Мліїв. Зима. У ранні сутінки поринув самотній парк. Вітер жбурляє пожухлим листям, гримить жерстю ветхого даху Старого дому. Не віриться, що тут, у промерзлій тиші порожнього будинку, лунали колись звуки фортепіано, дзвенів дитячий сміх. До яскраво освітленого ганку під’їжджали екіпажі і чулися різномовні голоси. Польською, французькою, німецькою, англійською... У робочих кабінетах творилася передова наукова думка. Нуртувало ділове життя. У свята над розкішним дендрарієм, садом, над новозбудованими заводами, спалахували сліпучі феєрверки...
Але так було. У XІX — на початку ХХ століття Платонів хутір у містечку Млієві став центром промислового, наукового, культурно-просвітницького життя. І не лише Російської імперії. Про потужні цукрові заводи фірми «Брати Яхненки й Симиренко», а згодом славнозвісну садівничу станцію Левка Симиренка, знали у всій Європі. Родина Симиренків разом зі своїми однодумцями створила, по суті, новітню модель української економіки. Їх народний капіталізм випередив час і суспільно-економічну формацію. Кілька поколінь Симиренків розвивали у своєму народі національну свідомість і гідність, плекали історію і культуру, підтримували кращі національні сили.
Сталінсько-репресивна сокира зрубала могутнє дерево роду Симиренків. Комісари від науки спаплюжили пам’ять про нього. Розорили квітучий Мліїв. Зрівняли з землею могили Великих Українців. У їх родинному храмі влаштували «вогнище культури». На цвинтарі —танцмайданчик.
Козак Андрій, чумак Степан, комерсант Федір
У своїх спогадах «Очима пам’яті» Тетяна Симиренко, донька замордованого більшовиками професора Володимира Симиренка, згадує свого прапрапрадіда Степана. «З постаттю Степана я була добре знайома, — писала Тетяна Володимирівна у журналі «Родовід», — бо він фігурував у всіх оповіданнях няні про минувшину. Няня приписувала йому безліч героїчних вчинків, одчайдушно нехтуючи хронологією, так що образ предка злився у моїй уяві з козаком Мамаєм, в існування якого я свято вірила».
У родинних переказах згадувалося про те, що Степан, син запорозького козака Андрія, відмовився присягнути на вірність Катерині ІІ. За це його позбавили козацьких вольностей, привілеїв і навіть власного обійстя. Гордий Степан все одно не підкорився цариці. Він подався чумакувати, і десь у дорозі наздогнала його лиха звістка. Степанову дружину та шестеро дітей закріпачив князь М. Воронцов. Один із синів чумака, Федір, мав не лише непокірливу козацьку вдачу, глибоке почуття власної гідності, а й гострий, сміливий розум. Тяжко працюючи на пана, він одночасно добився дозволу орендувати водяні млини на річці Вільшанці. За зароблені гроші Федір викупив себе з кріпацтва й одружився на дівчині з доброго роду. В Анастасії Яхненко було троє братів, яких викупив на волю їх батько Михайло.
Терентій, Кіндрат і Степан Яхненки мали неабиякі комерційні здібності. Вони успішно торгували збіжжям, борошном, шкірами, а також вигідно орендували млини у Смілі та Умані. Із залученням кмітливого Федора до родинної спілки комерція братів набула ще ширшого розмаху. Заснована, як стверджує дослідниця історії цукрової промисловості в Україні Ольга Шевченко, приблизно у 1815—1820 роках фірма «Брати Яхненки й Симиренко» володіла власними млинами, мала крамниці і комори по всій Україні. Організований Торговий дім Яхненків-Симиренка, пише історик, тільки в Одесі налічував шість крамниць і з великими прибутками продавав за кордон борошно і шкіри.
Заробивши великий капітал, власники фірми, одначе, не пошкодували його для того, щоб порятувати в голодному 1830 році тисячі селянських життів. Ольга Шевченко наводить такий історичний факт: протягом кількох місяців Федір Симиренко та брати Яхненки безкоштовно годували 10 тисяч українських селян. Із своїх млинів і комор вони видавали борошно всім голодним, хто туди приходив.
