23 роки тому війська 40-ї армії і авіація ВПС СРСР перетнули кордон Афганістану. Про цю війну у нас говорити не люблять. Зростає ціле покоління, яке не знає, коли ця війна почалася і чим закінчилася.
«Країни Середнього Сходу. Іранська революція. Трагедія Афганістану» — так звучить тема, якій шкільна методичка з історії (11 клас) рекомендує присвятити один урок. 45 хвилин... 3 тисячі 280 загиблих... 72 зниклих безвісти... Генерал-майор Віталій Раєвський, заступник голови Держкомітету у справах ветеранів запропонував назвати це інтерв’ю рядками з вірша Олександра Мурзіна, учасника тих подій: «О прошлом я уже и не грущу, О будущем боюсь и ночью думать».
— У нас з’явилася ідея випустити так звану ювілейну монету, присвячену афганській війні, — каже Віталій Анатолійович. — Художник Олександр Івахненко зробив ескіз. На аверсі хотіли написали «Обов’язок. Трагедія. Звитяга». А виручені гроші запропонували передати на потреби ветеранів, виготовлення нагород тощо. Ну і ось отримали лист із Нацбанку: «Випуск монет на запропоновану тематику недоцільний, враховуючи неоднозначність сучасної оцінки подій того часу. Це суперечить миролюбній політиці, без’ядерному і позаблоковому статусові нашої країни...». До чого тут без’ядерний статус і яка позаблоковість, якщо Україна уже заявила про бажання ввійти до НАТО?
— Таке враження, що про афганську війну просто соромляться згадувати. Є установка: Україна як держава тоді не відбулася, тож ця війна — частина чужої історії.
— Я іншої думки. Адже 150 тисяч наших співвітчизників пройшли через цю війну. Багато з них залишилися там назавжди. А матері, дружини? Чому діти тих, хто воював, нині з відкритими ротами дивляться американські фільми про вигаданих героїв і вигадані події, коли свої герої живі? І все-таки намагаються про це не згадувати, ніби цієї війни ніколи й не було. Це неправильно. Це було. Хто сьогодні не вшановує героїв, той їх втратить у майбутньому. Щоб була сильна політика, потрібна сильна армія. Ми маємо таку? Є оборонна доктрина. Ми сказали, що Україна не має ворогів. Але чи багато у нас союзників?
— Віталію Анатолійовичу, чому «о будущем боюсь и ночью думать»?
— Досвід історії не аналізують і висновків не роблять. Мій батько — учасник Великої Вітчизняної. Хіба він думав, що його син теж воюватиме? Однак довелося. І, на жаль, остання війна Радянського Союзу не стала останньому війною на землі. Хто дасть гарантію, що не доведеться воювати моєму синові. Ті, хто засуджував введення військ до Афганістану, підписалися під застосуванням сили в Чечні. Світова громадськість якось спокійно поставилася до бойових дій США в Афганістані...
Коли не стало Союзу, Варшавського договору, потрібно було шукати інший привід для втручання у внутрішні справи тих держав, де американці мають свої інтереси. І зручним приводом є тероризм. Багато говорять про те, що ісламські терористичні організації тісно пов’язані з Саудівською Аравією. Але нікому не спадає на думку бомбардувати цю країну. Щоб залякати і показати свою могутність, обрали відсталий Афганістан.
— Можливо, різниця в оцінках пов’язана з різними причинами, що спонукали до початку воєнних дій. Адже у нас заведено вважати, що рішення про введення військ до Афганістану було непродумане, ухвалювали його «вузьким колом обмежених людей»?
— Усе було не так просто. Рішення приймали з великими труднощами, воно не було поспішним, спонтанним. Враховувалася велика кількість суперечливих, швидкоплинних і гострих чинників, які безпосередньо зачіпали інтереси державної безпеки Союзу. Тривала холодна війна. Антишахська революція в Ірані, встановлення ісламського режиму змусили США шукати нові місця для військових баз. І масована допомога афганським заколотникам, посилення угруповання сил США в регіоні не могли не насторожити радянських керівників. Крім того, посилилася американська військова присутність в Перській затоці.
Після приходу до влади Хафізули Аміна, вбивства ним Таракі перед радянським керівництвом постала проблема: розв’язати цю критичну ситуацію. Особливе занепокоєння зумовили дані, які надходили по лінії КДБ в жовтні-листопаді 1979 року про те, що Амін намагається переорієнтувати свою політику на США та КНР. 8 грудня Леонід Брежнєв провів нараду з Андроповим, Громиком, Сусловим, Устиновим. Довго обговорювали становище, зважували всі за і проти введення радянських військ. Як докази Андропов і Устинов наводили такі факти: ЦРУ докладало зусиль зі створення «Нової Великої османської імперії» із включенням до неї південних республік СРСР; відсутність на півдні системи ППО, що — в разі розміщення в ДРА американських ракет типу «Першинг» — ставило під загрозу чимало життєво важливих об’єктів, наприклад космодром Байконур; можливість використання Пакистаном і Іраком афганських уранових родовищ для створення ядерної зброї; встановлення в північних районах Афганістану влади опозиції та приєднання цього району до Пакистану. Останньою краплею, яка переважила терези на користь введення військ, стало рішення міністрів закордонних справ і оборони НАТО на зустрічі 12 грудня в Брюсселі. Вони схвалили розташування в Західній Європі нових американських ракет середньої дальності «Круз» та «Першинг-2». Того самого дня, коли надійшла ця інформація, Політбюро одностайно ухвалило рішення про введення військ до Афганістану.
— Тепер це історія, але минуле і визначає майбутнє.
— Головний урок в тому, що треба всіма доступними способами унеможливлювати розв’язання війни, знаходити мирне вирішення конфліктів, шукати будь-які компроміси, йти на максимально припустимі поступки, щоб зберегти мир. Але коли вже ухвалено рішення про початок бойових дій, то не слід втішати себе ілюзіями, що обійдеться малими жертвами. У війну не грають...
Інтерв’ю взяла Наталя ФІЛІПЧУК.
Сьогодні більша частина християнського світу святкує Різдво Христове. Відзначають це свято і в Афганістані.
