ліжку, вперта щоденна боротьба лікарів за повернення дитини до нормального життя і беззавітна батьківська любов. І диво зцілення таки сталося.

Як жадібно одразу ж кинулася у вир життя, як спрагло потяглася до знань! Школу закінчила з золотою медаллю. Для повного самоствердження рішуче відмовилася від посвідчення інваліда дитинства першої групи і належних пільг. Мрія жити, як усі здорові люди, збулася в кожному дні життя, яке вирішила присвятити дітям. Усмішкою долі вважає і зустріч з добрим, сором’язливим і роботящим Славою Похвальним, якому попри всі перестороги медиків народила аж п’ятеро славних дітей. Разом вирішили, що вистачить сил ще й долати тернисту жертовну стежку плекання сиріт. Довгі роки триває їх щоденний, неафішований подвиг без належної підтримки державних структур. І лише недавно цю святу справу помітили владники: Людмилі Леонідівні вручили найвищу жіночу нагороду держави — орден княгині Ольги, а серед цього літа для всієї великої сім’ї Похвальних Феодосійська нафтобаза придбала новенький мікроавтобус «Газель». Здійснилася давня мрія родини з’їздити до моря власним транспортом. Та й із господарськими справами тепер стало легше.

Їх приклад надихає інших. Недарма ж психологи відзначають, що вихованці сімейних дитбудинків набагато ліпше адаптуються в дорослому житті, ніж їх ровесники з типових державних сиротинців. Статистика свідчить: 10 відсотків дітей, випущених з інтернатів, закінчують життя самогубством, 80 — потрапляють до в’язниці. За понад 10 років існування сімейних дитбудинків у Криму жоден з їх вихованців в місця позбавлення волі не потрапив. Нещодавно створено дитбудинки сімейного типу в селі Грушівка під Судаком, в Сакському районі. Численній сім’ї Горєлкіних збудувала новий дім благодійна організація «Надія і житло для дітей».

В Євпаторії розгорнулася реконструкція колишнього дитсадка «Дзвіночок», в якому вирішено відкрити три сімейні дитбудинки, кожен з яких матиме власну житлову територію з окремим під’їздом. По всьому Криму більшає родин в яких виховують сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Адже вже доведено, що назагал названі батьки створюють їм кращу психологічну атмосферу і соціальний захист. Понад сотнею дітей-сиріт з усіх дев’яти дитбудинків сімейного типу автономії почали опікуватися силові й контролюючі відомства. Потреба в таких закладах значна, адже щороку на півострові виявляють і намагаються облаштувати більш як тисячу сиріт, а торік до притулків направлено майже дві з половиною тисячі. Та, з’ясовується, послідовники справи Похвальних, котрі звертаються до місцевої влади з пропозицією відкрити такі будинки, отримують однотипні відповіді: чекайте, розглянемо, ви в черзі претендентів.

А на запити Києва про розширення мережі сімейних дитбудинків тут відповідають: ми б раді, та щось немає бажаючих впрягатися в цю справу. Це саме чують і бажаючі створити прийомну сім’ю.

Соромом для всього півострова стало рішення депутатів Сімферопольської міськради «вважати створення першої в столиці Криму прийомної сім’ї Вандичів недоцільним». До речі, водночас з цією відмовою Вандичі отримали запрошення з Феодосії очолити сімейний будинок — вже третій у цьому місті. Так само «чуйно» ставляться місцеві чиновники й до оформлення паперів бажаючим усиновити «нічийних» і «казенних» дітей з інтернатів, дитбудинків і притулків. Ось такий саботаж на місцях державних програм, скерованих на розвиток альтернативних форм виховання дітей-сиріт, які уряд України прийняв ще п’ять років тому з надією, що будинки сімейного типу і прийомні сім’ї нарешті отримають зафіксовану в документах офіційну підтримку держави.

Чи ж не дивно, що коли Людмила Похвальна — одна з трьох кримчанок, із семи на всю Україну удостоєних урядовими нагородами батьків-вихователів понад ста сімейних дитбудинків держави — вирішила дізнатися, на яку пенсію їй, багатодітній матері, можна розраховувати, відповідальні особи, не піднімаючися з-за своїх державних столів, відповіли: на мінімальну соціальну? Ще й зволили пояснити, мовляв, це тому, що в неї не зарплата, а утримання від держави. А те що вона цілодобово опікується трьома десятками дітей, б’ється як риба об лід без вихідних і відпусток, то її проблеми. Не вони ж її змушували — сама взялася за справу, яка стала пасинком бюджету. А зарплата в найбагатодітнішої матері Криму разом із чоловіком — дві тисячі гривень на місяць. Це на 30 душ дітей і живий куточок, який теж годувати треба щодня. З цієї суми 600 гривень одразу віддають за прання. З адресної допомоги в 18 тисяч гривень щомісяця забирають рівно половину на оплату комунальних послуг, яких практично немає, бо гаряча вода відсутня, водогін проіржавів, газом і не пахне, а каналізація не працює. На оплату вчителям, харчування й одяг такому гурту дітей лишається тільки п’ять тисяч гривень. На добу — це заледве 8 гривень на дитину. А ще ж транспортні витрати й оплата найнагальніших господарських потреб. І це тоді, як ентузіасти порятунку сиріт давно довели: на утримання дитини в сімейному дитбудинку витрачається коштів вдвічі менше, ніж у будь-якому інтернаті. Та наші ощадливі чиновники байдужі навіть до цього факту.

...То чи не дивно, що сьогодні дітей дедалі частіше вважають тягарем і батьки, й оточуючі, й держава? Це в країні, де півтора мільйона дітлахів (кожний сьомий) ростуть в неповних сім’ях, а батьки ста тисяч дітей позбавлені батьківських прав або відмовилися від своїх синів і дочок. Вже навіть і не віриться, що не так давно багатодітність в Україні вважали символом Божої благодаті.

Крим.