Авторитет колишніх кріпаків, котрі завдяки власному талантові і праці стали одними з найбагатших людей півдня Росії, був такий великий, що у 1832 році купцям першої гільдії Терентію, Кіндрату, Степану Яхненкам та Федору Симиренку імператорським указом було присвоєно звання спадкових почесних громадян. Шанованих власників знаменитої фірми «за сприяння в розквіті Одеси та за активну участь в її самоврядуванні» тривалий час обирали членами Думи, а також міськими головами.
З часом масштабне мислення Федора Степановича, глибоке розуміння ним економічних процесів, що відбувалися в країні, повернуло русло розвитку фірми в інший бік. Торговий дім Яхненків та Симиренка почав торгувати цукром. Уже перша оптова закупівля у графа Бобринського цукру-рафінаду на 280 тисяч карбованців принесла підприємцям 100 тисяч карбованців чистого прибутку. Капітал компанії зріс до 1 мільйона карбованців, і перед її засновниками постало завдання розпочати власне цукроваріння. Палким ініціатором спорудження цукрового заводу був син Федора Симиренка Платон.
Цукрозаводчик Платон
У Федора Степановича та Анастасії Михайлівни Симиренків народилося 22 дітей. Вижило восьмеро. Платон був старший. Він, як і всі діти цієї родини, відзначався тямущістю, вдумливістю, бажанням навчатися. Працюючи помічником батька в компанії, Платон побував на цукрових підприємствах Франції та Німеччини. Повернувшися з закордонних поїздок, переконав дядьків і батька розпочати будівництво власних цукроварень.
Коли місце під завод було вибране і закладено його підвалини, молодий Симиренко знову їде до Парижа і чотири роки навчається в Політехнічному інституті. Водночас майбутній інженер-технолог укладає договори і постачає до Ташлика на завод найновіше європейське бурякопереробне устаткування. Коли 1843 року дипломований фахівець цукрової галузі повернувся на батьківщину, перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод почав працювати. Для його обслуговування і навчання місцевих механіків та робітників новій технології з Франції у село Ташлик, що під Смілою, прибули працювати за контрактом 30 фахівців із сім’ями. Платили іноземним інженерам удвічі більше, ніж отримували вони на батьківщині. Однак прибутки компанії перевершували всі витрати, у тому числі і на французьких фахівців.
Через два роки Платон Федорович, який став технічним директором Мліївського промислового комплексу, побудував з компаньйонами цукрозаводи поблизу Черкас у селі Руська Поляна, узяв в оренду і технічно переобладнав цукроварні в селах Орлівці та Олександрівці. Мав також намір звести на Куренівці в Києві цукрорафінадний завод, але тодішня влада не оцінила прогресивної ідеї і не виділила землю під забудову. Тоді Платон Симиренко вирішує споруджувати завод-гігант у Млієві. Для цього спочатку було побудовано власну цегельню. А в 1848 році над річкою Вільшанкою один за одним виросли з міцної мліївської цегли корпуси підприємства-велетня, у тому числі й 7-поверховий цех рафінадного виробництва.
Устаткований за останнім словом науки і техніки цукрозавод вражав не лише своїм розмахом і модерновою технологією. Атмосфера молодечого завзяття і новаторства, що панувала на підприємстві, захоплювала всіх, хто зустрічався з авторами «мліївського дива». Варто сказати, що головному натхненнику і будівничому заводів виповнилося у той час лише... 28 років! Платон Симиренко, ніби відчуваючи, як мало часу відпустить йому доля, поспішав здійснити мрію свого життя — об’єднати в одному промисловому комплексі цукрові підприємства і машинобудівний завод, який забезпечував би ремонт і випуск новітнього обладнання для цукроваріння.
