Переповнені звалища побутових відходів загрожують країні екологічною кризою, яку все ще розглядають крізь скельце відомчих підходів.
Наприкінці минулого літа в деяких засобах інформації (у пресі і на телебаченні) промайнула сенсаційна новина про унікальну для України технологію поводження із так званими твердими побутовими відходами, яка, не потребуючи надмірних затрат, радикально розв’язує одразу дві головні проблеми: різко зменшує об’єми сміття, що підлягає захороненню на звалищах, та водночас робить самі звалища екологічно безпечними. Повідомлялося також, що київське підприємство з іноземними інвестиціями «Укрвторресурси» готове хоч сьогодні «запустити» в роботу цю технологію, до того ж власним коштом! Але за певних, зрозуміла річ, гарантій та сприяння нормальній діяльності — і з боку держави, і з боку органів місцевого самоврядування. Здавалося б, така пропозиція мала сколихнути всі наші «органи» — і місцеві, і центральні. Адже проблема санітарної очистки населених пунктів сьогодні в країні вже підступила, образно кажучи, з ножем до горла. На її розв’язання хронічно бракує коштів... Проте навіть після того, як Президент України, виступаючи у вересні на Всеукраїнських зборах представників влади та громадськості, назвав однією з найгостріших житлово-комунальних проблем відсутність у країні сучасної системи утилізації побутових відходів, ніхто чомусь ні в центрі, ні на місцях не кинувся на пошуки згаданої технології хоча б заради ознайомлення. Ось така насправді реакція на всіх владних поверхах на «подразнення» смітниками. І це тоді, коли Україна сьогодні фактично потопає в них.
За офіційними даними (які, скоріше, відображають картину 15—20-річної давності), всього в нас уже накопичено понад 25 мільярдів тонн відходів, з яких близько п’яти мільярдів тонн — комунальні, або, як їх називають, тверді побутові відходи (ТПВ). Але це тільки те, що хоч якось обліковувалося в останні роки на «узаконених» полігонах ТПВ. Але до цього треба приплюсувати ще й несанкціоновані звалища. Скільки їх у країні, і які там накопичення — цього взагалі ніхто не знає. Мінекоресурсів, зокрема, цього року відрапортувало про закриття в регіонах майже 13 тисяч таких стихійних смітників. А вони тим часом тисячами дедалі проростають на нових, не загиджених до того територіях. І небезпечне це явище не тільки тому, що псує краєвиди. Адже невідомо, що на тих звалищах, як саме вони впливають на стан довкілля. Про це можна лише здогадуватися, бо реального становища ніхто досі не аналізував.
Власне, створюється враження, що стихійні смітники — це явище, з яким у цій ситуації взагалі марна справа боротися. Адже близько 80 відсотків так званих офіційних полігонів ТПВ вже практично вичерпали свій ресурс і ось-ось мають бути закриті. А на спорудження нових — відповідно до наявних санітарно-екологічних вимог — коштів немає і не передбачається. Тому, схоже, в нас повторюватиметься ситуація, яка спостерігалася в 70-х роках минулого століття. Тоді місцеві органи влади «призначали» звалища без будь-яких досліджень і навіть без проектів. А вже за нашого часу довелося їх хоч якось паспортизувати і узаконювати, перейменовувати в «полігони». А тепер, коли більшість із них доведеться закрити, така само паспортизація з перейменуванням чекає, мабуть, і частину тих стихійних смітників, які нині так енергійно закривають на місцях (принаймні на папері) інспекції Мінекоресурсів.
Але вичерпано в країні не тільки ресурси більшості полігонів. «Дочерпується» вже сама здатність довкілля нейтралізувати наші «викиди». Досить сказати, що в самій столиці(!) отруйний вплив одного з колишніх (уже закритих) звалищ змусив відселяти сотні сімей. Отож практично всі наявні полігони ТПВ, як свідчать фахівці, є своєрідними мінами сповільненої дії. Забруднення довкілля, яке відбувалося під час експлуатації цих полігонів — то лише квіточки. Після їх закриття процес отруєння земель і грунтових вод так званими фільтратами стає ще інтенсивнішим. А боротися з ним не тільки затратно, а й неефективно: отруєння зазвичай триває десятиріччями. І супроводжується повзучим омертвінням земельних угідь, грунтових вод, різким підвищенням захворюваності населення, що проживає на територіях, прилеглих до зон, де розташовані звалища. В цьому, до речі, вже на власному гіркому досвіді переконалися жителі (і медики) окремих регіонів Київщини, в яких столиця «скидає» своє комунальне сміття. Останніми роками медики фіксують постійне зростання інфекційних захворювань у селах, розташованих по сусідству з територіями київських звалищ, і це прямо пов’язують (у тому числі й епідемічні спалахи гепатиту) з отруйним впливом смітників.
