Мені не подобається слово фермер. Не з принципу, швидше з примхи. Занесене з-за океану модою, воно зовсім не відповідає нашому менталітету, самій історії. Як на мене, то звучніше й рідніше по духу — хазяїн, господар... Та ще більше мені не подобалося слово колгосп. Не з примхи, а з принципу. Бо з його насильним створенням з лиця землі було стерто хазяїна, а мільйони українських селян знову покріпачено...
Із дошкільнят — у пенсіонери
Сьогодні на сільському майдані, де вже давно немає церкви, все ще йде революція. Ділять-переділяють землю, а отже, і владу. Здебільшого хоч без крові, але зовсім не мирно — на нервах — до ножів. На пам’яті події кількарічної давнини, які мали місце в селі Остапівці Лубенського району. У фермери там спершу записалося 74 особи, вважай, півсела. Згодом, зметикувавши що й до чого (бо робити ж треба, а не відбувати повинність), сміливців залишилося дев’ять. Скооперувавшись, придбали сяку-таку техніку, й почали обробляти 240 гектарів землі. Як працювали? А як підмітили свої-таки люди, «на фермерських землях не було видно бур’янів, а на колгоспних — буряків». Грім ударив ясного спекотного дня, саме у жнива. Колгоспники обурилися низькою зарплатою, ворога їм підсунули в особі... фермерів. Голова так і заявив: «Коли ще гектарів зо триста заберуть, і зовсім голодними станемо...» На площу до колбуду поїхали комбайнами, тракторами, жатками; підтяглись і піші: «Геть фермерів! Вислати їх із села! Забрати землю і врожай!». Вмить зібрали сесію, і сільський голова враз став безробітним, а депутати, не дуже переймаючись дотриманням законів, заборонили фермерам косити й обмолочувати вирощений урожай. Далі більше, не дочекавшись вердикту суду, передали фермерські землі в оренду колгоспу. Єдине, чим утішились фермери, то тим, що їх не було... заслано до Сибіру... Минули роки. Стерлись у пам’яті подробиці, та інтерес до подальшої долі фермерів і одноосібників залишився. Виходжу на зв’язок із головою райради Віктором Алексеєнком:
— В Остапівці нині все порівняно тихо й мирно. Вісім фермерів і не менше двох десятків селян відійшли з паями на самостійні хліби. Десь половина людей залишилась у громаді. Головна біда, що ніхто статків не має, хоч і працюють усі від зорі до зорі. Нужда примирила...
Можна стверджувати, що це типовий приклад у розвитку фермерського руху і в регіоні, і по країні загалом. Хіба що за винятком винятків. Тому я і повертаюся до недавньої розмови з колегою-журналістом і фермером з десятилітнім стажем із приміського села Надержинщини Миколою Горошком:
— Усі ці роки працюємо я, обидві доньки й зять, але така, прямо скажу, каторга, не зробила нашу родину заможною. Бо в нас державна політика — не дати селянину піднятися з колін... Фермерів, які, по суті, ще й до школи не пішли, тобто дошкільнят, за десять літ списали в... пенсіонери.
Фермерів по області нині налічується майже 17 тисяч. І це, власне, 17 тисяч проблем, вирішення яких покладено на них самих. На думку Олександра Гриба, фермера і за сумісництвом заступника голови обласного комітету з підтримки земельних реформ, фермерський рух в Україні не відбувся передусім тому, що реформування пройшло без фінансування і не породило власника землі. У підсумку холостої реформи товарно-виробничі відносини на селі не змінились. Інакше кажучи, хай живе сталінська колективізація! Основні засоби — майнові паї — зносились до «ручки». Тих, хто хоче відійти на свій наділ, виштовхують із господарств лише з сапою та граблями. Це неминуче призведе до того, що вже найближчим часом усі вони збанкрутують. Отже, реформі — пшик. Можливо, хоч сімейним фермам удасться вижити...
