Не вщухають пристрасті навколо проблеми перебування народного депутата С. Ківалова на посаді голови Вищої ради юстиції України (далі — скорочено ВРЮ). Це питання порушують на сторінках періодичних видань окремі народні депутати і члени ВРЮ, які виступили ініціаторами усунення С. Ківалова від обов’язків голови ВРЮ, схожі заклики лунають і з парламентської трибуни. Думка прихильників цієї позиції однозначна: суміщення цих видів діяльності суперечить Конституції. Іншу думку має переважна більшість членів ВРЮ (16), які вважають, що це законно — залишити С. Ківалова головою ВРЮ. Це відображено в рішенні ради від 29 листопада п. р.

Де ж істина? Не вважаючи свою думку безспірною, спробую аргументувати прийняте рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 78 Конституції України народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі (ч. 2 зазначеної статті).

Оскільки ці положення містяться в різних частинах ст. 78 Основного Закону, то їх слід розглядати як окремі правові норми, що стосуються різних вимог до народних депутатів.

Хоч як це дивно, досить чіткого юридичного визначення поняття «на постійній основі» чинне законодавство не містить. У рішенні Конституційного Суду України від 4 липня 2002 року в справі щодо суміщення посад народного депутата України і члена Кабінету Міністрів України (Вісник Конституційного Суду України, 2002, № 4, с. 10) зазначено, що діяльність народного депутата на постійній основі «розглядається як професійна робота на постійній основі». Зазначене визначення того самого через те саме не наближає нас до з’ясування суті цього питання. Трохи далі в роз’ясненні його змісту пішла одна з авторів підручника «Конституційне право України» О. Кузнецова, яка відзначила, що для сучасного депутата «його діяльність в парламенті стала реальною. Він тепер працює в парламенті не кілька днів на рік, а протягом усього поточного року» («Конституційне право України» /За ред. В. Погорілка, 1999, с. 462). Діяльність на постійній основі здійснюється безстроково або протягом всього встановленого законом терміну. Цієї вимоги народний депутат України С. Ківалов дотримується, беручи участь у всіх видах діяльності парламенту, в тому числі перебуваючи в складі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, що відповідає характеру професії, науковому ступеню і вченому званню. Таким чином, він не порушує вимоги ч. 1 ст. 78 Конституції України.

Положення частини другої зазначеної статті конкретизовані у ч. 1 ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України» (в редакції від 22.03.2001 р.). Зокрема, народний депутат не має права бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; мати інший представницький мандат і одночасно перебувати на державній службі, займатись будь-якою іншою оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час.

С. Ківалов не є керівником центрального органу виконавчої влади, оскільки ВРЮ не може вважатись таким органом. У неї немає структур в регіонах, а ст. 131 Конституції України, в якій окреслено її функції, вміщено до розділу VІІІ Основного Закону «Правосуддя». За своїм правовим статусом ВРЮ тяжіє до судової влади, оскільки її основним завданням є формування високопрофесійного суддівського корпусу. Крім того, ВРЮ наділена юрисдикційними повноваженнями. В літературі навіть висловлено думку, що аналоги ВРЮ, які здавна є в інших країнах і складаються переважно з вчених-юристів (Вища рада магістратури, Вища рада судової влади тощо), можуть розглядатися як органи суддівського самоврядування (Георгіца А. З., Конституційне право зарубіжних країн, Чернівці, 2001, с. 377). Характерно, що у ч. 2 ст. 1 Закону України «Про Вищу раду юстиції» її навіть не названо державним органом (хоча фігурують прикметники «колегіальний» та «незалежний»). Правовий статус ВРЮ багато в чому збігається з статусом кваліфікаційних комісій суддів та органів суддівського самоврядування.

Іншого представницького мандата С. Ківалов однозначно немає, оскільки його не обрано до якогось місцевого представницького органу.

Найскладніше розв’язати питання про те, чи може виконання ним обов’язків голови ВРЮ розглядатись як державна служба.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу» вона є професійною діяльністю осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями й мають відповідні службові повноваження.

Постановою Кабінету Міністрів України № 960 від 27 червня 1998 року посада голови Вищої ради юстиції віднесена до першої категорії державних службовців. Правомірність такого підходу викликає серйозні сумніви.

У статті 25 закону про державну службу категорії посад державних службовців визначено винятково для органів державної виконавчої влади, а ВРЮ, як уже зазначалося, не входить до цієї гілки влади. До того ж державними службовцями не вважаються нині Прем’єр-міністр України, віце-прем’єри, а також члени уряду й міністри, які одержали статус політичних діячів. Положення зазначеного закону на них не поширюється, як і на керівників вищих ланок судової системи, Генерального прокурора України та його заступників. Відповідно до ч. 1 ст. 9 закону про державну службу їх правовий статус регулюється Конституцією та спеціальними законами України. А фактично правовий статус ВРЮ також регулюється Конституцією і спеціальним законом.