Очевидно, з огляду саме на такий столичний «чинник» згадуване вже підприємство «Укрвторресурси» і пропонувало реалізувати свій проект як такий, що, по-перше, зменшив би тиск відходів мегаполіса на довколишні території, а, по-друге, зміг би стати прикладом плодотворного співробітництва Києва і всього столичного регіону. Істотно тут ще й те, що отруєння відходами на території Київщини «накладається» на давнє забруднення, пов’язане з Чорнобильською аварією... А головна перевага проекту, як стверджують фахівці, передусім у тому, що на пропонованих до будівництва полігонах — сучасних підприємствах із сортування, брикетування і захоронення ТПВ практично усувається проблема фільтратів (принаймні їх викидів у довкілля). Окрім того, що таке підприємство перестає бути отруйним, воно ще й дає можливість у прямому розумінні спресовувати відходи, зменшуючи їх об’єм у 3—5 разів, відповідно збільшуючи фактичну ємність полігону...
На початку нинішнього року вже було підготовлено відповідний проект, і вже тепер нова технологія утилізації ТПВ могла б запрацювати. Але більш як півроку було втрачено на «пробивання» та «узгодження». І тільки навесні наступного року стане до ладу перша черга принципово нового полігону, розрахованого загалом на переробку 100 тисяч тонн відходів на рік (тобто більше 10 відсотків усього, що «виробляє» Київ). Стане це в кілька разів дешевше, ніж, скажімо, спорудження сміттєспалювального заводу аналогічної потужності (будівництво якого начебто намічається в Києві). Власне, не просто дешевше. «Укрвторресурси» самі беруться організувати фінансування проекту — без будь-яких державних фінансових гарантій, на власний ризик. Достатньо простого, зацікавленого сприяння...
Ось тут ми й підійшли до ключового питання.
«Сміттєва» криза — проблема більше політична, ніж фінансова чи організаційно-технологічна. І починається вона передусім з того, що, згідно з чинним законодавством, так звані «функції» з організації саночистки населених пунктів належать винятково до компетенції органів місцевого самоврядування (сам чинник екологічної загрози полігонів ТПВ у такому разі просто «випадає»). А що робити, якщо ці «органи» навіть між собою не можуть порозумітися у розв’язанні спільних проблем? До речі, якби не підтримка з боку Київської облдержадміністрації, то унікальна технологія переробки ТПВ (до речі, давно апробована в Європі) навряд чи могла б нині з’явитися в Україні у вигляді реального проекту із «прив’язкою» до конкретної місцевості.
Окрім того, масштаби «кризи звалищ» сьогодні вже такі, що місцеві територіальні громади фінансово неспроможні приймати якісь кардинальні рішення в цих питаннях. Грубо кажучи, смітникову проблему вони здатні розв’язувати хіба що способом дідів-прадідів: одну ямку закопав, іншу викопав (за можливості — на межі, або і взагалі на території сусіда). Що там говорити про провінцію, коли навіть Київ, замовляючи свого часу програму саночистки, спокусився (як у казці про Балду) «тендерною» дешевизною її розробки і у підсумку місто отримало практично малопридатний документ. Уже навіть з цього прикладу можна дійти висновку, що розробку принципових програмних напрямів треба здійснювати на загальнодержавному рівні. І, нарешті, третій, але не останній за значенням аспект. Необхідна законодавча база в нас напрацьована. Але, як і в інших сферах, закони не виконуються. Пояснюють це здебільшого... життєвою необхідністю (як, мовляв, можна хоч на тиждень закрити полігон №5, на який «зсипає» сміття практично весь Київ?!). Тобто норми є, але вони не діють. Є, зрештою, хоча б такий законодавчий норматив, як категорична заборона скидати в одну купу з побутовими також і промислові (в тому числі токсичні) відходи. Але і його ніхто не дотримується. Виникають просто анекдотичні ситуації. Знову-таки навіть у Києві, де саночистку (як і годиться) організовано найкраще в країні, перевізники, попри грізне розпорядження міськдержадміністрації, транспортують нерідко відходи, куди їм самим заманеться. І ніхто не несе за це відповідальності!
Або візьміть наших чиновників, спеціалістів, «галузевих» науковців. Мільйони вже викинуто на їхні закордонні відрядження. А віддача — лише у вигляді... вражень. Іноді, бува, ще й лобіюють запозичення в Україну технологій і контрактів якомога дорожчих — задля вищих «комісійних». А на словах усі начебто й стривожені критичним станом справ.
Є в цьому питанні і аспект міжнародний. Сьогодні чимало надій у країні пов’язують із вступом України до європейських структур. Підганяємо для цього законодавчу базу, «підстригаємо» на європейський манер держбюджетну нашу свитку. Але — ні пари з уст про те, що коли наших сусідів приймали до ЄС, то одним із перших контрольних питань було: а яке у вас поводження з відходами? З нинішніми нашими отруйними смітниками нема чого й зазиратися на Європу, де діють жорсткі і непохитні норми. З наявними сьогодні в нас «полігонами» і розсипами стихійних смітників, токсичних звалищ не довелося б нам у прямому розумінні переселятися.
Дмитро ХРУЩОВ, доктор наук, учений секретар Українського національного комітету міжнародної програми геологічної кореляції ЮНЕСКО.