Такий завод було побудовано. Металообробні верстати та технологічне обладнання Платон Федорович закупив в Англії, Франції, Бельгії. Знову-таки, свідчать історики, це підприємство в українському містечку Млієві стало першим в Російській імперії заводом цілком устаткованим найновішою європейською технікою! Навіть сьогодні це видається фантастикою, але через рік на машинобудівному підприємстві Яхненків і Симиренка, випускали не лише технологічне обладнання для цукроварень та сільськогосподарські машини, а побудували два перших металевих пароплави! Неймовірним донині видається й те, що у роки шовіністичного свавілля, коли Україну називали не інакше як Малоросія, Платон Симиренко назвав свої пароплави «Українець» та «Ярослав»! Підкресливши цим, що Україна — спадкоємиця великої держави, Київської Русі.
Душа і серце Млієва
Тридцятирічним, у 1850 році, Платон Симиренко одружився. Багато хто з його оточення побоювався, що 21-річна випускниця інституту благородних дівиць, донька голови Одеської міської думи мільйонера Івана Овчиннікова, не буде підхожа Яхненкам-Симиренкам. Утім, ці перестороги виявилися марні. Однаково і вродлива, і розумна, чарівна і доброзичлива Тетяна Овчиннікова, стала чудовою дружиною і матір’ю, «душею і серцем Млієва». Названа на честь своєї «святої прабабусі» Тетяна Володимирівна Симиренко писала у спогадах: «За доби розквіту фірми у власників повсякденно юрмилося найрозмаїтіше товариство. Англійці, французи, поляки і німці, поміщики, купці та фінансисти, родичі і знайомі сиділи в покоях цих «улюбленців долі», оточені «всім, що можуть дати мода, розкіш, мистецтво і література». Цікава, начитана співбесідниця, котра блискуче володіла кількома мовами, Тетяна Іванівна полонила всіх, кому довелося з нею зустрітися.
Райське містечко
У 50-х роках позаминулого століття слава про цукрозаводчиків братів Яхненків та Симиренка сягнула апогею. Компанія мала мережу своїх магазинів і великих складів по всій Російській імперії. Мільйонні банківські операції стали звичною справою для адміністрації. На заводах і в майстернях працювало понад чотири тисячі посадових осіб і всі вони мали добру платню. Для робітників, зайнятих на мліївських підприємствах, було збудовано «райське містечко», яке потопало у садах і квітах. Кожна родина мала окремий будинок і свій город. Неодружені мешкали у впорядкованому гуртожитку. У крамницях, відкритих на Платоновому хуторі, ціни на товари були значно нижчі від «губернських». Крім того, для мешканців містечка працювали безкоштовна лікарня на 100 ліжок, аптека, школа, в якій викладали випускники університетів за програмою технічних училищ. Діяли також бібліотека та аматорський театр. Про високу культуру побуту «симиренківського містечка» свідчить те, що його вулиці освітлювалися рідкісними на той час газовими ліхтарями, функціонували парові лазні та водогін.
У 1859 році до Млієва приїхав Тарас Шевченко. За спогадами сучасників, поета гостинно і радісно зустріли брати Яхненки, Платон Федорович з Тетяною Іванівною та управитель заводу Олекса Хропаль. Оглянувши рафінадний завод, а затим робітниче містечко, лікарню, школу, дендропарк, Тарас Григорович не стримав свого захоплення. Він міцно обняв Кіндрата Михайловича Яхненка, котрий його супроводжував, і зі сльозами на очах вигукнув: «Батьку, що ти тут наробив?!.». Під час перебування видатного гостя Платон Федорович запропонував поетові видрукувати «Кобзаря» коштом фірми. Тарас Григорович із вдячністю прийняв цю пропозицію, і в січні 1860 року у друкарні Пантелеймона Куліша було видано «Кобзаря» на титульній сторінці якого значилося «Коштом Платона Симиренка». Саме ця примітка не сподобалася добродійникові, адже він завжди допомагав усім без розголосу. Але то вже інша історія.
