На Токмаччину я привіз із Запоріжжя перший сніг. Він усе-таки наздогнав наш рейсовий автобус, хоча за Василівкою, повернувши ліворуч із траси Харків—Сімферополь, наш водій на вельми пристойній асфальтівці добряче натиснув на газ. За півгодини промайнули села Чорноземне, Зелений Гай, Переможне. Довкола нас — найродючіші землі в районі. Пригадалося, як у 1990-му, коли токмацькі хлібороби зібрали в середньому з кожного гектара по 35 центнерів зерна, у тутешньому тоді ще колгоспі «Таврія» намолотили на круг майже по 47.
Цьогорічні успіхи токмацьких хліборобів набагато скромніші. В районі зібрано близько 90 тисяч тонн хліба. Врожайність зернових становила всього 24,5 центнера. Звісно, можна нарікати на сприятливі умови, проте голова райдержадміністрації Олександр Цибульщак передусім зауважив, що ефективність господарювання на селі була б значно вищою, якби ціни на сільгосппродукцію забезпечували прийнятну рентабельність її виробництва.
— Цьогорічні ціни на пшеницю зменшили прибутки сільгосппідприємств до рівня, за яким уже нульова рентабельність вирощування цієї культури, — з болем зазначив Олександр Леонідович. — Наприклад, акціонерне товариство «Запорізький племптахорадгосп-репродуктор» за цінами минулого року мав би прибуток з рослинництва десь 1,8 мільйона гривень. За цінами цього року — трохи більше мільйона. А тваринництво (через низькі закупівельні ціни на молоко) завдало сільгосппідприємству збитків на 300 тисяч гривень. І це в господарстві, яке після реформування АПК зберегло свій потенціал!..
— Сьогодні ціни на пшеницю значно зросли. Вони забезпечують досить високу рентабельність...
— Але в районі і хліба на продаж уже немає. Потрібно ж було подбати про сівбу озимих, розрахуватися за кредити... Село вже розраховується зі своїми кредиторами насінням соняшнику. Гадаю, що саме соняшник поліпшить фінансове становище господарств, хоч його середня урожайність у районі не перевищує цього року 12 центнерів.
— Олександре Леонідовичу, я вам снігу привіз... А дорогою бачив незібраний соняшник у полі...
— Загалом соняшник у районі зібрали вчасно. Можливо, в окремих господарствах ще залишилося по 15—20 гектарів. То — пізній посів. Бракувало вологи в грунті і доводилося досівати соняшник ще й на початку червня. Ніхто ж не очікував такого раннього снігопаду... Та й техніки у господарств не вистачає. Бо за що її вони куплять? І при цьому, зверніть увагу, зменшуються ціни не на хлібобулочні вироби, а на пшеницю. Молоко у сільгоспвиробників закупляли по 38 копійок, а продають його в магазинах по 1 гривні 65 копійок...
— То, певно, варто сільгосппідприємствам самим узятися за переробку та реалізацію хоча б частини своєї продукції?
— Ми вже звикли до розмов про те, що, мовляв, доцільно було б налагодити на селі переробку сільгосппродукції для місцевого населення, — приєднався до розмови перший заступник голови райдержадміністрації Олексій Стусь. — Доцільно — це тоді, коли вигідно. А чи завжди вигідно господарствам, наприклад, самостійно випікати хліб? У нашому районі майже кожне із них має свою хлібопекарню. Але випікають сьогодні хліб для своїх односельчан не всі. Його доцільніше завозити. Рентабельність залежить і від обсягів виробництва. Досягти її кустарною переробкою сільгосппродукції вельми проблематично. А для промислової — потрібні, знову-таки, значні кошти...