Земні рай і пекло
...Трагічна родинна історія. Моя. Уже покійний дід Роман був хазяїном. І його батько Яків теж хазяйнував на своїй землі. Підкреслюю, саме на своїй, зібраній метр до метра за кревні. Родина жила більш-менш заможно, проте достаток давався тяжкою працею. А працювати вони любили і вміли, про що дідусь нерідко з гордістю говорив:
— Я з шести років за плугом волів поганяв. На сімейному хуторі Грині мали добротну садибу, худобу, реманент, млин у долі тримали. Та все те добро, надбане по крихті численним сімейством і яке працювало не лише на себе, а й на державу, навіки згинуло в роки колективізації. Дорослих і дітей спершу заганяли нічними «буксирами», затим з комор вимели до останньої зернини збіжжя, а в 1933-му добили голодом. Дідове «щастя» вижити в цій м’ясорубці повернулось ще більшим нещастям стати «ворогом народу» в 1937-у, бо більше з сім’ї й саджати вже не було кого. Із шістнадцяти односельців — «недобитих куркулів і німецьких шпигунів», забраних до катівень НКВС однієї листопадової ночі, додому повернувся лише він один. І довгих сорок років його і всю нашу родину гласно й негласно таврували як неблагонадійну для тогочасного устрою, тобто режиму. Дід Роман, людина глибоко віруюча, часто повторював, як заклинання:
— Мабуть, Бог хотів, щоб я пройшов і рай, і пекло на цій землі. У соціалістичний, з комуністичними перспективами «рай», зігнали весь народ. А будували його руками й на його кістках. Тому він і став пеклом для мільйонів. Переживши всі етапи розвитку й перетворень, і навіть єдиний та неділимий Союз, дідусь так і не дожив до тих часів, коли зміг би знову стати хазяїном землі. Хоча в 1991 році в фермери вже записувались..
До чого ця розповідь, спогад-біль, котрий більше годиться для вузького сімейного загалу? Передусім щоб нікому й ніколи не випала така доля: мені, моїм дітям, онукам. Та будь-кому не побажаєш пройти дідовим 86-літнім шляхом. Я часто дивуюся, на чому трималась його любов до землі, адже до останніх днів він самостійно обробляв присадибний наділ: не сотку, а цілих сорок! Відповідь одержав згодом з уст доброго приятеля, козельщинського фермера Павла М’якенького...
Зашморг на шиї
— Земля — що наркотик. Хоч раз спробуєш на ній хазяйнувати — засмокче до віку.
Фермером Павло Іванович став у шістдесят літ, полишивши насиджений Кременчук, де мав роботу й квартиру. Коли вибивав дясяток гектарів супісків, думав не про день учорашній і сьогоднішній, а про завтрашній. І щиро вірив, що буде він кращий. Бо хотів його таким зробити. Тримав у господарстві кілька корів, а свиней і овець — було й десятками. Власними пучками зібрав докупи комбайни, трактори, сівалки. Дім звів добротний, щоб і внукам просторо жилося... Наразі замучили болячки і здоров’я стало вже не те. Треба б передати все господарство здоровішим і молодшим. Та з’яcовується, що як він усе замислив, то й нікому. Хоч має і дітей, і онуків. І не в тому суть, що не створили ще в нашій країні таких університетів, де навчали б бути хазяїном. Цього ремесла просто не навчити. Бо воно приходить з материнським молоком, та й то не всім. А молодим і поготів — ще коли дійде. Та чи й дійде взагалі... Тим паче за суцільних селянських злиднів.
Покатай нас, Ванюшо, на тракторі
Не менше, якщо не більше, їх і в колишніх колгоспах, а коли точніше, то в тих формуваннях, що від них залишились. Та спершу кілька цифр для порівняння з одного лише району — Диканського. В їх основі статистичні підсумки господарювання в 1990 й 2001 роках, бо цьогорічні ще остаточно не підбито. Та, власне, і різниться рік минулий від нинішнього хіба що тим, що нині в полі замерзло кілька сот гектарів солодких коренів. Одинадцять літ тому в громадську касу було надбано 50 мільйонів ще твердих карбованців, а торік — лише 13 мільйонів гривень. Середня віддача гектара землі тоді становила: зернових — 42,3 ц, кукурудзи — 40,4, соняшнику — 24,6, цукрових буряків — 318,8, овочів — 133,1. А в досить сприятливому на погодні умови 2001 році зернові вродили по 23,7 ц/га, кукурудза — 11,0, соняшник — 9,6, цукрові буряки — 160,8, овочів не сіяли зовсім. 1990 року на сто гектарів сільгоспугідь було вироблено 546 центнерів молока і 165 м’яса, тоді як 2001-го — 179 і 9 відповідно. Селяни тоді одержали майже 20 млн. крб. чистого прибутку, а нині — 800 тис. грн. боргів.