Меценат Василь
«Українське диво» Яхненків-Симиренків випередило свій час принаймні на століття. Наявність народного капіталізму в умовах кріпосницької за духом і суттю Росії, було явищем унікальним і довго проіснувати не могло. Втім, крім об’єктивно закономірних обставин, додалися суб’єктивні. Це й наблизило кінець фірми.
Після тяжкої хвороби у 1863 році помирає на сорок третьому році життя Платон Симиренко. Один за одним у 1866 році йдуть з життя Терентій та Степан Яхненки. Тяжко занедужав Кіндрат Михайлович. Для управління справами фірми було призначено адміністрацію, котра, на жаль, лише формально керувала заводами і Торговим домом. Коли компанія опинилася на межі банкрутства, з Парижа був викликаний молодший брат Платона Федоровича, 26-річний Василь. Він, як і старший Симиренко, блискуче закінчив Політехнічний інститут і горів бажанням продовжити родинну справу. Однак порятувати фірму і повернути їй колишню славу було вже запізно. Кредитори не могли дійти згоди, а нащадки Степана Яхненка вимагали негайного поділу капіталу... Відмовившися від своєї частини спадщини, Василь Федорович у 1873 році залишив посаду голови адміністрації і покинув Мліїв.
Оселився інженер-технолог у селі Сидорівці, неподалік Корсуня, де придбав з торгів занедбану державну цукроварню. Разом з дружиною Софією Іванівною, вірною помічницею, Василь Федорович піднімає з руїн й устатковує завод. Причому, як талановитий конструктор і новатор — удосконалює бурякопереробне обладнання, як учений-хімік — винаходить нові, прогресивніші способи виварювання цукру. Результати його новацій, опубліковані в науково-технічних журналах Росії, і особливо за кордоном, приносять Василю Симиренку заслужене визнання вченого-практика.
«Василь Федорович, — написав у часописі «Степ» його сучасник Андрій Ніковський, — був видатним теоретиком, що вмів детально обчислити всі вигоди й подробиці кожного нового технічного заходу, але так само надзвичайно добре він знав практичну механіку і знав свої машини, як добрий музика свій інструмент...» Власник цукроварні працює нарівні з робітниками, «у мазуті і сажі налагоджує роботу машин і обладнання». Саме це — поєднання таланту і працелюбства — допомогло Симиренку підняти свій завод до рівня найпередовіших у цукровій галузі держави й одержати мільйонні прибутки. Ще більшу вигоду почала давати цукроварня, коли поруч з нею побудували новий цех. Саме у ньому, вперше в Росії, почали виготовляти за технологією молодшого Симиренка мармелад. Згодом налагодили випуск пастили, яку Софія Іванівна, француженка за походженням, назвала «Українською». Цю солодку продукцію відправляли на експорт.
Наслідуючи симиренковські традиції, Василь Федорович постійно турбувався про добробут технічного персоналу підприємства та робітників. Добра платня, повна оплата лікарняних, школа, організація відпочинку, аматорський театр — все це було в полі зору промисловця та його дружини.
Без розголошення
Однак була в житті Василя Симиренка сфера, яку він, також за родинною, очевидно, традицією, ніде не афішував і не розголошував. Тому мало хто з його оточення знав, що 10 відсотків всіх своїх мільйонних прибутків віддавав інженер-цукрозаводчик на розвиток української культури та літератури. Вже згадуваний нами Андрій Ніковський з великою повагою писав про глибоку духовність, шляхетність і моральну красу видатного українського Мецената, котрий усвідомлював, що здоров’я нації залежить не лише від геніїв літератури та мистецтва, а й від сильної і здорової економіки. «Кожен мусить робити те, до чого вдатний, — якось сказав Василь Федорович своєму молодшому другові, професору Київського університету Володимиру Антоновичу. — Вони (літературно-мистецька інтелігенція. — Л. Т.) тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу їх заробляти для України. А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював».
