Сталося так, що на зустріч з цим чоловіком я збирався похапцем — бракувало вже часу збиратися ретельніше. Тому прихопив із собою першу-ліпшу записну книжку, яка лежала під рукою. І тільки коли зустрівся та дістав з кейса записник, з подивом виявив, що це той, з ким я недавно був у генерального конструктора знаменитого ракетно-космічного КБ «Південне» Станіслава Миколайовича Конюхова. Випадково це трапилося? Чи на світі випадково нічого не відбувається?

 

З власної вини долю мав важку

Не минає ночі, щоб Володимирові Могилевському не снилося, як він літає в небі. Жодної не пригадує без такого сну ще відтоді, коли двадцять з лишком років тому сконструював і виготовив свій перший саморобний літак та піднявся на ньому вище хмар. І, угледівши під собою рідне село та кольорові, мов мальовані, степи, заспівав: «Чому я не сокіл, чому не літаю?»

А в дитинстві Володимир мріяв стати музикантом. У його юній душі, пригадує, народжувалися якісь незбагненно космічні, неземні мелодії. Вони теж щоночі звучали в його снах, і хлопець потім щиро дивувався, чому інші їх не чують. Ось він обов’язково вивчиться, зможе записувати незвичайну музику нотами і грати її для всіх, хто побажає слухати. А така, як у нього, нікого не залишить байдужим. Одначе в музичну школу — дитячу, єдину, яка була в райцентрі Солоному, — Володимир Дмитрович уперше прийшов уже в п’ятдесятилітньому віці.

— Ви кого, доньку чи онуку, привели вчитися? —запитали його.

— Ні, вирішив сам вступити, — відповів.

І коли привіз у свою домівку піаніно з Дніпропетровська, все село Жданове від подиву довго не могло вгомонитися: ні, таки закінчений і безнадійний дивак цей Могилевський, такого в їхніх місцях ще ніколи не було. Літні віком відразу пригадали, що Володька змалку ріс не схожим на інших, мов не від миру сього. Не по літах був розумний та метикуватий, шкільну науку схоплював з півслова. Але воднораз був упертий та непокірний, тож дістав прізвисько «малий бунтар». Перша вчителька Могилевського якось довго дивилася на свого учня захоплено-зажуреними очима і мовила: «Тобі, Володю, багато дано від народження, але з власної вини долю матимеш складну та важку».

Сьогодні Могилевський на долю свою не нарікає. Що мало статися, того, мовляв, не уникнути. Про те, що потім справді з ним сталося, не шкодує. Хоч замість того, щоб у сімнадцятилітньому віці, закінчивши середню школу, вступати в музичне училище, він на багато літ потрапив у в’язницю. А було це ще в 1956 році. Учитися не поїхав, бо в районі не дали паспорт і порадили: «Паняй, хлопче, в колгосп волам хвости крутити». Незабаром спересердя з такими, як сам, лобуряками, поліз і пограбував сільську крамницю.

Вертоліт не голка...

Засудили на великий строк. Володимир спершу навіть не йняв віри, що за фатальну провину «по молодості» зможуть ось так суворо покарати. А за розкрадання соціалістичної власності, сказали, інакше і не карають. А це ж скільки сидіти та без користі марнувати час! І як там, на волі, без нього буде музика? То «малий бунтар» відразу став у ньому великим: утік із зони так несподівано та «неординарно», що найпильніші охоронці, котрі прогавили, виправдовувалися: такої зухвалої втечі на їхній пам’яті ще не було. Але Могилевського спіймали, повернули назад і... доточили строку. Він же, одначе, тікає знову. І його знову ловлять. Шість разів у нього навіть стріляли, і як не влучили, сам досі дивується. Не інакше, що Бог уберіг. Та знову додають, щоб не був такий «спритний».

Ось тоді однієї ночі, розповідає Володимир Дмитрович, мені і приснилося, що єдина можливість бути неспійманим — це піднятися, злетіти в повітря. Досі пам’ятає ті відчуття перехопленого подиху, лоскоту в грудях та невимовної радості в душі, які вперше наснилися, коли він наче опинився за штурвалом схожого на великого птаха літака...

А разом із Могилевським на березі Печори, аж куди насамкінець запроторили непокірного втікача, відбували покарання й політичні в’язні. Серед них —льотчики і навіть авіаційні інженери та конструктори. Несподіваний «корисливий» інтерес Могилевського до авіації, щоб «утекти небом», старші віком «колеги» сприйняли з гумором. Але бажання вчорашнього сільського хлопця, який у неволі почав уже сивіти, оволодіти знаннями й «наукою про літальні апарати», підтримали. Мало того, стали для Володимира вчителями-викладачами. Ще й роздобули для нього кілька книг з аеродинаміки, теорії і практики польотів, згодом і посібник, як конструювати літаки та двигуни до них. А незабаром «рецидивіст» читав усе підряд про авіацію та космічні ракети і кораблі, що тільки можна було читати в зоні. І там, у зоні, потайки почав складати-клепати свій перший вертоліт.

