Чи знаєте ви, що робить нині Буба, він же головний «Міміно» і «дядько Бенджамен» Радянського Союзу? Вахтанг Кікабідзе пише сценарій і готується зніматися в новій картині, співає і... ловить рибу. А заразом —розмірковує на актуальні теми.

З рушницею і мікрофоном на плечі

Кікабідзе був і залишається кумиром майже на всьому пострадянському просторі. Але деякі фрагменти його життя за межами Грузії невідомі. Так, десять років тому, під час громадянської війни у Тбілісі, його можна було побачити перед будинком державного телебачення, взятого під контроль опозицією. Та й згодом його того року часто зустрічали з рушницею на плечі:

— Усі нормальні люди повинні були стояти тоді за своє місто, а не відсиджуватися вдома, — каже Кікабідзе. — Страшно пригадати... Приміром, охороняєш хлібозавод, а голодні люди вриваються туди ночами. Поліції у місті не було — всі воювали в Абхазії. Страшно було випускати дітей на вулицю, до школи, дитсадка. Коли сталося горе, треба робити все від тебе залежне, щоб вони спокійно спали. І треба відрізняти, де чорне, а де біле. Це дуже важливо! Суспільство тоді було розділене — чесно кажучи, мене дивує, що це протистояння і досі триває. А щодо політики, то засідаючим, у кріслі, мене ніхто не бачив. Якби я захотів, то, мабуть, також сидів би в парламенті. Але я ніколи цього не прагнув.

За кілька років після трагічних для Грузії подій Кікабідзе дав кілька концертів в Авлабарі (старий центральний район Тбілісі, де мешкають переважно вірмени, азербайджанці і курди).

— Тоді мені кортіло дати концерт, і я обрав саме різномовний Авлабар, де досі збереглися устої старого міста. Концерти відбулися у вірменському театрі імені Адамяна. У місті панувала атмосфера політичної напруженості. Я дуже нервувався іще й через те, що під час концерту могли вимкнути світло. Попросив друзів допомогти, щоб цього не сталося, щоб до нас протягом трьох годин, поки ми працюватимемо, енергетики поставилися уважніше. І вони справді дуже старалися, але... все одно світло під час одного з концертів згасло. Десь хвилин із сорок глядачі сиділи в темряві, в неопалюваному залі. Була тиша. І ніхто не залишив зал... Ці концерти мені запам’яталися ще одним цікавим моментом. На початку першого концерту я сказав своєму директорові: «Принеси кілька пляшок шампанського!» — «А навіщо?» — здивувався він. «Не знаю... Вип’ємо з глядачами після концерту. Скажемо якісь теплі слова». Тоді всі люди в Грузії бажали висловитися, розумієте? Так і зробили... А наступного дня ми це повторили. І коли настав час відкорковувати пляшки, якась літня жінка з тацею, на якій були бутерброди й солодощі, піднялася на сцену і мовила: «Вахтангу, я вчора була на концерті, і коли ви пили, вам бракувало закуски. І от я прийшла вдруге і дещо принесла». Таке могло статися лише у Тбілісі, чи не так? Своєрідне місто...

Буба зробив себе сам

— Жити слід удома, на батьківщині. А так — скрізь цікаво, бо кожний народ неповторний. Та все одно мені найбільше запам’яталися такі країни, як Непал, Шрі-Ланка, Туреччина. Я взагалі люблю Схід. Фактично мешкаю в Тбілісі, просто їду кудись і повертаюсь. У Москві, куди вирушаю щоразу за візою, зупиняюся в готелі і їду звідти до країн, до яких із Тбілісі літаки не літають. А тут роботи немає. Молоді артисти виступають за такі копійки, що навіть смішно називати цифри. Колишні радянські республіки нині заблоковані. У Росії все схоплене-перехоплене російськими акторами, що цілком зрозуміло. Тому пробитися молодим за межами Грузії дуже важко. А скільки можна співати в маленькій країні?.. А щодо мене, то я нічого іншого робити не вмію — лише співати, писати сценарії, знімати кіно. Наприкінці 1993-го, після п’ятирічної перерви, коли все більш-менш вляглося, я вирушив до Москви. Вирішив так: поїду, може, слухатимуть? Якщо скажуть: «Нам нецікаво!», — повернуся. Не сказали... На всьому просторі колишнього Союзу мало артистів, не більше десяти, які «роблять касу», тобто на яких ходять глядачі. Мабуть, я робив свою справу добре, якщо потрапив у цю десятку. І якщо ходять на концерти, значить, цікаво. Єдине, що можу сказати: я ні на кого не схожий, ні за кого ніколи не ховався і зробив себе сам — зробив того Бубу Кікабідзе, який стільки років співає. Не було в мене дядечків, тітоньок, спонсорів, менеджерів...

Зустрічі з Данелія

— 1968 року почалася моя кар’єра в кіно, коли Данелія запросив мене до себе в картину «Не сумуй». Після цього мені почали надсилати сценарій за сценарієм, і донині це триває...

