Як стверджують астрономи, рік, що минає, характеризувався викидами сонячної енергії. На думку деяких науковців, у такі роки зростає напруження в суспільстві, посилюється протистояння між різними політичними угрупованнями.
Якщо оцінювати те, що відбувалося в Україні протягом 2002 року, з цієї точки зору, то протистояння між опозицією і владою цілком підтверджує висновки астрофізиків. Щоправда, останнім часом відбулася локалізація політичного конфлікту в стінах Верховної Ради. Яскравий приклад — минулий четвер.
Битва біля трибуни
Чесно кажучи, те, що відбулося того дня, давненько не спостерігалося у стінах парламенту. Однак суть навіть не в тому, що в декого з народних депутатів були порвані піджаки й сорочки (не бідні, зможуть придбати нові), і навіть не в заявах про застосування фізичної сили.
На мій погляд, опозиція пішла в «останній рішучий бій» тільки тому, що вона після укладання політичної угоди між парламентською більшістю і урядом, якою передбачалася і зміна керівництва парламентських комітетів, повністю втрачала вплив на політичні й соціально-економічні процеси в країні. Адже логіка її дій полягала в тому, що головним конкурентом і ворогом опозиції були Президент України і Кабінет Міністрів. Відтоді, коли глава держави втратив право видавати укази економічного характеру, в опозиції з’явилася можливість істотно впливати на дії уряду. Зокрема, це яскраво демонстрували Юлія Тимошенко і Олександр Турчинов, коли очолювали Комітет ВР з питань бюджету.
Скажімо, наприкінці минулого року під колишній Кабінет Міністрів, який очолював Анатолій Кінах, була закладена «міна сповільненої дії» у вигляді нереальної доходної частини головного фінансового документа на поточний рік. Очевидно, цим же методом вирішили скористатися і нинішні керівники профільного комітету, коли запланували збільшення доходів до державної казни наступного року на сім з гаком мільярдів гривень.
Отож не дивно, що новий Прем’єр-міністр і його команда добре розуміють: їхній шанс політичного виживання в тому, щоб узяти під свій контроль законодавчий процес і нейтралізувати спроби закладання подібних мін. А цього можна досягти тільки у разі, коли основні комітети Верховної Ради очолять соратники по владній коаліції — представники дев’яти фракцій, які ввійшли до парламентської більшості.
Проте найбільше жалю викликають Володимир Стельмах і Сергій Тігіпко, які стали заручниками парламентського політичного протистояння. Адже так чи так опозиція знайшла б привід піти на штурм парламентської Бастилії — трибуни. Про це, до речі, заявив днями в інтерв’ю одній із столичних газет соціаліст Йосип Вінський, який підкреслив, що опозиція перейшла до радикальних, а не парламентських методів, і блокада трибуни триватиме й надалі.
Мета виправдовує засоби
Зрозуміло, у кожної з сторін політичного конфлікту своя мета. І кожна з них не вельми церемониться у виборі засобів тиску на опонента. Тим більше в ар’єргардних «боях», які передували «битві біля трибуни», опозиція зазнала відчутних кадрових втрат. Особливо останнім часом фракція блоку «Наша Україна». Саме тому і була обрана форма блокади трибуни як «останній доказ королів».
З другого боку, затягування законодавчого процесу істотно впливає на терміни прийняття головного фінансового документа країни. А відтак — на дієздатність парламентської більшості. Повідомлення про початок формування фракції «Вільних демократів», заява Олександра Карпова про складання з себе повноважень координатора парламентської більшості свідчать про непрості процеси, які відбуваються в ПБ. Власне, і слова на черговому з’їзді лідера Народно-демократичної партії Валерія Пустовойтенка про необхідність формування в парламенті на базі більшості «Демократичного центру», який зумів би об’єднати довкола себе і налаштованих на реформи опозиціонерів, — яскраве свідчення загострення суперечностей в самій «дев’ятці».
І знову про Генпрокуратуру
Як стало відомо, тимчасова парламентська комісія, яка контролює хід розслідування вбивства нашого колеги Георгія Гонгадзе і ряду інших резонансних злочинів, планує винести на засідання Верховної Ради питання про недовіру Генеральному прокуророві. Водночас у стінах парламенту ініціюється пропозиція заслухати його звіт про реагування на скарги народних депутатів і кадрову роботу. На думку деяких колег, таким чином дехто з політиків хоче взяти під свій контроль діяльність Генеральної прокуратури, яка, мовляв, проявила характер у деяких випадках і не пішла на повідку цих високопосадовців.
Ми не будемо аж надто категоричними. Тим більше що, хоч як би там було, Леонід Кучма нині вибудував сильну вертикаль влади. У тому числі, чи не вперше за часи новітньої української історії взяв під свій контроль і законодавчий процес. Отож навряд чи хто з високопоставлених чиновників ризикуватиме своєю кар’єрою, якщо на це не буде дозволу глави держави.
Інша річ, що справа Георгія Гонгадзе стала тим лакмусовим папірцем, який виявив усі очевидні недоліки роботи правоохоронної системи України. Крім того, вона перебуває під контролем і міжнародних організацій, у тому числі Парламентської асамблеї Ради Європи. Розслідувати справу і довести її до логічного завершення, тобто суду, щоб вітчизняна Феміда покарала винних в убивстві журналіста, це — справа честі не тільки правоохоронців, а й Президента України. Тим більше, що цей злочин — зухвалий виклик і владі, і громадськості, і тривожний дзвінок для демократії в Україні.
Гра триває
У попередньому огляді ми писали, що триває багатовекторна гра політичних сил. І, як бачимо, на жаль, не помилилися. Не життя, а гра триває. Інше питання — як довго наші політики гратимуться інтересами пересічних громадян? Найімовірніше, відповідь на нього отримаємо завтра. В день чергового голосування у Верховній Раді. І тоді стане ясно, чим закінчиться нинішній рік — рік активного сонця.
