«Дивись — це картина, дивись — це машина, дивись — це будинок». «Дивись» — було перше слово, яке сказали Світланка й Олексій. Французькою мовою. Відтоді минуло два роки. Тепер Світланка говорить з акцентом... російською мовою. А французькою — вже вільно. Зауважу, що репетитора їй не наймали. Зі Світланкою працює інший фахівець — логопед...
Нині Світланці шість, а Олексієві п’ять. Саме той вік, коли діти вперше цікавляться, в якій капусті їх знайшли. Але ці діти добре знають, що Ельян Левре, адміністратор торговельно-економічної місії Посольства Франції в Україні, знайшла їх в будинку дитини. Хоча ні, там вони жили вважайте разом протягом чотирьох років, поки Ельян оформлювала всиновлення. А перше знайомство відбулося в лікарні, куди Світланку привезли з діагнозом «виснаження». У дев’ять місяців вона важила 5 кілограмів, не сиділа і вже не плакала. Олексієві «пощастило»: його матір залишила ще в пологовому будинку. Тому він і не потребує допомоги медиків. Але про кровну матір дітей пані Левре не згадує погано. Може, тому, що її вже немає на світі, але радше, щоб не поранити почуття дітей. Адже рано чи пізно вони запитають про жінку, що не схотіла бути їхньою матір’ю...
«Ну що, змінилися?» — зустрічає нас господарка. Це про дітей. Бо востаннє ми бачилися два роки тому. Змінилися — не те слово. Ті, хто знає, що таке «синдром дитячого будинку», оцінять зміну, якщо скажу, що цієї хвороби більше немає... Пані Левре згадує перші місяці. До того, що Світланці доведеться доганяти ровесників, вона була готова. Але несподівано став стресом і перехід дітей у сім’ю. Вони довго не спали ночами. Особливо важко звикав Олексій. Ельян думає, він боявся, що його знову віддадуть у «Берізку». Коли проїжджали повз цей будинок, у дітей починалася істерика...
Тепер усі ці проблеми позаду. «На великі свята ми купуємо цукерки, іграшки і всі разом їдемо в дитбудинок в гості, — розповідає Ельян. — А буває, що діти самі просять туди їх звозити».
Тоді вони їдуть позапланово, бо Ельян не хоче викреслювати цей період життя з їхньої пам’яті. Не хоче, щоб діти забували російську мову, і дивується, що вони вже вважають себе французами. Вона купила дім у Борисполі і хоче добудувати другий поверх. Навіщо? «Можливо, коли діти виростуть, їх зацікавить українське коріння, захочуть сюди приїхати. Нехай у них буде тут дім».
В Україні сім’я планує пробути ще два роки. До речі, термін ротації вже минув. Але пані Левре звернулася в міністерство з проханням, щоб їй продовжили час перебування в Україні: «Діти підростуть, і коли ми виїжджатимемо, вже все розумітимуть». Так не заведено, але міністерство пішло назустріч.
У Францію діти, звісно, вже їздили. І Світланка, перераховуючи улюблені місця, заявляє: «Макдональдс», опера, зоопарк, цирк, Париж...» «А що тобі найбільше сподобалося в Парижі?» — «Готель, бо там дуже красиво»...
«Коли ми вперше приїхали в Париж, — згадує пані Левре, — Світланка запитала: «Мамо, ми ночуватимемо в готелі? А куди дінемо машину?»
Це, до речі, теж дитбудинківська звичка, коли власних речей так мало, що вони на вагу золота. Пані Левре згадує, як не могла нагодувати дітей два роки тому: вони їли все поспіль, прикриваючи рот рукою (щоб ніхто не забрав). Тепер, правда, теж на може нагодувати, але з іншої причини — перебирають харчами.
«Як усі діти, вони хочуть, щоб мама купила їм одразу все», — сміється пані Левре. Але вона намагається тримати їх «в рамках», щоб діти знали ціну речам. «У мене семеро братів і сестер, і нашій мамі було б з нами дуже важко, якби не таке поняття, як дисципліна», — вважає Ельян.
У цій великій родині, з бабусею і дідусем, дядьками і тітками, кузинами і кузенами, Світланка та Олексій і зустрічатимуть Різдво та Новий рік. Карнавальні костюми вже підібрано, листи Пер Ноелю відправлено. «З Пер Ноелем у Франції я вже домовилася, щоб він іграшок не дарував, бо нема де їх дівати», — сміється пані Левре, але, здається, не дуже вірить, що Пер Ноель послухається. Особливо, якщо згадати попередні візити до рідні. Але 3 січня сім’я знову повернеться в Україну, щоб відсвяткувати ще одне Різдво.
А пані Левре активно спілкується із співвітчизниками, які також усиновили дітей в Україні або тільки планують це зробити (у Франції створено спецільну асоціацію). «Я хочу поділитися досвідом, а ще пояснити, яке це велике щастя, коли є можливість усиновити дитину». Світланка та Олексій поки що не замислюються над складним питанням, що таке щастя. Вони просто почуваються дітьми своєї мами. Адже тільки мамі можна заявити: «Коли по мене приїде мій принц, я скажу тобі «адью». І водночас знати, що мама все одно нікуди не дінеться. Бо тепер вона є.
