Кажуть, культура розумніша за політику. Придністров’я — дуже цікава етнокультурна територія, народ якої складають три національності. Тутешні українці, молдавани і росіяни не тільки нічого не втратили від такого симбіозу, а, навпаки, здобули. В цій триєдності кожен дбає про свою культуру й ділиться духовними здобутками з іншими.
Українці — третина тутешнього населення. Вони, безумовно, мають потребу в розвитку літератури, музики, театру. Про це говорив Володимир Бондар, представник спілки української культури Придністров’я, на прес-конференції в Тираспольському театрі драми і комедії імені Надії Аронецької.
Це єдиний державний театр, який вже 33 роки служить усім придністровцям. Тут є вистави різних жанрів, для різного віку. Переважає російська класика, і сам театр таки російський. Його актори виховані в театральних закладах Росії й Молдови. Власна театральна студія у Тирасполі, створена колись педагогом і режисером Надією Аронецькою, вже не працює. Українських акторів і вистав нині в театрі нема.
Втім, театр — не виняток. Хоч українська мова у Придністров’ї є однією з трьох державних, уся місцева інформація озвучена здебільшого російською (окрім табличок з назвами вулиць, де яскраво виражена тримовність). Два державні телеканали російськомовні, і лиш на хвилях радіо «Маяк» виходить українська студія. Все це не тому, що українська мова ущемлена тут, просто дуже мало ініціативи й фахівців.
Розуміючи, що тут потрібна допомога «з материка», директор театру Марія Кирмиз зустрілася з викладачем Київського театрального інституту професором Ростиславом Коломійцем. Він сказав: «Для того, щоб у тираспольському театрі йшли українські вистави, є всі передумови — цікаві репертуарні пропозиції, молодий, перспективний український режисер Олександр Андрієнко, мій улюблений учень, цьогорічний випускник Київського театрального інституту. Є попит, я певен, що це цікаво не лише україномовному глядачеві. Але щоб ці вистави були справді якісні, потрібні українські актори».
А виховати цих акторів Р. Коломієць пропонує у Київському театральному інституті, де б училася талановита молодь з Придністров’я. Ідея хороша, але — на завтра. А зараз готується підписання угод про творчий взаємообмін між нашими театрами. Фундамент є, адже Тирасполь і Тернопіль з 1989 року — побратими. Щойно на фестивалі «Тернопільські театральні вечори» тираспольці показали виставу згаданого О. Андрієнка «Моцарт і Сальєрі», і з успіхом. Тож є шанси (не прості, але цілком реальні) на подальші контакти.
Недавно в Тирасполі відбулася прем’єра. Ставили «Дядю Ваню» Чехова, вперше за останні 12 років. Свято! Саме на цю прем’єру свого вихованця Олександра Андрієнка приїхав з Києва професор Коломієць. Його відгук: «Це подвиг сьогодні — зацікавити глядача Чеховим, коли навколо стільки дешевих спокус. Актори чесні перед глядачем, перед собою, Чеховим і життям, ця душевна відвертість багато важить. Щасливий той театр, що знайшов свого режисера».
Вистава ця задушевна, без суперефектів. Сам Андрієнко каже: «Безмежно люблю Чехова. Він умів говорити про глобальне тихою мовою! А коли тихо, звучить сильніше».
Публіка зрозуміла режисера — виставу дивилися тихо й зосереджено. Бо там є надія, добро та любов.
Андрієнко поставив тут уже дві вистави і мріє про нове сценічне прочитання української класики. І є надія, що якогось чудового дня афіша покличе тираспольців до театру саме на таку виставу.
