Тверський суд російської столиці прийняв до розгляду позов колишніх заручників, узятих у полон чеченськими терористами під час вистави мюзиклу «Норд-Ост».
Серед вимог, що їх висувають колишні заручники і родичі загиблих, — фінансова компенсація моральних і фізичних страждань, завданих їм унаслідок теракту.
На думку адвоката позивача, який цілком припускає можливість збільшення кількості позовів, уряд Москви вже тепер намагається підміняти поняття «матеріальна компенсація» і «моральна компенсація». Як моральну компенсацію колишні заручники вимагають від 50 тисяч доларів до одного мільйона.
На думку ж спікера Мосдерждуми Володимира Платонова, місто виконало федеральний закон, сплативши потерпілим по 50 тисяч рублів, а родичам загиблих — по 100 й надавши допомогу в похованні.
Трагедія відсувається на задній план. Значною мірою цьому сприяє бажання декого в Росії залишити в пам’яті співвітчизників, та й світової спільноти, той, створений від самого початку, образ нелюдської жорстокості терористів і блискучих дій влади для порятунку заручників.
Проте за кількістю жертв серед заручників (майже 17%) вона перевищила всі великі як російські, так і зарубіжні антитерористичні операції. У Будьонновську 1995 року загинуло 8% заручників, у Кизлярі 1996-го — 1,4%, під час захоплення резиденції посла Японії у Лімі 17 грудня 1996 року — 0,3%.
Політичне керівництво Росії і силовиків, котрі безпосередньо керували операцією, схоже, «збереження обличчя» і можливість списати все на «міжнародний тероризм» хвилювали набагато більше, ніж долі конкретних людей, полонених у приміщенні на Дубровці. За неофіційними даними, звільнення іноземних громадян, на яке чеченські бойовики від самого початку погодилися, було саботовано росіянами, що намагалися надати конфліктові міжнародного рівня.
Епізод із іноземцями цікавий ще й суто людськими нюансами, що виникли під час його розвитку. Деякі наші співвітчизники, а їх серед заручників виявилося понад три десятки, почувалися навіть трохи незручно, з огляду на те, що, приміром, росіяни не мали навіть такого незначного шансу на благополучне звільнення. Другі дуже сподівалися на те, що українське громадянство допоможе їм залишити жахливе місце. Треті просто не вірили в таку можливість. В одному випадку москвичка назвалася іменем своєї київської знайомої. Її родичі зв’язалися з київськими друзями і попросили заявити, що в залі перебуває їхня донька. Зрозуміло, ті зробили все можливе для порятунку дівчини. Різні люди, різні моделі поведінки, але докоряти їм у цьому мають право лише ті, хто сам пройшов через цей жах. А, за словами однієї із заручниць, бажання такого в них не виникає.
Доля жорстоко обійшлася з ними, привівши на ту виставу. Дороги в усіх були різні. Дехто чув про нову постановку і заздалегідь придбав квитки, комусь друзі допомогли дістати контрамарку. Знайомий українцям завдяки шоу «Гарем» актор Сергій Сенченко привів на виставу, яку сам бачив тричі, своїх приятелів. Молодій парі українців Сергію і Марині квитки дісталися від знайомої, у якої змінилися плани на вечір...
Початок захоплення кожний сприйняв по-своєму. Декому поява в залі озброєних людей у камуфляжі і масках здалася частиною вистави. Навіть коли ті відкрили вогонь, не всі ще зрозуміли, що сталося. Але жорсткі дії терористів (кількох глядачів було жорстоко побито) не залишили сумнівів стосовно їхніх намірів. Наступні півтори—дві години всі згадують як найтяжчі з моральної точки зору. Процес адаптації до ролі заручника давався важко. Когось вразила атмосфера загального прощання, коли дозволили зателефонувати родичам і знайомим. Для інших усе це здавалося жахливим фарсом... Були і впевнені в тому, що це незабаром закінчиться і всі розійдуться по домівках. Кожний із них такі сцени бачив не раз, у гарних голлівудських бойовиках вони навіть переконливі. Але одне — співпереживати подіям на екрані і геть інше — пережити їх реально. В житті все не таке ефектне, не таке видовищне і набагато страшніше. Коли в залі розмістили вибухові пристрої, ніхто не хотів сидіти з ними поруч.
Поведінку чеченців більшість колишніх заручників змальовує майже однаково. І справа тут, мабуть, не лише у «стокгольмському синдромі», про який тоді так багато говорили. Певне єднання і навіть симпатія, яка виникає в заручників до людей, котрі їх захопили, — річ об’єктивна, але тимчасова. Особливої симпатії до цих людей я в розповідях не помітив. Мало того, в мене склалося враження, що більшість цих, переважно молодих, чеченців і самі почувалися трохи незручно перед утримуваними ними людьми. Звідси і багато особистих контактів, розповіді про причини захоплення, про власні долі, про страждання чеченського народу. Адже за великим рахунком і вони стали якщо не заручниками, то пішаками у великій і не дуже благородній грі, що її розкручують з однаковим ентузіазмом представники обох ворогуючих еліт.