Запам’яталася наша перша зустріч з Георгієм Данелія. Вона відбулася в готелі «Сакартвело». Мені зателефонували з Москви і сказали, що оце режисер бажає побалакати зі мною з приводу сценарію майбутньої картини. Вже потім я дізнався, що Данелії телефонувала Веріко Анджапарідзе (велика грузинська актриса театру і кіно, мати Софіко Чіаурелі і теща Коте Махарадзе. — Авт.), його тітка з боку матері, і рекомендувала спробувати мене як героя фільму. До цього моменту проби пройшли вже 20 досить відомих акторів, однак Данелії ніхто з них не сподобався. Час минав, закінчився підготовчий період, який зазвичай передує знімальному процесові. А тітонька Веріко все наполягала: його спробуй, його спробуй. Та Данелія взагалі не любить, коли йому щось нав’язують. І от коли я прийшов до готелю, мене зустрів похмурий чоловік невеликого зросту з сірим обличчям: у Георгія Миколайовича саме боліла печінка. «Кричіть!» —наказав він. «Як же я кричатиму? Тут люди сплять!» — заперечив я. Він мені дуже не сподобався — втім, я йому так само. Річ у тім, що я був геть не схожий на доктора Бенджамена, яким він був у сценарії: огрядний, рудий, завжди пітніє, пияк. А я прийшов худий, високий, у джинсах — зовсім з іншої опери. Та Данелія все-таки хотів зрозуміти, чому йому кажуть про мене: спробуй! І він потягнув мене в гості до своїх родичів. Коли ми зайшли, всі одразу загукали: «О! Кого Гія привів — Бубу!» Це Данелії також не дуже сподобалося, бо він нечасто бував у Тбілісі і звик до того, що захоплено зустрічають переважно його... І отак цілий місяць він мене терзав. Тоді я сказав Данелії: «Зніміть зі мною якийсь епізод! Сподобаюсь — чудово, не сподобаюсь — що поробиш...» Моя голова була вже повна іншими клопотами. А Георгій Миколайович вирішив знімати найскладнішу, багатолюдну, галасливу сцену — сватання. Коли я побачив зблизька Серго Закаріадзе, ноги мені підкосилися. А поряд були такі актори, як Вертинська, Чіаурелі, Іпполит Хвічія. Зняли... Потім я поплив до Туреччини. Аж раптом вночі мені телефонують і повідомляють, що маю терміново прибути до радянського представництва. Там на мене чекала телеграма від директора «Мосфільму»: «Вітаю, вас затверджено на головну роль у фільмі «Не сумуй». Коли я повернувся, мене зустрічав Данелія. Бачу знайоме і водночас незнайоме обличчя радісної, усміхненої людини. «Схожий на Данелію, — подумав я, — але не він! Той похмурий...» Відтоді я знявся уже в чотирьох фільмах Георгія Миколайовича. Один біль залишився — Хаджи-Мурат. Данелія збирався знімати фільм про нього. Я навіть прийшов якось до нього з поголеною головою і з бородою, щоб справити належне враження! Та фільм так і не зняли — надто вже дражлива тема.

Писати сценарії — це також бізнес

— А тепер маєте цікаві пропозиції від кіношників?

— Три дні тому надіслали з Москви книгу Василя Аксьонова «Московська сага», за якою мають намір зняти фільм, трилогію. Нині вирішують, хто з режисерів робитиме картину. У ній будуть зяйняті Юрій Соломін, Інна Чурікова... Це історія трьох поколінь однієї родини інтелігентів, що відбиває події революції, становлення радянської влади і аж до сьогодення. Я маю виконати роль тбіліського родича головних героїв, у одного з яких бабуся — грузинка. Хоч як це соромно, я не читав роману Аксьонова. Подивимось... До того ж зараз пишу сценарій для приватної пітерської студії. Тривають дуже відповідальні переговори. Мені пропонують самому зняти фільм за власним сценарієм. Я тепер вирішую: продати їм сценарій або виступити і в ролі режисера також.

Я й сам пишу невеличкі новели про те, що для мене цікаве — про нас, про вас і про мене, про Тбілісі, про відносини між грузинами й росіянами. Це буде трагікомедія. Раніше я називав мої новели казками для дорослих — про те, як треба жити правильно.

Крім пісень, кіно і близьких, полюбляю смажену картоплю і риболовлю. Люблю ліс... Поки що не виходить займатися бізнесом — то штука непроста. Як на мене, справжній бізнесмен — це творець, який дає користь суспільству. Але я таких навколо не бачу. І все-таки прагну щось придумати для себе. Мені 64 роки, і я втомився співати. Пропозицій у сфері бізнесу чимало, говорити поки що зарано. А що як не вийде? Втім, писати сценарії — також бізнес. Хоча, точніше, це задоволення!

Тбілісі.