— Вирішення проблеми реалізації виробленої сільгосппродукції за прийнятними цінами дасть можливість господарствам більше уваги приділяти і культурі землеробства, і тваринницькій галузі, — продовжив Олексій Іванович. — Так, у нас сьогодні в агрофірмі «Світоч» виростили велике поголів’я свиней вагових кондицій, проте на м’ясокомбінаті кажуть: «Нам ваше м’ясо не потрібне...». Звісно, за цінами, які не будуть збитковими для агрофірми. Хоча останніми роками м’ясокомбінат значно знизив обсяги виробництва ковбас та інших м’ясних виробів...
— Платоспроможність споживача змусила... Правда, ми чомусь звикли нарікати саме на ціни, не враховуючи закони ціноутворення. Хоча все-таки, переконаний, формування нашої платоспроможності має бути двобічним: з одного боку — зниження собівартості продукції, а значить і цін на неї; з другого — зростання зарплат, пенсій тощо. Не можна безкінечно стримувати рентабельність підприємств, закладаючи в собівартість їхньої продукції мізерну оплату праці. Для кого ж тоді вони збираються працювати? На експорт?! Тож, можливо, дбаючи про ємність нашого ринку, потрібно подбати і про платоспроможність споживача?
— Можливо, і про платоспроможність споживача... Звісно. Однак потрібна і спеціалізація сільгосппідприємств, і регулювання кількості їхньої продукції, яка має обов’язково потрапити на ринок.
— І яким чином відбуватиметься таке регулювання?
— Я вважаю, що в нас повинен бути якийсь обсяг держзамовлень для сільгосппідприємств. Щоб вони мали гарантію на закупівлю (за певними цінами) хоча б частини зернових чи продукції тваринництва. Держзамовлення нормально вписується в ринкову економіку. Та водночас розвиток АПК гальмує відсутність прийнятого кредитування сільгосппідприємств. Я вже не говорю про довгострокове кредитування. Нехай — на рік, але не під 25, а під 12 —15 відсотків. Тоді господарства матимуть змогу придбати сільгосптехніку, відремонтувати її, одне слово, забезпечити нормальний процес сільськогосподарського виробництва.
— Справді, держава повинна давати якесь замовлення господарствам, — підтримав свого заступника Олександр Цибульщак, — гарантувати їм реалізацію частини продукції. Щоб вони знали, за якою ціною продадуть її завтра. Зібрали врожай і частину його (держзамовлення) продали для розрахунку за кредити. Іншу частину врожаю реалізували протягом року або притримали її до весни чи навіть до початку літа. Ось тоді можна буде нівелювати коливання цін на зерно. Сьогодні наші господарства вимушені розраховуватися за кредити, щоб не збільшувалася пеня, саме тоді, коли ціни на зерно найнижчі. І тепер ціни на пшеницю зросли, а її в господарствах уже немає...
Того дня ми, звісно, говорили не лише про становлення аграрного ринку. Олександр Леонідович розповідав про наболіле — газифікацію, водопостачання, розпаювання майна сільгосппідприємств... Та знову і знову поверталися до необхідності докорінного поліпшення економічних та кредитно-фінансових відносин на селі. Проблемою з проблем залишається паритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Через невідпрацьованість цінових механізмів на зерновому ринку та особливо на ринку тваринницької продукції сільгоспвиробники зазнають значних втрат.
Чи потрібне сьогодні держзамовлення на сільгосппродукцію, в чому мене переконували у Токмацькій райдержадміністрації? Можливо, доцільніше формувати ціни за рахунок заставної закупівлі? Створення ф’ючерсної біржі дасть можливість передбачати ціну. Завдяки цьому сільгосптоваровиробники чітко знатимуь, що їм краще робити: тримати продукцію чи продати її. Якщо тримати і продати за найвищою ціною, то, підписавши контракт на біржі і передбачивши поставку, скажімо, в лютому, можна було б за цим контрактом завчасно взяти кредит. Принаймні, такий механізм діє в розвинених країнах.
Так чи так, але сьогодні необхідна чітка політика держави стосовно формування цін на сільгосппродукцію. І бажано, щоб ця очікувана політика не виявилася отим «пізнім посівом» для вже збанкрутілих господарств.
