Для Неоніли Гончарук з Вінниччини 33 роки тому, за її словами, погасло сонце. Після важкої хвороби вона втратила зір. Дев`ятирічній дівчинці — саме в такому віці пелена заступила їй очі — здавалося, що життя для неї зупинилося. «Як я тоді помилялася!», — каже нині Неоніла. За цей час вона навчилася дуже багато. Деяку роботу навпомацки виконує не гірше від зрячих. Сапає город, в`яже, а відколи не стало мами, ще й порається на кухні. Водночас щира й приємна у спілкуванні жінка не перестає вірити, що знову зможе побачити життя у всіх його барвах. Ця віра, схоже, небезпідставна.
«Сестро, твоя хвороба виліковна!..»
Неоніла мешкає в селі Сорокодуби. Це у Немирівському районі. Найближчим помічником і порадником є рідний брат. Він разом з нею завжди. Удвох доглядають чималий город. Він завдає їм найбільше клопоту. «Як же ви призвичаїлися сапати?» — «На дотик відрізняю картоплю, буряк чи іншу городню рослину від бур`яну. Щось руками виполюю, а не вдається — сапкою. Восени брат копає, а я збираю, та ще й перед тим сортую: більші бульби окремо, на харчування будуть, насіннєві на іншу купку, так само, як і дрібні...»
Сестра Людмила, хоча й живе у Вінниці, при першій-ліпшій нагоді навідується до них. Це вона привезла одного разу гарну новину, яка дуже довго, ніби гарна мелодія, озивалася у серці. Неоніла каже: лікарі в один голос твердять, що насправді очі у неї здорові. Сліпота настала через те, що атрофовані зорові нерви. Сталося це після важкого захворювання на менінгіт. «Відтоді мені й потемніло в очах». До яких лише лікарів не возили батьки свою донечку — все марно.
— Дуже важко я сприйняла перехід від світла до темноти, — каже Неоніла. — Одна справа, коли людина народжується незрячою. У мене ж було по-іншому. Бігала до школи, усміхалася сонечку, милувалася барвистими метеликами, раділа квітучому навесні саду... І раптом в одну мить, ніби хтось зав`язав очі темною хустиною.
Спершу і батьки, й сама Неоніла не втрачали надії, що все минеться. Але що далі, то менше вірилося в те: лікарі, хоча й запевняли, що очі в дівчинки здорові, але вернути зір були безсилі. Згодом Гончаруки змирилися з долею. Минали дні за днями, аж поки Людмила випадково не почула по радіо, що вчені-медики у Санкт-Петербурзі навчилися лікувати таке захворювання, як у Неоніли. Допиталися номер телефону клініки — вона працює на базі Інституту мозку людини Російської Академії наук. Але коли почули суму, яку необхідно сплатити за лікування, зрозуміли, що до міста на Неві їм не доїхати. Дехто, щоправда, допоміг коштами, але для лікування їх було мало. Сестрам нараяли звернутися до влади. Так Неоніла й Людмила потрапили на прийом до тодішнього голови обласної ради Григорія Калетника, нині він народний депутат України. Спершу навіть не вірили, що знайшли в його особі підтримку...
«Я вже бачу тіні людей...»
До Санкт-Петербурга сестри Гончаруки, ніби на крилах летіли. А коли розповідають, як економили кожну копієчку, непрохані сльози стають в очах. Навіть транспортом не користувалися, скрізь ходили пішки, бо ж за все треба платити. «А раптом того рубля не стане на придбання ліків...»
Після лікування Неоніла пройшла комп`ютерне обстеження. Результати досліджень виявилися позитивні. «Лікарі сказали, що з часом мені може розвиднітися». Моя співрозмовниця не може вгамувати хвилювання. Після короткої паузи продовжує: «Через те, що минуло дуже багато часу, — Неоніла прагне якнайточніше передати слова медиків, — ми не можемо дати повної гарантії на одужання, але отримані результати показують, що до вас повинен повернутися зір...»
— Боже мій праведний, — продовжує схвильована жінка, — як почула про це, розплакалася, як мала дитина. А тут ще сестра розповідає, що у клініці мало не щодня хтось одужує. Та й на власні вуха чула ті крики радості, коли людина знову бачить білий світ.
Григорія Калетника Неоніла тепер називає своїм рятівником. По дорозі додому навіть вірш йому присвятила. Прості щирі рядки беруть за самісіньке серце. Сестра записала їх і відправила поштою. «Який з мене поет, — каже Неоніла, — але знайомим написане сподобалося. Тому я не посоромилася прочитати вірш на зібранні членів товариства сліпих у нас в районі. Нашому товариству подарували комп`ютер, а переобладнати його для незрячих людей, кажуть, також допоміг народний депутат Калетник».
Я бачив, як наостанок Неоніла хоче щось важливе сказати, але не наважується це зробити. «Вагаюся, щоб не наврочити, — нарешті зізналася жінка. — Ви не повірите, але я вже бачу тіні людей. Вони ще невиразні, ніби в тумані, але ж бачу, бачу... Де ж то моє сонечко так довго сходить?..»
Про цю новину жінка повідомила по телефону у клініку. Там сприйняли її як ще одне підтвердження своїх прогнозів. Але сказали, що неодмінно треба пройти ще один курс лікування. Сестри Гончаруки знову у ролі прохачів. «Знали б ви, як важко це робити, — зітхає Неоніла, — але ще важче жити без світла перед очима». Можливо, серед наших читачів знайдуться щедрі люди, які допоможуть Неонілі Гончарук зняти пелену з очей і повернутися до повноцінного життя.