Можливості були, бо ж цілий завод поруч і щодня. А чому саме вертоліт задумав створити, і тепер до пуття не може пояснити. Просто не знав тоді, що змайструвати самотужки вертоліт набагато складніше, ніж «елементарний» міні-літак. А може, якраз розумів уже це і навмисне хотів довести собі та «ментам», що його аніякі труднощі не зупиняють? Та хоч би як там було, злетіти Могилевському на своєму первістку не вдалося. Вертоліт не голка, в копиці сіна не сховаєш. Коли він був майже готовий, разом із засудженим «конструктором» наглядачі викрили. Теж був нечуваний переполох у зоні!

У селі не впізнали

І звільнився та повернувся додому Могилевський більш ніж через двадцять літ. У селі його встигли забути. Багатьох, хто колись був старший від нього, не застав серед живих. А однолітки?.. Кожен сам по собі прожив свого піввіку, в якому «малого бунтаря» не було — зник, наче назовсім. Натомість підросло нове покоління, на сприйняття якого Володимир Дмитрович міг розраховувати лише тому, що Могилевські й Могильні — рідкісні, але тутешні прізвища.

Одначе, що Володимир повернувся, швидко дізналося не тільки село. Про це незабаром говорив увесь район. Бо що таке «зек» з тривалим «стажем»? Ясна річ, пропащий чоловік. А тут: не п’є і не палить, навіть не лається, не злий — навпаки, лагідний. Наступного ж дня пішов влаштовуватися трактористом. Сказати, що для сміху, то ні, швидше для годиться, аби не казав, що відштовхнули, дали трактор, давно вже списаний. А Могилевський, тиждень почаклувавши біля нього, завів і виїхав у поле прудкіше, ніж інші на новеньких. Далі й геть усі сплеснули в долоні і довго «пережовували», не знаходячи пояснення чудернацькій небувальщині: за Володимира погодилася вийти заміж жінка, яка тут досі вирізнялася вибагливістю, серйозністю та почуттям власної гідності і дуже добре розбиралася в людях...

Та ще дужче вразив земляків колишній «зек» через п’ять років. Це коли злетів на самотужки зробленому літаку. Жданове нічого подібного раніше не знало і не пам’ятало. Власне, одна тутешня бабуся тоді сказала: «Таке в селі було, як люди колись узагалі вперше побачили в небі аероплан і бігли за ним та хрестилися». Вона тоді була ще дівчинкою і дуже перелякалася, щоб той аероплан на неї не впав. А тепер над усе боялася, щоб Володька не впав...

Могилевському першу машину допомагав складати рідний брат Анатолій, тому Володимир і назвав її «БМ» — «Брати Могилевські». Конструкція — повністю власна. Єдине, що двигун тоді частково запозичив з креслень того, який створили такі само самодіяльні ентузіасти з Омська Буянов та Білошапка. Хоча, використавши два циліндри від мотоцикла ІЖ-«Планета-3», Могилевський трохи удосконалив його. Де, перепитує, діставав запчастини та матеріали? Де завгодно. Дещо в купах металобрухту знаходив, а дещо — в запасливих автомобілістів та магазинах на зразок «Юного техніка». Більше ж виточував та виготовляв сам. Я, каже, спочатку не збирався складати власний літак. Хотів записатися в аероклуб і літати на легких спортивних машинах та планерах. Поїхав у Дніпропетровськ, знайшов такий клуб, а мені: «Діду, ви що, жартуєте? Ми приймаємо лише у віці від 17 до 23 років. Де ви раніше були?»

— Де-де! — сердито відрубав. — У допрі сидів...

Отак нічого не залишалося, як робити для себе свій літак. А наступну, другу, одномісну «пташку» власної конструкції Володимир Дмитрович назвав «Антуан». На честь улюбленого письменника і пілота, свого кумира Антуана де Сент-Екзюпері. Бо якось прочитав, що у Франції кількасот клубів авіаторів-любителів — люди просто літають собі на втіху на серійних спортивних машинах. Але є поміж них такі, котрі мріють сконструювати «несерійні». Через три роки Володимир написав у Париж листа: «Я зробив літак, який вам сподобається. Приїжджайте».

