Нові бюджети зі старими проблемами

Тишевичівська сільська рада, що в Ізяславському районі, хоч і підпорядковує три села, але насправді зовсім невелика. Сільський голова Лариса Розумюк підраховує: у самих Тишевичах — трохи більш як шістдесят хат, у Зубарях — сотня, а в Нечаївці — й сорока не набереться. А ще ж не в кожній хаті постійно хтось живе, деякі тільки час від часу приймають гостей.

Села розташовуються зовсім недалеко від райцентру, але дістатися сюди навіть у гарну погоду — велика проблема. Хто перший раз долає відстань буквально в пару десятків кілометрів, дивується, що колись тут була дорога. Тепер це і битим шляхом назвати важко — суцільна руїна. І зовсім не тому, що в Тишевичах живуть якісь нечупари чи байдужі до всього люди. Навпаки, село справляє дуже приємне враження — акуратні двори, підфарбовані паркани, чиста вуличка. З усього видно, що кожен з любов’ю ставиться до свого обійстя, а всі разом — до рідного села. Але цього замало, щоб зробити життя у ньому справді комфортним.

Тамтешній люд міркує логічно: хто ж вкладатиме інвестиції в такий крихітний населений пункт? Для держави він не просто неперспективний, але й фінансово обтяжливий. На сільгоспвиробників, що працюють на навколишніх полях, не жаліються, але розуміють, що тих насамперед цікавлять орендовані землі і можливість отримувати з них прибутки, а зовсім не соціальні проблеми населеного пункту. А про нинішні можливості самоврядності взагалі говорити не доводиться. Без грошової підтримки вона здебільшого ґрунтується на ініціативі сільського голови та добровільних суботниках односельців.

Не дивно, що в Тишевичах уже давно згасла надія на те, що колись тут може з’явитись газопровід. Але диво сталося: восени саме цей населений пункт був тисячним в області, куди нарешті надійшло блакитне паливо. Тож у сільського голови найперше цікавлюся, яким коштом вдалося здійснити таке будівництво?

Виявляється, складалися всі: районний, сільський бюджети, а найбільше — самі люди. Коли в одному з сусідніх сіл запропонували провести газ, там із десяток разів збирались на схід, ніяк не могли наважитись. А тут відгукнулись одразу, створили організаційний комітет і швидко зібрали 350 тисяч гривень. Вдячні, що допомогло місцеве СТОВ «Зоря» та приватні підприємці.

Тепер для порівняння зазначимо, що районний бюджет зміг виділити вдесятеро менше від цієї суми. А от сільський, відверто зізнатися, здивував сумою у 95 тисяч гривень. Бо звідки у скромної сільради, яка живе на дотації, можуть бути такі суми?

Звичайно, як цій, так і сотням інших сільських громад дуже хотілося б, щоб певні обов’язки якщо не з розвитку їхньої соціальної інфраструктури, то хоча б з утримання, взяла на себе держава. Але наразі вплив її мінімальний: фінансування згори відсутнє, можливості формувати свій бюджет знизу теж немає. У результаті сільське життя схоже на виживання.

Василю Гнатюку, куражинському сільському голові з Новоушицького району, здавалося б, не годиться скаржитись на буття. Адже зовсім недавно він отримав орден «За заслуги», і це мало б означати, що справи йдуть доволі успішно. Справді, тут є свої здобутки. Але й проблем не менше, ніж в інших.

У трьох селах цієї сільради нині мешкають трохи більш як тисяча людей. А пригадують часи, коли тільки в місцевій школі навчалися близько трьохсот дітей. Тепер залишилося вісімдесят. Та мова не про кількісні показники, а про якість життя.

Річний бюджет сільради в понад шістсот тисяч гривень можна назвати типовим. Так само, як типовими є видатки — на зарплату бюджетникам та оплату комунальних послуг та енергоносіїв. І такий само типовий дефіцит коштів на все те, що потрібно для життя села.

Щоправда, тут мають свій важливий резерв — близько чотирьохсот гектарів невитребуваних паїв, котрі можна здати в оренду. В результаті сільський бюджет отримує до 240 тисяч гривень на рік. І це неабияка фінансова підмога.

Саме завдяки їй два роки тому в селі створили свою пожежну команду, збудували гараж, купили машину та й до того ж оплачують роботу трьох пожежників.

Справжньою гордістю Куражина стали і 120 ліхтарів, котрі тепер освітлюють сільські вулиці. Кажуть, це мало не третина тих, що є у всьому районі.

І ще — проведений кілька місяців тому газопровід.

Таким новаціям не можна не радіти. Але навіть ці перемоги не змінюють кардинально сільських життя та побуту. Громада не може ні назбирати, ні розпорядитися, ні отримати з вищих бюджетів такої суми, котра дала б змогу будувати, ремонтувати, реконструювати все, що потрібно.

То де ж вихід із ситуації? Наразі відповіді на це запитання немає. І нинішнього року бюджети всіх рівнів формуватимуть свої доходи і видатки за традиційними схемами. А це означає, що найближчим часом навряд чи вдасться побачити суттєві зміни в житті як великих міст, так і крихітних сіл. Хоча голова ОДА Василь Ядуха і переконував після поїздки до столиці, що йому вдалося дещо поліпшити бюджетне фінансування краю:

— У складній загальнодержавній суспільно-політичній ситуації нам вдалося стабілізувати фінансово-економічне становище на території Хмельниччини. Якщо торік у нас було заплановано трохи більш як 30 мільйонів гривень на будівництво та реконструкцію об’єктів соціально-культурного призначення на території області, то на цей рік маємо погодження на 90 мільйонів гривень. Ці кошти підуть на завершення будівництва шкіл і лікувальних закладів, будинків культури, серйозні реконструкції, газифікацію населених пунктів.

Збільшення фінансування важко розцінити як благодійництво з боку держави. Адже, за словами очільника краю, Хмельниччина перебуває у трійці лідерів серед 27 регіонів з виконання власних надходжень до бюджету.

Та, на жаль, навіть і такі старання не дають підстав говорити про те, що область загалом і всі її громади зокрема заробляють достатньо, щоб розв’язати свої побутові, транспортні, економічні та соціальні проблеми. А щорічне зростання дохідних та витратних статей бюджетів усіх рівнів не є показником того, що такими само темпами змінюється на краще життя кожного подолянина.