«Не проміняйте неповторність на сто ерзаців у собі...»

Після Чорновола ми обирали не тих і не так, нарікаючи на всемогутній вплив адміністративного ресурсу на волевиявлення електорату. Хіба не було цього «впливу», коли компартійна влада тримала у своїх руках усіх і вся?

Перша сесія навесні 1990 року перетворилася на велелюдне віче. В’ячеслава Чорновола засипали квітами, він ніяк не міг розпочати ділову частину сесії, бо з районів приїжджали нові й нові делегації, щоб привітати СВОЮ владу і національного героя. Я була в тій сесійній залі як власний кореспондент газети «Радянська Україна». За плечима В’ячеслава Чорновола, який сидів у президії, — ще свіже погруддя Шевченка, що замінило Леніна.

Пригадую особисте знайомство і акредитацію. Про зустріч заздалегідь не домовлялася, але до його кабінету потрапила відразу. (Тепер і не віриться, що таке було можливе. До прикладу, в «епоху» влади аграріїв, коли перша демократична шеренга уже впала, навіть на призначені заздалегідь інтерв’ю доводилося довго чекати в приймальнях...)

Відрекомендувалася і чую у відповідь:

— Ваша газета — реакційна, але ви — людина прогресивна.

Сказав це із щирою «хлоп’ячою» усмішкою — таким він і залишився в моїй пам’яті. За газету не образилася, бо що міг сказати про орган ЦК Компартії вчорашній політв’язень? Але моя «прогресивність» була зумовлена ще й прогресивними кроками газети «Радянська Україна», яка все-таки опублікувала великий матеріал про створене у Львові Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, яке стало духовним епіцентром політичних перетворень.

Перші щотижневі прес-конференції Чорновола нагадували летючки. В’ячеслав Максимович висловлював свою точку зору про всі публікації, котрі стосувалися регіону. Не всім це подобалося, дехто з колег — власкорів союзних і республіканських газет — щулився від його оцінок. Складно тоді працювалося власкорам газет, які мали компартійну орієнтацію. Ось і мою інформацію про відомий ланцюг Злуки подали з редакційними правками. Пишу про те, що львів’яни вийшли на вулиці зі свічками, а в газеті виходить — «поки що зі свічками». І під інформацією — мій підпис. Передусім буря зчинилася в обкомі компартії, бо туди прийшли обурені львів’яни з претензіями. Не переказуватиму, що я вислухала на свою адресу. Потіму телефоную до редакції і заявляю, що шукатиму «чорний пістолет», якщо газета не дасть спростування. За наполяганням мого колеги Михайла Дорошенка (нині він — редактор газети «Україна Молода») десь за тижень газета подала на четвертій сторінці набрану нонпареллю маленьку правку: «Через недоброякісну підготовку матеріалу в редакції...»

Якби В’ячеслав Чорновіл та його команда були погромниками «червоних директорів», російськомовних і компартійних кадрів, а саме такими їх намагалися показати опоненти,— лише цього епізоду достатньо було б, щоб відмовити журналістові в акредитації.

В’ячеслав Максимович нерідко йшов наперекір галицькому менталітетові і брав у свою команду людей за діловими якостями, а не за анкетними даними. До прикладу, його прес-секретарем став редактор багатотиражки, заступник голови парткому з питань ідеології об’єднання «Львівдерев» Віктор Кобзаренко.