«Викрив» бортжурнал

Натомість до Парижа запросили його. Зрозуміло, що туди не пустили — завадило «минуле». Зате це запрошення послужило нарешті визнанню Могилевського вдома. Зазирнули у його «бортжурнал» і несподівано зрозуміли, що цей чоловік, не питаючись нікого, вже налітав майже п’ятсот годин. «Де ж ти літав?» — примчали кадебісти. «Далі Дніпродзержинська не насмілювався, та над своїм районом усюди», — зізнався чесно. Так ледве не в 50 літ Володимир Дмитрович одержав посвідчення пілота-любителя. Потім він виготовить і свій перший двомісний літак, на якому «покатає» понад 800 своїх земляків, і передусім дружину й доньку Маринку. На висоті кілометр і вище зі швидкістю 120 кілометрів на годину. Сам же — це секрет, про який краще мовчати, — кілька разів піднімався на вісім тисяч метрів. Чи був у тому ризик? Жодного! Могилевський витримав іспит, які влаштовували лише для асів. А тоді, коли його тільки «розсекретили», в літак, ще «Антуан», сів і піднявся на ньому у випробувальний політ відомий майстер спорту Юрій Ситник. Ось що він написав у своєму рапорті: «Використовуючи висхідні потоки повітря, вдалося піднятися на висоту 1500 метрів. Машина чудова. Слухняна в управлінні, стійка в польоті. Надійна, міцна. При вимкненому двигуні летить упевнено. Для зльоту і посадки достатньо 100—150 метрів автомагістралі, польової дороги, стадіону, стерні або й невисокого травостою. Саморобний двигун при чотирьох тисячах обертів на хвилину в зльотному режимі досягає потужності 30 кінських сил. Пілотажні прилади з літака ПО-2 («кукурузника») працюють безвідмовно. Посадочна швидкість — 60—65 кілометрів».

Усе це скінчилося тим, що Володимира Дмитровича почали запрошувати на усілякі показові виступи та змагання. У Дніпропетровськ, Запоріжжя, Луганськ, Кіровоград і Крим. Із заслуженим визнанням прийшло і знайомство з відомими людьми. З авіаконструктором Олегом Антоновим і не менш прославленим льотчиком-випробувачем Сергієм Анохіним, легендарною Валентиною Гризодубовою... Але головне, що відкрився доступ до сучасних надбань малої, точніше, легкої, авіації. Щоб мати більше вільного часу, Могилевський на радість усім у тодішній «Сільгосптехніці» облишив трактора і почав працювати автослюсарем. То став для водіїв та механізаторів незамінною знахідкою — майстром на всі руки, який з іржавого залізяччя виточував цілі колінвали. І в селі швидко забули про його минуле. Тепер Володимира Дмитровича одні називали диваком-романтиком, інші — чарівником техніки. А ще вважали і вважають Могилевського дуже порядною та доброю людиною. Котра нікому не відмовляє, коли треба допомогти полагодити авто чи якусь іншу машину.

«Чорновіл» неодмінно має злетіти

У самого ж Володимира Дмитровича не гараж, а ангар. І в ньому нині п’ять власних літаків. П’ятий, утім, ще в роботі і необлітаний. Назвав він його «В’ячеслав Чорновіл». Тут і особисті політичні уподобання далися взнаки, але більше — повага, з якою Могилевський ставився і ставиться досі до політв’язня і громадського діяча Чорновола. Так от, на чотиримісному «Чорноволі» збирався злетіти вже цього року, але не вдалося. За нинішньої дорожнечі забракло коштів скласти принципово новий двигун власної конструкції. Адже Володимир Дмитрович уже не перший рік пенсіонер — за паспортом. Тільки не за станом душі. Підробляє ще опалювачем-кочегаром у селищній котельні, але ж платять мізерні гроші. Одначе не сумнівається, що наступної весни його «В’ячеслав Чорновіл» неодмінно підніметься в небо. Бо у снах літати — то одне, і геть інше — наяву. Більшої насолоди, каже, ніж там, під хмарами, я в своєму житті не мав. І чого тільки в небі не витворяв: йшов у штопор і піке, перевертався на 90 градусів, та не зазнавав, уявіть собі, такої біди, якої довелося зазнати на землі. В небі Бог милував будь-які його витівки. Це ж бо не жарт: уже не менш як сім тисяч разів злітав на саморобних літаках і стільки ж здійснив м’яких посадок!

— Сьогодні однозначно знаю, — заявляє раптом, — що якби інакше склалася доля, був би астрономом.

— Отакої! — дивуюся я. — Це ж зовсім інше, ніж літати чи писати музику!

— Не знаю, не знаю... А тільки людям віщі сни сняться, а мені й ті, за якими читаю, що мені насправді було написано на роду та з чим розминувся...

Отож Могилевський упевнений, що від долі такої тепер не втекти його дочці Марині. Тій, котра ще читати й писати не вміла, а вже наполягала: «Тату, і я хочу так високо-високо, як ти». Сьогодні вона студентка енергомеханічного технікуму. Цієї осені вийшла заміж. На весіллі, щаслива, шепнула батькові на вухо: «А на астронома, ти не хвилюйся, я неодмінно вивчуся».

Солонянський район

Дніпропетровської області.