Із Токмацьким краєм пов’язана доля багатьох талановитих людей. Серед них — Марко Безручко.
Ще донедавна це ім’я на Токмаччині мало хто знав. Комуністична ідеологія підіймала на щит слави інші міста... А дарма. Бо історію треба знати не з одного боку. Хто які ідеї не сповідував би, талант замовчувати не можна. Часи змінюються, а талант залишається незмінним.
Марко Данилович Безручко народився 31 жовтня 1883 року у Великому Токмаку (нині місто Токмак). Закінчив учительську семінарію, але доля підказала йому інший шлях — стати військовим. Він закінчує Одеське піхотне юнкерське училище, потім — Чугуївське військове училище. Молодого офіцера із блискучими здібностями зараховують до Академії Генерального штабу, яку він закінчує з відзнакою у 1914 році.
Під час першої світової війни Марко Безручко командував ротою, потім був старшим ад’ютантом штабів армійських корпусів Південно-Західного фронту, начальником штабу дивізії. А коли після відомих подій сімнадцятого року російська армія розпалася, Марко Данилович повернувся в Україну. Всім серцем сприйнявши державницьку ідею, він, як добре підготовлений військовий, за плечима котрого були академія і німецький фронт, узяв активну участь у створенні Українського війська. Обіймав низку керівних посад у Генеральному штабі, дещо пізніше, перейшовши на бік Директорії, був бойовим помічником Тютюнника, а за деякий час став начальником оперативного відділу штабу Армії Української Народної Республіки. Згодом Марко Безручко очолював штаб запорізької бригади імені Петлюри, керував штабом знаменитого Окремого корпусу Січових стрільців, командиром якого був Євген Коновалець, майбутній голова ОУН.
Саме тоді повною мірою виявився яскравий талант військового стратега і тактика Марка Безручка. Йому присвоїли звання полковника. Корпус воював проти білих і червоних, проти поляків — січові стрільці вмирали за Вільну Україну.
Наприкінці дев’ятнадцятого року їх спіткала трагедія... Багато з них тоді було інтерновано польським урядом. Але і в цих умовах Марко Безручко сформував стрілецьку дивізію, що складалася з українських бійців. У квітні двадцятого року уряд Української Народної Республіки підписав із Польщею мирну угоду. Полковник Безручко призначається командиром 6-ї Січової стрілецької дивізії, створеної ним самим. Але поляки все-таки домоглися свого: вилучили її зі складу Української Армії і залучили до складу Польської, оскільки дивізія була дуже боєздатною.
Ось як описує ті події Я. Тинченко у книзі «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття»:
«У складі польської армії завдяки Марку Безручку 6-та Стрілецька дивізія була фактично однією з найкращих. Так, уже 7 травня її підрозділи розбили більшовиків та першими ввійшли до столиці України — міста Києва. Але вже через місяць становище ускладнилося: Перша кінна армія С. Будьонного прорвала польський фронт і вийшла в тил 3-й Польській армії. Почався відступ. У авангарді армії йшла 6-та українська дивізія, яка найбільше зберегла свою боєздатність. Саме з цього часу, з червня 1920 року, кіннота Будьонного була головним супротивником Марка Безручка. Впродовж червня—серпня стрілецькі підрозділи та будьоннівці звели між собою бій, але не переміг жоден із боків, бо супротивники були варті один одного.
У цей час на півночі Польщі тривала Варшавська операція, в результаті якої радянські війська відкинули польські сили аж до Варшави. Для поляків ситуація була катастрофічною. Вони ще могли триматися та мали де знайти сили для контрнаступу. Однак загроза була в іншому. З-під Львова, де польські частини були потрощені, на північ, у тил полякам, прямувала 1-ша Кінна армія Будьонного. Стримати її не могла жодна з польських дивізій. Єдиною боєздатною дивізією на всьому Південному польському фронті залишалась 6-та Січова дивізія М. Безручка.
І саме січовикам довелося прийняти на себе 21 серпня під Замостям удари червоної кінноти. У такій ситуації Марко Данилович не розгубився, і вміло керував боєм: Будьоннівці вимушені були відійти, оскільки так і не зламали оборону січовиків. Фактично Безручко врятував від страшної поразки всю Польщу, бо не пропустив на Варшаву 1-шу Кінну армію, і переміг Будьонного.
Перейшовши до активних дій, поляки примусили С. Будьонного відступити. Перша Кінна армія зазнала важких втрат і була відведена до резерву. Вже у вересні розпочався українсько-польський наступ, який закінчився успіхом. Але, через підписання більшовицько-польської мирної угоди, наступ було припинено. Українська Армія залишилась наодинці з усією Червоною Армією».
У вересні—жовтні 1920 року Марко Данилович командував Центральною групою Української Армії, до складу якої входили, зокрема, 6-та Січова стрілецька, 5-та Херсонська дивізії, які вели бої під Жмеринкою і Вапняркою. Йому присвоїли високе звання генерал-хорунжого (нинішнє генерал-лейтенант). Провоювавши до кінця листопада, М. Безручко вивів із бою свою групу, оскільки сили були нерівні. Потім він сам і його січові стрільці знову були інтерновані польським урядом.
Історична література повідомляє, що генерал-хорунжий Безручко призначався урядом УНР і військовим міністром, і командувачем Армії УНР (1921 р.), і членом Вищої Військової Ради (1921—1924рр.). Марко Безручко жив у Польщі, зокрема, у Варшаві. Написав книгу «Українські січові стрільці на службі Батьківщини». Коли почалася друга світова війна, він заявив, що фашизм — це головна загроза для України. Що міг, робив для перемоги над ним. 10 лютого 1944 року генерал-хорунжий Безручко пішов у вічність.
Похований він на одному з українських цвинтарів під Варшавою.
Вдячні поляки, цінуючи його подвиги в двадцятому році і пам’ятаючи, хто врятував їх від Будьонного, встановили йому пам’ятник. Поляки добре знають, що генерал Безручко — родом із Токмака, а ось ми...
Нам треба було б пам’ятати і слова нашого нашого земляка: «Сильна армія — це право на існування нації». Вони дуже доречні, особливо тепер.