Звісно, вони не були янголами, та й назвати просто гарними хлопцями людей, які пройшли дві війни і скоїли те, що вони, навряд чи в когось язик повернеться. З другого боку, чисто формально їх і злочинцями назвати не можна. Це право суду, якого вони не побачать. Колишні бранці частіше називають бойовиків просто: «вони». Той-таки Сергій розповідав, що коли періодично поза залом счинялася стрілянина, «вони» змушували заручників збиратися в центрі, щоб ніхто не постраждав. При цьому зовсім некеровану дівчину, котра бозна-як потрапила до залу і поводилася неадекватно, було холоднокровно «ними» розстріляно. Коли її вивели і пролунали постріли, багатьом здалося, що це блеф, однак згодом люди побачили її тіло і зрозуміли, що «вони» не блефують.
Невідомість, хисткість становища до особливих розмов заручників не спонукали. Навіть одружені пари і знайомі здебільшого сиділи мовчки. Саме сиділи. Якщо на балконі люди ще мали змогу хоч ненадовго побути в горизонтальному положенні, то ті, хто перебував у партері, провели всі п’ятдесят вісім годин, сидячи в театральних кріслах. З’являлась і знову зникала надія. Третього дня в одного чоловіка не витримали нерви. Він, вигукуючи щось, побіг рядами до сцени, кинув пляшку в терористів. Вони відкрили вогонь. Крім нього, було поранено (за іншими даними, вбито) ще двох... За день до штурму, в п’ятницю, з’явилися чутки, що чеченці в суботу всіх відпустять. Паралельно тривали розмови, що зранку почнуть розстрілювати...
До початку штурму багато людей не спало. Газ, який подавали в приміщення, вони не лише відчували, а й бачили. В залі один із бойовиків сказав: «Вашому урядові на вас начхати. Вони готові вас отруїти разом із нами». Счинилася хаотична стрілянина. Хтось знепритомнів, хтось намагався закритися від газу хусткою, шарфом, коміром. Потім усі замовкли...
Для заручників переживання закінчилися, для ста двадцяти восьми із них — назавжди. Але для їхніх родичів і близьких штурм і повідомлення про загиблих, які почали надходити, стали випробуванням, мабуть, чи не найважчим, з усіх, що їм довелося пережити за три дні.
Про захоплення театрального центру Віра Миколаївна дізналася з новин. Спочатку до звістки поставилася, як і всі. Людей, що потрапили в таку ситуацію, було по-людському жалко. Але коли в четвер увечері в дім прийшов співробітник міліції і почав розпитувати про сина, який перебував у Москві, мати одразу ж зіставила ці події. Зателефонувала до Москви. У квартирі сина і невістки телефон не відповідав. Страж порядку, втім, її побоювань не підтвердив, проте й не спростував. Після того, як він пішов, зателефонувала дочці, яка постійно мешкає в Москві, і дізналася, що син і невістка — серед заручників. Квитки до Москви Віра Миколаївна придбала ще до трагічного інциденту — збиралася провідати дітей і онуку. Добу родина провела біля телевізора, спостерігаючи за перебігом подій. Молилася, телефонувала до всіх і вся і дивилася новини. У п’ятницю, напередодні штурму, виїхала до Москви. Зранку в поїзді намагалася дізнатися про обстановку. Ніхто нічого не знав. О восьмій годині під час зупинки в Запоріжжі вискочила на перон: як там у Москві? Жінки, що торгували біля потягів, досить емоційно розповіли про штурм і велику кількість жертв серед заручників (тоді ще ніхто не знав нічого достеменно, перші переможні реляції повідомляли про три десятки загиблих. Для влади це був успіх, для людей необізнаних — горе. Згодом з’ясувалися його справжні масштаби). А тоді, на станції Запоріжжя, земля похитнулася під ногами Віри Миколаївни. У потягу зв’язку з Москвою чи Києвом не було. Кинулася поїздом у пошуках мобільного телефону. Знайшла. Власник його розповів, що жертв серед іноземців немає. (Це не відповідало дійсності, але тоді допомогло трохи заспокоїтися). Намагалася зв’язатися з дочкою. Відправили повідомлення. За годину прийшла відповідь. Із сином і його дружиною все гаразд, принаймні вони живі...
У неділю після прибуття стали відомі подробиці: Сергій, якщо не враховувати обідраної спини, — в нормі. Хлопця із залу витягували волоком — «царемонитися» часу не було. Втім, він не в претензії. З невісткою справи значно гірші: було зупинення серця і дихання, але, на щастя, все минулося. Лікарі потім розповіли, що основна кількість жертв — серед тих, хто протримався довше. А уві сні дихання уповільнюється й людина отримує набагато меншу дозу отрути.
У лікарні до потерпілих нікого не пускали. Щоправда, дізнатися про їхній стан можна було телефоном, а згодом син і сам вийшов на зв’язок. Для цих юнаків і їх близьких кошмар закінчився більш-менш благополучно: залишилися живі, компенсації отримали і в Росії, і в Україні, речі, хоча й зіпсовані, їм повернули, включаючи сумку й гаманець із незначною сумою. А решту — стрес, переживання, страх, біль і невідомість — до справи, як то кажуть, не пришиєш. Зі спогадами про це кожний намагатиметься впоратися самотужки. В усякому разі, влада вочевидь вважає, що своє зобов’язання вона виконала: терористів знищила, більшу частину заручників звільнила, «незручності» їм компенсувала і на вимоги терористів не пішла. Тільки чомусь деяких колишніх заручників просили не розголошувати подробиці інциденту на Дубровці.
