Півторамільйонний мегаполіс, що подарував світові багато видатних учених, створив передові технології, став у різні епохи спочатку оплотом революційного класу, а потім плацдармом демократичних сил, у «політичне міжсезоння», проте, веде нудне провінційне життя. Задовольняючись дрібними навколополітичними баталіями, які забавляють обивателя і наганяють сум на людей мислячих, харків’яни нині дедалі частіше запитують себе: чи то ми замучилися політикою, чи то безглузда політика доконує нас?

 Словесні війни на телеекранах

Як і чому посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем — знає кожний, навіть бодай трохи освічений громадянин України. А ось чому сваряться мало не щодня на телевізійних екранах харківські політики та бізнесмени — харків’яни не знають, та й, мабуть, знати не хочуть. Тим паче що теми для міжусобиць нікчемні, нікому не цікаві, не зачіпають нічиїх нагальних проблем. То «воюють» за крісла у верхівці міської влади. То «б’ються» за те, на якому місці пам’ятник закоханим установлювати і який саме депутат має дати на це «добро». То звинувачують один одного в незаконному придбанні власності. А то й зовсім опускаються до публічних образ і виставляння позовів на багатомільйонні суми. Милі посваряться —ще краще помиряться...

Але що робити, доводиться спостерігати і терпіти колорит місцевого політичного життя. Інших, важливіших, суспільних новин немає. Звісно, величезне місто живе складним і насиченим на події життям, вирішуючи непрості питання сучасного буття. Але в ефірі, на сторінках майже всіх газет, за винятком «старих партійних видань», — сама тільки белетристика, дешеві шоу з малозрозумілими висновками і звинуваченнями.

«Багато в чому це відбувається з вини самих місцевих ЗМІ, через їх низький професійний рівень, — вважає керівник відділу внутрішньої політики облдержадміністрації Ірина Давидова. — У Харкові зареєстровано і виходить величезна кількість друкованих видань, говорить безліч радіо- і телевізійних каналів, а поживи для розуму практично немає. Нема програм, які претендували б називатися аналітичними. «Залетять» хлопці на якусь нараду, ввімкнуть камери на п’ять хвилин — і побігли. Що можна повідомити після такого збирання інформації, які узагальнення зробити? Ось і видають в ефір, у кращому разі, примітивні міркування ні про що, а в гіршому —ідуть на поводу у своїх господарів і залучають місто до брехливих інформаційних баталій».

Від цих нудних словесних війн стомилися всі. Але змінити що-небудь ніхто не може. Іншого «кіна» нема. Інтелектуальні гурмани його просто вимикають. Решта народу дивиться і приречено запитує: хто ж нами править? Якщо це політики, то хто тоді блазні? Ну а самі власники «четвертої влади», схоже, нічого змінювати і не думають: що примітивніше життя на екрані, то легше і простіше воно в реальності.

Ніхто не хоче відкривати завісу

Якщо в країні сьогодні, за всієї її національної та політичної різноманітності, налічується майже 120 політичних партій і громадсько-політичних об’єднань, то на порівняно невеликій і компактній території з трьома мільйонами населення політичні улесливості мало не дотягують до цієї цифри — 91 обком і приблизно 200 тисяч членів партії.

Звісно, більшість із партійних організацій у зародковому стані. Але основні, що належать до так званого табору влади, і супротивні йому, ведуть доволі активну політичну роботу навіть у політичному міжсезонні. Щоправда, вона обивателю не дуже помітна. Опозиціонерів зазвичай редактори до ЗМІ не запрошують і особливо не пускають, не бажаючи ризикувати своїм і так не надто стійким становищем провінціалів. А парторганізації, які складаються з можновладців, і самі не дуже випинають свою активність і могутність, бажаючи, мабуть, здаватися до певного часу такими собі звичайними партійними кульбабами.

Наприклад, недавні збори найпотужнішої політичної сили регіону — Харківської обласної організації Народно-демократичної партії — оголосили лише про свої скромні плани на найближчий час: зміцнення кількісного складу партійних організацій, активне поширення інформації про рішення з’їзду, розроблення питань з підготовки активу та організаційне його зміцнення, утримання позицій у засобах масової інформації. І жодного слова про те, з якими ресурсами — інтелектуальними, адміністративними, фінансовими, підійде партія до найближчих виборів. Говорити на цю тему в місцевій публічній політиці не те що не заведено, а вважалося б, напевне, нерозумним. Партії воліють вести свою політичну гру залаштунково, за щільно зачиненими дверима. Ось і спробуй дізнатися пересічному виборцю заздалегідь, що йому готує політичний бомонд на майбутні вибори.

