Житомирянка Ірина Шинкарук росла на сцені. Її батько — житомирський бард, заслужений діяч культури Володимир Шинкарук — брав свою дочку на концерти змалку. З семи років вона заспівала сама, тоді ж уперше виступила на телебаченні. У 12 років взяла участь у першій «Червоній руті-91». А вже на «Червоній руті-93» у Донецьку Ірина Шинкарук розділила перше місце з Олександром Пономарьовим, хоч їй тоді виповнилося лише чотирнадцять. Потім було ще багато конкурсів, фестивалів і перемог — Гран-прі «Білостоцьких мальв», після якого поїхала на стажування до Варшавського театру оперети, спеціальний приз на фестивалі «Голос Азії» в Алмати, де пісня Олександра Ходаківського «Місячний оберіг» була визнана найкращою, Гран-прі ялтинського фестивалю «Море друзів», львівського телефестивалю «Мелодія»... На початку 1995-го побачив світ дебютний альбом Ірини Шинкарук «П’ята пора року», за ним наступні альбоми — «Крок до літа», «Я наче птиця», «Час любити» та інші.

Ірина починала співати батькові пісні, але, випурхнувши з родинного гніздечка, ступила на самостійний шлях і в музиці. Хоча саме батько сформував у ній поетичні смаки та й, зрештою, основні життєві принципи. З кожним роком цю спорідненість співачка усвідомлює дедалі глибше.

Їй близькі не лише суто шлягерні композиції, а й з елементами українського фольклору та джазу. Скажімо, нещодавно Ірина захопилася вивченням автентичного співу дохристиянських часів — навіть їздила по селах і збирала фольклор. У тих піснях вона бачить якусь загадкову і особливо значущу глибину, що приваблює душу. «Чим глибше копаєш, тим більше не хочеться звідти виринати», — зізнається співачка.

Своєю «хрещеною матір’ю» в музиці Ірина вважає «золотого соловейка України» Ніну Матвієнко. Вона подарувала їй свою пісню — «Глибокий колодязь». Згодом Ніна Матвієнко подарувала Ірині Шинкарук ще одну пісню — «Засвічу свічу».

— Після Ніниного «Колодязя» я відчула в собі нову силу, — каже Ірина. — Але мій «Колодязь» і Нінин —це дві різні пісні, два різні життя.

У новому альбомі, який має з’явитися на глядацький суд на початку нового року, Ірина Шинкарук, як каже вона сама, буде вже іншою — «дорослішою і жорсткішою». Читаючи вголос слова з майбутніх пісень, Ірина подеколи ледь стримує сльози: нові пісні народжені новими особистими почуттями і переживаннями, тож і не дивно, що всі вони — про кохання. Альбом, музику й аранжування якого робить Олександр Потьомкін, ще не має офіційної назви. Але назви пісень уже говорять багато: «Я сама», «Я відчуваю», «Не розпалюй», або ж навіть жартівлива — «Де ти, де я».

— Я відпрацювала той матеріал, з яким працювала раніше, — коментує Ірина. — Змінилася команда і я сама — і зовнішньо, і внутрішньо.

У житті Ірина подібна до своїх пісень — лірична, філософсько налаштована і відкрита. Не секрет, що таким людям нелегко живеться в сучасному жорсткому світі, де балом часто правлять посередності, а таланти жевріють на задвірках. Одного разу після концерту один високопосадовець сказав Ірині: «Зрозумій, співак, як і політик, ніколи не може бути незалежним». У дитинстві, коли співачка починала своє сходження на велику сцену, багато речей здавалися незрозумілими і шокували. Хотілося щось змінити. Подорослішавши, вона стала легше і з усмішкою сприймати навколишній світ, знайшла свою нішу, але так і не вважає прийнятними багато його правил, за якими змушують грати всіх у вітчизняному шоу-бізнесі.

— Це вже хронічна ситуація, коли тобі пропонують золоті гори, а насправді — це лише балаканина, яка триватиме довго, — каже Ірина Шинкарук. — Або коли від тебе чекають іншого, не лише як від співачки... Не хочу бути гномом, який не може вирости, бо над тобою поставили стелю. Хочу просто працювати.