Утім, за великим рахунком, такий стан на селі і загалом у регіоні; якщо одним словом — руїна. І тому зовсім не риторичне запитання: що до неї призвело? Передусім непродумана, коли не сказати згубна, державна політика стосовно села. Десять літ тому, задекларувавши його пріоритетний розвиток і не вживши жодних кардинальних заходів, село як таке, а було вже воно більш-менш заможне, по суті, наказало довго жити. А те, що залишилось, — тільки тьмяний його відбиток. Проте спочатку його скривдили, назвавши збитковим. Як це може бути збитковим м’ясо, молоко чи хліб? Та ні! «Збитковим» може бути лише керівництво, система, яка довела економіку до такого стану. Бо командувати сільським господарством має єдино гривня, і саме тут держава мала стати стимулятором виробництва. А вона навпаки — обдурила його диспаритетом цін. Як наслідок — літр мінералки став дорожчий за літр молока, і селяни в один день поголовно перетворилися на злиднів. Ось пригадайте: «Зима, селяни торжествують...», а нині радіти й нема чому. Навіть за такого врожайного року, коли збіжжям були забиті всі комори і засіки, гаманець порожній. А до нового хліба й свіжої копійки чекати щонайменше вісім місяців. З чого жити, чим платити податки, за пальне й мастило, про зарплату можна й не згадувати. Адже тільки за дев’ять місяців борги з неї становили 27 млн. грн. — сума для сучасного села астрономічна! І вочевидь, що вона зростатиме. А село неминуче стане банкрутом, і це, мабуть, комусь вигідно...
Турки в полі дир-дир-дир
...І наш врожай — вже їх «ясир». Я все домагаюся даних, в яку копієчку українському селянину вилилась «братня» допомога турецьких комбайнерів на цьогорічних жнивах і хто на цій оборудці нагрів руки, та все марне. Таємниця за сімома замками, простіше вивідати якийсь військовий секрет. Та все-таки деякі дані вдалося роздобути. Приміром, у агрофірмі «Дружба» Зіньківського району жнивували два турецькі екіпажі. Двома комбайнами на власному пальному вони обмолотили 300 гектарів ранніх зернових, отримавши за це 189 тонн пшениці. Якщо цінити за світовими мірками, а хліб повезли за море, то за кілька днів турки заробили майже 20 тис. доларів! І це лише з одного господарства! Подейкують, що подекуди турецький коровай склав половину, а то й більше від зібраного валу. А хто назве загальну кількість хліба, вивезеного за безцінь «за бугор» з України? А ми ще їм за це — вареники з сиром і сметаною та поцілунки! Справді, не з доброго дива на місцях шукали помічників: ще день-другий, і пшениця почала б осипатися на полі. Та хто подумав про рідних комбайнерів і їхні сім’ї, які залишилися без копійки. Де обіцяні вітчизняні комбайни й кредити на їх придбання? Чому, зрештою, хліб з одного й того самого полтавського поля у тій-таки Туреччині чи будь-де на Заході коштує щонайменше тисячу гривень, а на вітчизняному ринку за нього не дають і трьохсот?
Є думка, давши селянину волю, відродять і село. Нині там волі — без краю, а справжнього господаря як не було, так і немає, хоча бажаючих стати ним і не бракує. То чому все так не до ладу? І доки це триватиме? Висловлю «крамольне» припущення, що не-довго. Зовсім скоро, з правом купівлі-продажу землі, з’явиться на неї і «господар». Ні, він не прийде трудитись, йому це й ні до чого — горбатитимуться (хто молодший і здоровіший) учорашні «щасливі» власники земельних паїв. Бо половина з них свою частку продасть або проп’є (погляньте, хто нині істинний власник заводів і фабрик), а другу половину просто задавлять — щоб не було конкурента. І знову селяни стануть кріпаками?..
Полтавська область.