Майже сорок років із «страшенним напруженням енергії» працював Василь Симиренко у промисловому виробництві, в науці, брав участь в українському культурному і політичному житті. До нього, «видатного інженера і палкого патріота», тягнуться передові люди того часу, діячі українського відродження. В їх колі —композитор, співак і драматург Семен Гулак-Артемовський, мовознавець Кость Михальчук, професор права Олександр Кістяківський, композитор Микола Лисенко, історик Михайло Максимович... Промовистий той факт, що на цукроварні у Василя Федоровича працював деякий час автор українського національного гімну, кандидат юридичних наук Павло Чубинський. Разом із «славним Симиренком» вони видавали «щорічник» із бурякоцукрової промисловості, дослідження про цукрову галузь Російської імперії. Та найголовніше було те, що через Чубинського, Антоновича, інших членів славнозвісної київської громади, великий Меценат допомагав гуртувати свідомі національні сили навколо української національної ідеї. Упродовж 25 років Василь Симиренко «субсидував», як тоді висловлювалися, видання знаменитого історичного журналу «Киевская старина», підтримував «Літературно-Науковий Вісник», «Наукове Товариство», «Раду», громадське зібрання «Родина», «Товариство допомоги українській літературі, мистецтву й науці»... Врешті, в останні роки свого життя видатний добродійник склав заповіт, за яким усе майно, що оцінювалося в 10 мільйонів карбованців, після смерті його дружини (дітей у Симиренків не було), мало піти на потреби української науки і культури. Помер Василь Федорович Симиренко на 81-му році життя в Києві. Був похований 1915 року на Аскольдовій могилі.
Довга і цікава, як і життя його власника, історія представницького особняка Симиренків у Києві, спорудженого на замовлення Василя Федоровича в 1899 році. Дослідив її, як і інші симиренківські адреси у столиці, науковець Дмитро Малаков. Респектабельний, у стриманих формах стилю «неогрек», двоповерховий будинок на Трьохсвятительській, 23 (за старою назвою вулиці), перейшов, як і заповідав великий Меценат, Українському науковому товариству. Однак після встановлення радянської влади у жовтні 1920 року Губревком розпорядився віддати другий поверх особняка штабу Південно-західного фронту для «поселення інспекції піхоти». Перший поверх використовували різні установи УНТ. А з 1921 року, коли Наукове товариство об’єдналося з Українською академією наук, тут почала працювати Всеукраїнська академія наук — ВУАН. У 1934 році, більшовицька влада, брутально розтоптавши заповіт видатного промисловця-мецената, відібрала його помешкання в української науки і назвала Дім українських діячів науки та мистецтва «спецособняком». «Остання одчайдушна спроба поновити історичну справедливість — продовжити виконання заповіту Василя Федоровича Симиренка, — писав Дмитро Малаков, — була вчинена вже в окупованому Києві... Спілкою українських письменників, очолюваною поетесою, активісткою ОУН Оленою Телігою». Діяла спілка напівлегально, і 9 лютого 1942 року в особняку на Трьохсвятительській, 23, німецька спецслужба заарештувала й згодом розстріляла в Бабиному Яру Олену Телігу, її чоловіка Михайла Телігу, поетів Івана Ірлявського, Івана Рогача та ще трьох активістів ОУН.
Упродовж повоєнних років будинок Симиренків знову використовувався радянською владою як «спецособняк». Тут влаштовували закриті партійні й урядові прийоми, час від часу у покоях «народних капіталістів» мешкали перші особи партії, яка знищила рід Симиренків. Більш як двадцять років тому будинок пов’язували з ім’ям секретаря ЦК КПУ В. Щербицького. Втім, є сумнів, що цей партійний вождь що-небудь знав про власника будинку і про родовід Великих Українців...
Після проголошення незалежності Української держави в особняку Симиренка, що по вулиці Десятинній, 9 (така тепер адреса), розмістилося Посольство Об’єднаного Королівства Великої Британії.
(Продовження в наступному номері.)
