У всіх довідниках і енциклопедіях написано, що Олесь Гончар народився в селі Сухе, яке тоді називалося Суха Слобода, що нині у Кобеляцькому районі Полтавської області. Але рідна сестра славетного письменника Олександра Терентіївна Сова з цим не згодна. Вона стверджує, що Олесь народився на околиці Катеринослава, нинішнього Дніпропетровська.
— На вулиці, яку до революції називали Оселедівкою. Тепер це Петрозаводська. Я навіть хату пам’ятаю, — продовжує жінка. — Вона була глиняна і збереглася досі, але вже давно обкладена цеглою. Та ще те віконце, що було над припічком, закладене...
Олександра Терентіївна на чотири роки старша від брата. Вона також народилася в тій хаті, яка тоді належала старому Біличенку, — батькові її і Олеся. Я, каже, хоч і була ще мала, а пам’ятаю той день, коли дідусь вийшов на ганок і сказав мені: «Ми тобі братика впіймали».
— Наша з Олесем мама, Тетяна Гончар, у хаті діда Біличенка спершу з’явилася як наймичка чи прислужниця, — згадує Олександра Терентіївна. — У діда своїх було шестеро дітей, коли померла його перша дружина. Він узяв за себе вдову, що мала своїх троє. Але ця незабаром теж померла. От і найняв він тоді аж із Сухої Слободи, де мав родичів, дівчину Тетяну Гончар. А вже за його сина Терентія вона і вийшла заміж у 1913 році. Я з’явилася в них наступного року...
Тут писалося йому найкраще
Дата народження Олеся Гончара — 3 квітня 1918 року. Саме того дня, як свідчать історики, в Катеринославі було поширено звернення оргштабу революційних військ із закликом до трудящих «вступать в ряды революционных вооруженных сил для борьбы с иностранной интервенцией». Ще за тиждень тут піднімали повстання проти австрійсько-німецьких окупантів. Отож молода мама взяла в руки немовля і сама втекла подалі від стрілянини та всіх тодішніх страшних перипетій. У село до своїх батьків. А там за півтора року, так і не повернувшися до Терентія та старшої дочки, померла...
Тут постає запитання, чому Олесь Гончар ніде жодного разу не зізнався, що він насправді родом з Дніпропетровська? Чому, зрештою, не вніс поправки до своєї біографії? Це ж бо навіть принципово для таких великих, яким він був. Адже, з другого боку, навпаки не приховував, що у Дніпропетровську, в будинку сестри Олександри Біличенко-Сови, на вулиці Клубній, 25, спершу були написані «Прапороносці», а потім повністю або частково і багато інших його романів. Та сама «Тронка» чи «Собор», наприклад. Найдорожчим місцем називав Олесь Терентійович цей будинок на робітничій околиці Дніпропетровська.
— Олесь завжди говорив мені, що йому ніде так хороше і легко не писалося, як у моїй хаті, — пригадує бабуся Шура, Олександра Сова. — І дуже він мене любив. Так, як ніхто інший з Гончарів. А я його любила...
Посягнув на владу Ватченка?
Нині можна висловлювати припущення, що письменник елементарно образився на дніпропетровців-земляків. Відомо, що всі оті гоніння, які чинилися після виходу в світ «Собору», були ініційовані тодішнім партійним керівництвом Дніпропетровської області. Мов у воду, дивився Григір Тютюнник, який надіслав Олесю Терентійовичу приватного листа: «О, як засичить наша ретроградська гидь, упізнавши сама себе». Тютюнник назвав «Собор» романом-сполохом. «Народ, від якого забрано і приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, народ цей звик і «безмолвствует» — і раптом «Собор»!».
Так-от, у Дніпропетровську дійсно «схаменулися» ті, кому «Собор» насмілився заявити, що «не туди, отроки мої, ідете, ось вам інше знамено». У відомій книжці Віталія Коваля «Собор» «і навколо собору» читаємо: «І собор, описаний у романі, дуже схожий на новомосковський і димів таки багато... Хтось з вірнопідданих свої здогадки, що роман «списано» з Дніпропетровщини, доніс до вух першого секретаря Олексія Ватченка. Обуренню його не було меж. Сприйняв він роман як посягання на його владу. Та й усе місто вже гуло: «Ватченко здав свого батька в будинок престарілих». І то таки була правда. Як і все інше... Від себе тепер уточнимо, що на тому пленумі ЦК Компартії України, на якому Ватченко дозволив вилити увесь свій бруд і гнів на «Собор», у доповіді про літературу зовсім не йшлося. Але дніпропетровського «вождя» це не зупинило...
Став Біличенко Гончаром
Усе це так, одначе все це буде потім. Спершу трапилося, як розповідає Олександра Сова, таке: після смерті їх з Олесем мами батько Терентій Біличенко одружився вдруге. На рідній, але молодшій сестрі своєї покійної дружини. Отож привіз теж її з Сухої Слободи. Але саму, без Олеся. Олеся він не забрав додому, а залишив у сім’ї рідного брата обох своїх дружин — Якова Гончара. Там майбутній письменник і ріс та виховувався, там і вчився в школі. А у Діпропетровськ повернувся — приїхав, власне, погостювати — лише у 1935 році, коли йому було вже сімнадцять літ. Попросив дядька Якова повезти на батьківщину тільки для того, щоб він побачив свою рідну сестру Шуру-Олександру. А рідний батько його тут, у Дніпропетровську, навіть не впізнав.
