Феномен перших демократичних виборів на Львівщині
Після Чорновола ми обирали не тих і не так, нарікаючи на всемогутній вплив адміністративного ресурсу на волевиявлення електорату. Хіба не було цього «впливу», коли компартійна влада тримала у своїх руках усіх і вся?
Перша сесія навесні 1990 року перетворилася на велелюдне віче. В’ячеслава Чорновола засипали квітами, він ніяк не міг розпочати ділову частину сесії, бо з районів приїжджали нові й нові делегації, щоб привітати СВОЮ владу і національного героя. Я була в тій сесійній залі як власний кореспондент газети «Радянська Україна». За плечима В’ячеслава Чорновола, який сидів у президії, — ще свіже погруддя Шевченка, що замінило Леніна.
Пригадую особисте знайомство і акредитацію. Про зустріч заздалегідь не домовлялася, але до його кабінету потрапила відразу. (Тепер і не віриться, що таке було можливе. До прикладу, в «епоху» влади аграріїв, коли перша демократична шеренга уже впала, навіть на призначені заздалегідь інтерв’ю доводилося довго чекати в приймальнях...)
Відрекомендувалася і чую у відповідь:
— Ваша газета — реакційна, але ви — людина прогресивна.
Сказав це із щирою «хлоп’ячою» усмішкою — таким він і залишився в моїй пам’яті. За газету не образилася, бо що міг сказати про орган ЦК Компартії вчорашній політв’язень? Але моя «прогресивність» була зумовлена ще й прогресивними кроками газети «Радянська Україна», яка все-таки опублікувала великий матеріал про створене у Львові Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, яке стало духовним епіцентром політичних перетворень.
Перші щотижневі прес-конференції Чорновола нагадували летючки. В’ячеслав Максимович висловлював свою точку зору про всі публікації, котрі стосувалися регіону. Не всім це подобалося, дехто з колег — власкорів союзних і республіканських газет — щулився від його оцінок. Складно тоді працювалося власкорам газет, які мали компартійну орієнтацію. Ось і мою інформацію про відомий ланцюг Злуки подали з редакційними правками. Пишу про те, що львів’яни вийшли на вулиці зі свічками, а в газеті виходить — «поки що зі свічками». І під інформацією — мій підпис. Передусім буря зчинилася в обкомі компартії, бо туди прийшли обурені львів’яни з претензіями. Не переказуватиму, що я вислухала на свою адресу. Потіму телефоную до редакції і заявляю, що шукатиму «чорний пістолет», якщо газета не дасть спростування. За наполяганням мого колеги Михайла Дорошенка (нині він — редактор газети «Україна Молода») десь за тижень газета подала на четвертій сторінці набрану нонпареллю маленьку правку: «Через недоброякісну підготовку матеріалу в редакції...»
Якби В’ячеслав Чорновіл та його команда були погромниками «червоних директорів», російськомовних і компартійних кадрів, а саме такими їх намагалися показати опоненти,— лише цього епізоду достатньо було б, щоб відмовити журналістові в акредитації.
В’ячеслав Максимович нерідко йшов наперекір галицькому менталітетові і брав у свою команду людей за діловими якостями, а не за анкетними даними. До прикладу, його прес-секретарем став редактор багатотиражки, заступник голови парткому з питань ідеології об’єднання «Львівдерев» Віктор Кобзаренко.
— На одній із прес-конференцій Михайло Батіг, тоді редактор «Молодої Галичини», порадив В’ячеславу Максимовичу прийняти на роботу прес-секретаря, який постійно допомагав би йому, — розповідає Віктор. —Чорновіл бачив мене вперше, але пригадав мої публікації в газеті «За вільну Україну» і одразу погодився. Запросив на обід, сам заплатив і того самого дня мене оформили спеціалістом з питань діяльності постійних комісій, бо посади прес-секретаря у штатному розкладі на той час не було. Згодом, коли Чорновіл балотувався у Президенти, і я їздив разом з ним Україною, йому не раз закидали під час зустрічей на Сході: мовляв, він не визнає кадрів старої системи і навіть переслідує їх за переконання. Тоді В’ячеслав Максимович показував на мене: знайомтесь, ось мій прес-секретар, випускник Вищої партійної школи, був членом парткому, а я взяв його на роботу за рекомендацією журналістів...
Один із львівських підприємців, який свого часу готував і фінансував підпільно перші демократичні вибори, якось поділився зі мною своїми докорами сумління. Чорновіл одразу після виборів запросив його на роботу і запропонував вести економічні питання. Той не пішов, бо Чорновола, вважав, почали оточувати «не ті» люди. Сам не взяв на себе відповідальності, натомість діяльність першої шеренги демократичної влади у царині економіки області нині оцінює дуже критично. Голову обласної ради почали критикувати чи не з перших кроків його діяльності на посаді, і так мало було тих, хто по-справжньому підставляв плече. Від нього, зокрема, вимагали «ділити посади» за принципом історичної сатисфакції. Моральний вибір між «своїми» і «чужими» на тлі завдань, які треба було виконувати молодій демократичній владі, був аж надто складний...
Народний артист України Святослав Максимчук пригадує один із Заньківчанських вечорів, що був присвячений Чорноволові в його зоряну годину. Це було наприкінці 1992 року.
— У залі тоді зібралися однодумці, які глибоко усвідомлювали значущість постаті Чорновола. Оскільки під час розмови гостя із залою завжди бувають поетичні паузи, я прочитав поезію Франка «Цехмістер Купер’ян», — пригадує пан Святослав. —Ідеться про героя, якого громада хоче вшанувати за подвиг, за порятунок міста від ворога. Одні пропонують обрати його бургомістром, другі — дати грошей, а врешті громада робить «непомильний» вибір. Цитую Франка:
Зараз тут його убиймо,
На паль посадімо.
По смерті ж його закопаймо
І святим зробімо.
І насиплемо над тілом
Могилу високу.
Будем поминки справляти
Два рази до року.
— Славно! Славно! От так рада,—
Всі враз загукали.
А цехмістра Купер’яна
Навіть не спитали...
Геніальне прозріння — на всі часи, для всіх героїв. Та хто б міг подумати тоді, що воно справдиться...
Навпроти приміщення обласної ради днями постане пам’ятник В’ячеславові Чорноволу роботи скульптора Івана Самотоса. Пам’ятник почали критикувати задовго до його відкриття. Мовляв, якщо прикрити голову, то фігура з піднятою рукою нічим не різниться від традиційного Леніна. Та, мабуть, будь-який інший пам’ятник також критикували б. Бо Чорновіл не «забронзовів» за життя, хоча і це йому «інкримінували» також. Він залишався вірним духовному кредо шістдесятників: «Не проміняйте неповторність на сто ерзаців у собі...»
 
Львів.