Про політику краще не казати нічого

Популярний раніше вислів: «Якщо ти не займатимешся політикою, то політика обов’язково займеться тобою», сьогодні вже так набив оскому у свідомості більшості місцевого населення, що тепер ознакою гарного смаку вважається не тільки тікати якнайдалі від політики, а й навіть не згадувати про неї. Проте виховані в колективістському дусі люди не можуть вести самітницьке життя і постійно прагнуть знайти якусь віддушину. Не випадково, мабуть, в останні кілька років не тільки в обласному центрі, а й у маленьких містечках, сільській місцевості з’явилося безліч громадських організацій без політичної домішки.

Політичні лідери, безумовно, не можуть упустити такий майже сформований партком і всіляко намагаються залучити «блудних овечок» до свого стада. Інколи їхні плани вдаються, особливо якщо йдеться про ветеранські організації. Але коли вербування стосується жіночих, молодіжних організацій, це не завжди закінчується блискучими перемогами. Партбосам просто показують на двері. Це начебто щось нове для нашого сучасного менталітету, що, мовляв, усе продається і купується. Але вже очевидне.

Мабуть, ми все-таки перестаємо бути гвинтиками і потроху стаємо гідними громадянами, які не бажають брати участь у неправедних справах, навіть маючи з них якийсь зиск. Цікаво, що людей старшого покоління, котрі охоче відгукуються на різні акції протесту лівих сил, не було в Харкові біля наметових містечок, оголошених вільною від Президента Л. Кучми зоною. Отже, нема довіри до місцевих партбонзів, котрі партії та політичні орієнтації змінюють частіше, ніж рукавички.

Щось буйних нині мало,тож і немає вожаків

Утім, не тільки політичне глупство і втома визначають сьогодні спокій одного з найвибуховіших у політичному розумінні регіону. По-перше, немає справжніх, «буйних» лідерів, готових спантеличити місцевий електорат новими оригінальними ідеями, а головне повести його на ті барикади, за якими вочевидь світить щастя. А по-друге, нині правляча в області політична команда дуже вміло й професіонально веде політичну гру, не залишаючи майже жодних шансів противникам знайти помилку або прогалину у своїх діях. Ні глава держадміністрації Євген Кушнарьов, ні міський голова Володимир Шумилкін під жодним приводом не йдуть на мітинги, де кричать «Ату їх!», хоча й самі виросли у державних мужів на міських майданах і начебто могли заткнути за пояс місцевих ораторів.

Але, знаючи з особистого досвіду, що натовп ніколи не перекричиш і, тим паче, не переконаєш, бо він нікого не слухає крім себе, пропонують вести з народом конструктивний діалог: зустрічаються у прямих телевізійних ефірах із будь-якими політичними силами і буквально на пальцях пояснюють переваги своєї політики та недоліки популістських заяв опозиціонерів. Ефект перевершує всі сподівання.

Мало того, при обласній держадміністрації під «опікою» її голови створено раду політичних партій, куди увійшли майже всі провідні політичні сили регіону і де виробляється внутрішня політика області. Жодна розумна ініціатива не залишається за бортом, якщо її сприймає і підтримує більшість політичних організацій. Як тут не станеш в опозицію, якщо тобі пропонують на практиці випробувати свою позицію. Бунтують і не визнають раду тільки комуністи. Решта розуміють, що козирі на цьому етапі втрачено і вони приречені поки що на мирне співіснування та співпрацю.

Потрібний «круглий стіл» для партій

Засідання «круглого столу» на тему «Теорія і практика політичного реформування українського суспільства», що відбулося недавно в Харківському національному університеті імені Каразіна, зібрало представників найрізноманітніших партій, політологів, соціологів, юристів, економістів, філософів. Розглядаючи питання про необхідність політичної реформи в Україні, концепцію самої реформи, можливі шляхи та форми її реалізації, учасники конференції зазначали, що це не одномоментна акція, а складний процес, який триватиме довго. Тому дискусія навколо основних позицій реформи, її концептуальних положень має бути також постійною, бо постійно змінюється політична ситуація і баланс політичних сил.

А підбиваючи підсумок дискусії, координатор «круглого столу» професор Віль Бакіров сказав, що є два шляхи реалізації політичної реформи — з допомогою референдуму або, що краще, з допомогою «круглого столу» основних політичних партій України, на якому вони можуть висловити свої претензії і знайти компроміс. Але для цього основним суб’єктам політичного процесу треба відмовлятися від різкої антагоністичної конфронтації. Головною ланкою політичної реформи може стати зміна виборчої системи на користь пропорціональної. «Наступні парламентські вибори мають бути пропорційні, бо країна дозріла до парламентської форми правління», — сказав ректор ХНУ.

* * *

...Цими днями на вулицях міста кіностудія «Мосфільм» знімає теплу картину про милі шестидесяті роки. Червоні прапори, мідь духових оркестрів, щасливі обличчя та «правильні справи» — усе це в минулому, від якого ми з легкістю відсторонилися. Але яке ми будуємо майбутнє? Звісно, не те, що маємо сьогодні.

Харків.