— У метриці, тобто у свідоцтві про народження, Олесь був записаний Олексадром Біличенком, — розповідає тепер старенька Олександра Сова, яка на пам’ять свою зовсім не скаржиться. Але там, на Полтавщині, у школі його записали Гончаром. На це прізвище він і одержав свідоцтво про середню освіту. Потім, коли поїхав учитися далі, мав клопіт. Та ти, питали його, Біличенко чи Гончар? Олесь сказав, як відрізав, що Гончар. А не Олександром, Олесем став, не думайте, що задля гарного псевдоніма. Нічого він не придумував, бо Олесем Олеся ласкаво та по-материнськи ніжно називала у школі його перша вчителька, і він уже ніколи не цурався цього імені.
Отож не захотів Олесь Терентійович, запевняє його сестра, бути безбатченком на рідній землі, тому і став Гончаром. У маминому роду — наше коріння. Я сама, продовжує Олександра Терентіївна, коли виходила заміж, раділа, що тепер у мене не таке «довге», а геть «коротке» прізвище.
— Мені вчитися не довелося, писати й читати довго не вміла. І написати своє прізвище Біличенко для мене було мукою. А Сова — це враз... Читати згодом навчилася швидко і легко, щоб читати Олесеві книжки. Я їх усі перечитала. А першою, як зараз пам’ятаю, прочитала новелу «Модри Камінь». Боже, яка новела!
Наш край не визнавав його своїм
Воістину не був безбатченком Олесь Гончар. На зламі двох епох він був духовним батьком усього українського народу. Якщо хочете, батьком воскресіння нашого народу. І його совістю. Недавно видав книжку своїх мемуарів Леонід Кравчук. У ній він передусім розповідає, як у кінці минулого століття розпочиналася боротьба за незалежність України. То Олеся Гончара називає справжнім філософом того руху, який незабаром став відомий як Народний. «Але Гончар, пише Кравчук, ніколи не поривався стати його вождем, хоча, як на мене, мав на це певне право: для мене він — лицар духу, втілення сумління нації».
І все-таки Олесю Терентійовичу було за що ображатися на рідну Дніпропетровщину. Мічена вона якоюсь провиною, коли мова заходить про Гончара. Оте неправедне цькування «Собору» обернулося і для області прокляттям. Ще прикріше від того, що тривалий час область наче й не хотіла визнавати цієї своєї провини. Судіть самі: в Сухій Слободі, у хаті, схожій на дніпропетровську глиняну хатину Якова Гончара, де минуло дитинство Олеся Терентійовича, полтавці давно відкрили музей письменника. А у Дніпропетровську, на вулиці Клубній, є дім, де йому легко й хороше писалося, та, щоб перетворити його на музей, ніхто й пальцем не поворухнув. Або були поодинокі намагання, щоб тутешній національний університет, який Олесь Гончар після війни закінчив, носив його ім’я, так теж нічого не вирішили. А у відомого скульптора — народного художника України Володимира Небоженка давно є макет пам’ятника Гончару-земляку, одначе чи буде він втілений у бронзу, це досі, на жаль, невідомо...
Довго, дуже довго, Дніпропетровськ не бажав визнавати славетного письменника своїм вихідцем. І тільки треба було, щоб у когорті сучасного покоління керівників спершу міста, а потім і області з’явився чоловік нової формації Анатолій Клименко, щоб усе нарешті почало мінятися. А Клименко просто звідси, з околиці Клубної, теж родом. І коли ходив до школи та вивчав українську літературу, вчителька разом з усіма приводила його до будинку Олександри Терентіївни Сови.
— Я досі пам’ятаю, — згадує Анатолій Володимирович, нині народний депутат України, — як бабуся Шура щиро і привітно зустрічала, як частувала молоком і медом. А ще я в її хаті вперше на власні очі побачив письменницькі рукописи. І я їх тримав у своїх руках, уявляєте? Таке не забувається. А сьогодні я прекрасно розумію, що все те, що зберігає шановна Олександра Терентіївна як пам’ять про брата, не просто родинне та дороге лише їй. Це і для всіх нас значуще та святе.
Стараннями Анатолія Клименка у його рідній середній школі № 115 недавно нарешті відкрито кімнату-музей Олеся Гончара. А біля самої школи минулої весни Клименко з друзями заклав яблуневий сад пам’яті письменника. Та Анатолій Володимирович мріє про музей Гончара в Дніпропетровську. І бачить його тільки в будинку на Клубній, 25, де зараз живе Олександра Сова. Бо домівку своєї любої сестри Олесь Терентійович тут вважав рідною для себе. До неї він приїздив творити свої книжки.
— Я увесь вік була і залишаюся віруючою, — каже Олександра Терентіївна, — і завжди потайки молилася за Олеся, просила у Бога для нього натхнення. Олесь про це знав і ніколи не забороняв, і не заперечував. Навпаки, він був вдячний мені за боже благословення і божий захист. Я була для нього, мов ангел-охоронець, — сестрою, що дуже схожа на нашу маму... Хочу нагадати: це Олесь Гончар свого часу назвав сурмачем і витязем української поезії незабутнього Василя Симоненка. Чи й не за оці слова — пам’ятаєте: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»?
Дніпропетровськ.