Особливості формування складу ВРЮ та правового статусу її членів виключають застосування до неї переважної більшості статей закону про державну службу. Так, відповідно до ст. 4 цього закону на державну службу зараховуються особи, які «пройшли конкурсний відбір». Законом про ВРЮ встановлено зовсім інший порядок. Немає для голови й членів ВРЮ т. з. типових кваліфікаційних характеристик, посадових положень та інструкцій, передбачених ч. 2 ст. 11 закону про державну службу. Коло підстав припинення повноважень членів ВРЮ, визначених ст. 30 цього закону, не збігається з колом підстав, передбачених у ст. 18 Закону України «Про Вищу раду юстиції». Перелік можна продовжити.

Належність голови ВРЮ до державних службовців не випливає безпосередньо з закону про ВРЮ. Виконання С. Ківаловим обов’язків голови ВРЮ на постійній основі, але без оплати виключає можливість віднести його до державних службовців, оскільки це суперечило б статті 1 закону про державну службу.

Варто відзначити, що окремими законами України («Про статус суддів», «Про Конституційний Суд», «Про прокуратуру» тощо) передбачені умови несумісності тих, кого вони стосуються, займаним посадам. Проте в Законі про ВРЮ (ст. 7) умовами несумісності визнані лише такі екзотичні обставини, як визнання члена ВРЮ недієздатним чи обмежено дієздатним або виявлення факту судимості.

Жодна з підстав припинення повноважень члена ВРЮ, передбачених у ст. 18 закону, не може бути застосована за рішенням ВРЮ до його голови у зв’язку з претензіями до нього щодо суміщення посад. А спеціальних підстав звільнення від обов’язків голови закон взагалі не передбачає. Отже, як мені здається, обговорення на засіданні ВРЮ питання про підтвердження його повноважень має не юридичне, а ймовірніше, морально-психологічне значення.

Виконання обов’язків голови ВРЮ народним депутатом України є, з моєї точки зору, корисним для налагодження плідної співпраці законодавчої і судової влади, проведення в життя державної правової політики, засади якої визначає парламент.

Те, що порушень С. Ківаловим вимог щодо несумісності немає, підтверджено рішенням Апеляційного суду Києва від 18 жовтня 2002 року. Оскільки Апеляційний суд розглядав зазначену справу в першій інстанції, то рішення за нею відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦПК України в редакції від 07.03.2002 р. могло бути оскаржено лише в касаційному порядку протягом одного місяця з дня його проголошення. У зв’язку з цим виглядають дивними твердження М. Мельника — відповідального працівника апарату Верховної Ради України про те, що інформація про це судове рішення «просочилася» в кола юридичної громадськості в кінці жовтня, а саме рішення вдалося побачити (кому, невже Голові Верховної Ради чи Генеральному прокуророві?) наприкінці листопада, тобто тоді, коли строк його оскарження уже закінчився. Очевидно, річ у іншому. Саме юридична обгрунтованість рішення є причиною того, що ніхто з уповноважених осіб не зініціював його перегляд, і воно набрало законної сили.

Природно, журналіст, який брав інтерв’ю у М. Мельника, поставив йому запитання: «І що далі?» і одержав відповідь (цитую дослівно), «що якби подібна ситуація сталась у правовій державі (хоча в правовій державі вона взагалі статися не могла), вона була б негайно врегульована правовими засобами. Оскільки Україна не є такою, то вирішити ситуацію лише правовими засобами вкрай складно... Але навіть в такій ситуації діяти треба, спираючись на фундаментальні правові, конституційні основи». Цікаво, які ще засоби, крім правових, вважає необхідним використати автор для «вирішення ситуації»? І на якій підставі він геть заперечує належність України до правових держав, хоча це прямо випливає із ст. 1 її Конституції. Будь-який полемічний запал повинен мати свої межі.

Чимало уваги «опозиціонери» звертають на те, що подальше перебування С. Ківалова на чолі ВРЮ ставить під сумнів мало не всі рішення, що приймаються цим органом, і навіть укази Президента про призначення суддів. Заспокойтесь, добродії, нічого подібного не сталося б, незалежно від будь-якого результату розв’язання конфлікту. Запорука цьому — колективний характер винесення рішень з конституційно-правових питань, коли голова ВРЮ, якого деякі колеги вважають нелегітимним, голосує на таких само засадах, як і будь-який інший член ВРЮ.

Отже, думається, що подальше роздмухування штучно створеної проблеми з усіх точок зору є безперспективним, тим більше, що існують значно важливіші проблеми концептуального характеру, які можна було б розв’язати в ході наміченої державно-правової реформи. Зокрема, визріла потреба поширити сферу відповідальності ВРЮ за формування суддівського корпусу на всіх кандидатів на суддівські посади, а не лише на тих, яких призначає Президент України, для чого потрібно внесення деяких змін до Основного Закону. Лише за цієї умови Вища рада юстиції стане справді вищою. Проте для розв’язання таких питань потрібна консолідована воля юридичної громадськості, а не з’ясування стосунків у дрібних чварах.

Валентин ДОЛЕЖАН, доктор юридичних наук, професор кафедри теорії, історії держави і права та конституційного права Волинського державного університету імені Лесі Українки

Луцьк.