Своє життя 65-річний Олександр Зеленський ділить на дві половини: до і після. І хоча їх розмежовує особиста трагедія, Георгійович вважає, що саме після отого він, можна сказати, народився на світ удруге: і фізично, і, що найважливіше, духовно. Втім, «оздоровча» метаморфоза відбулася не раптом. До свого духовного воскресіння він ішов цілу вічність. Два довгі десятиліття та ще два роки видряпувався майже із самісінької безодні, яка засмоктала його після трагедії.

Поділила життя навпіл тоді ще 30-річного бригадира однієї з кращих бригад штукатурів комбінату «Сумпромбуд», доля-підступниця: за п’ять хвилин до обідньої перерви щосили вдарив піскоструминний шланг під тиском у кілька атмосфер. «Це — кінець», — промайнула блискавка-думка. І він полетів униз із семиметрових риштувань. Одначе Бог, мабуть, устиг почути крик відчаю переляканої душі: Олександр приземлився на ноги, вибивши лише п’ятий хребець. Відповідним, як гарматний постріл, був і діагноз лікарів: «Ходити ногами ще будете, але скільки часу відпущено на це — один Всевишній відає».

— Вийшов з дому бравим козаком, а повернувся за два місяці, хоча й на своїх двох, але інвалідом першої групи і без надії та віри в майбутнє, — згадує Зеленський.

А вдома молода дружина з двома — п’яти- і півторарічним — карапузами на руках та повними сліз відчаю очима.

— Лише з роками зрозумів: то була клятва на вірність, готовність іти зі мною, здоровим чи калікою, до самого кінця. Але не оцінив цього пориву жіночої душі. Коли б збагнув,  можливо, ноги й досі слугували  мені. А тоді ця жалісливість, різонувши ножем по серцю, доконала мене. І зав’язалася моя багаторічна «дружба» з оковитою.

Саме з падіння і розпочалося його безкінечне ходіння по муках до нового прозріння: один крок по рівному, три-чотири у провалля. Падав. Приходило протрезвіння — зупинявся на якусь мить, щоб назавтра ще стрімкіше летіти в прірву небуття і безвиході. Зеленський зізнався, якби не лікарні, де за той час пролежав з «ногами» загалом сім років, його могила вже ковилем заросла б.

Утім, усе-таки віднайшов у собі сили різко пригальмувати падіння «з кручі» за дві зупинки до фатальної розв’язки. Вийти з «піке» змусила не лише хвороба, а, хоч як це дивно, перебудова, яку сприйняв одразу і в яку повірив беззастережно. Сподівався, що ця політична відлига стане тим довгоочікуваним каталізатором, який приведе країну до цивілізованого розвитку, допоможе всім швидше переосмислити сутність взаємовідносин держави з окремим індивідумом і возвеличить його до рівня Людини. Тож підхоплений загальною ейфорією: «гомо сапієс» ось-ось стане цементуючим стрижнем суспільства недалекого майбутнього, — вирішив негайно взятися за втілення свого фатаморганівського прожекту в життя. Трохи подумав і рішуче зробив перший крок на визначеному шляху — став надомником з пошиття спецрукавиць для будівельників. Зумів-таки розірвати зачароване коло — знайшов місце в буреломному сьогоденні, поступово повернулася жага до життя.

То були перші кроки на шляху до одужання. Остаточно прийшов до тями, коли недавня перебудова змінилася новою віхою історії. Зеленський уважно слухав її, ще уважніше аналізував і дійшов безрадісного висновку: його надії й сподівання луснули, як мильні бульбашки. У незалежній Україні гідного місця інвалідам не зарезервовано. Та й чи могло бути інакше, коли майбутні вожді зчиняли поміж собою бійки не за розквіт молодої держави, а за найвищі місця на троні.

— Спочатку шок: невже з чиєїсь ласки маю знову лізти в диявольську ковбаню, звідки ледве видряпався, ще й обсохнути як слід не встиг. А потім така злість узяла. Даруйте, панове! Я не худоба, яку можна поганяти, куди заманеться. Що з того, що без ніг. Зате решта при мені, голова на плечах, руки на місці.

І Олександр Зеленський, за прикладом американських індіанців, дістає свій бойовий томагавк — відчай, волю і гнів, і ступає на «стежку війни» з новоспеченим панством за права інвалідів та гідне людини існування. Так, удруге, тепер уже свідомо, розпочав ходіння по муках, за час якого майже повністю здолав усі сім «дантових» кіл: приниження, погорду, хамство. «Індіанець» мовчки зносив образи заради 16 тисяч сумських інвалідів, які довірили йому свої надії й долю. Інвалідський візок голови правління Сумського міського товариства інвалідів Олександра Зеленського безупинно штурмував кабінети найповажніших міських та обласних установ. Його слухали, обов’язково співчували і практично ніколи не чули. Коли Олександр усвідомлював, що знову опинився в «ауті», мовчи «сідлав» свого двоколісного мустанга і вкотре вирушав до чиновницьких фортець «стояти за правду».

І хоча в більшості випадків зусилля вінчалися успіхом, Георгійович мріяв добитися більшого, аби залучити людей з обмеженими фізичними можливостями до повноцінного життя: створити для них в обласному центрі сотню-другу робочих місць, відродити вдома народні промисли, залучити до спортивного життя.

— Інваліди, як, зрештою, і вся нація, також поділені на «білих» і «чорних», — розповідає про наболіле Олександр Георгійович. — До нижчої «касти» зараховані інваліди з дитинства та із загальних захворювань, які фактично приречені. Спробуйте вижити хворій людині на 75—130 гривень, залежно від групи. Це — приниження людської гідності. У чорнобильців, наприклад, пенсії в три-чотири рази вищі. Нічого не маю проти людей, які віддали здоров’я, захищаючи націю від радіаційної потвори. Але серед них багато «липових» рятівників, які бачили Чорнобиль, хіба що на екранах телевізорів та з газетних сторінок.

У домашньому архіві Зеленського, започаткованому вісім років тому, ціла тека листів, надісланих у найвищі канцелярії: президентську, парламентську, кабмінівську та голови облдержадміністрації. Пропозицій лише чотири: запровадити єдиний статус для всіх інвалідів; включити їх у загальнодержавну програму соціально-економічного захисту; поновити в правах Фонд соціального захисту інвалідів; привести до спільного знаменника їхнє пенсійне забезпечення. А поряд з архівом тонесенька папка з п’ятьма відписками з установ.

— Певно, за своїми стратегічно-вселенськими планами державні мужі геть забули про простих смертних, — іронізує Зеленський. — Ми для них мурахи, що повзають під ногами. У разі чого, можна й затоптати.

І топчуть. Тільки в Сумській області з 1997 року віддали Богові душу понад п’ять тисяч інвалідів.

Аби звернути увагу чиновницької раті на нагальні проблеми інвалідів, з ініціативи Олександра Зеленського міське товариство інвалідів заснувало в 1997 році власну газету «Славутич». Торік через брак коштів часопис наказав довго жити. Обласна влада навіть пальцем не поворухнула, щоб врятувати видання.

Однак ці невдачі не вибили Олександра із сідла, не підірвали його бойовий дух. Він створив благодійний фонд інвалідів імені Харитоненка, який узяв під опіку інвалідів Сумщини.

— Нашими постійними спонсорами, на відміну від державних мужів, є люди чесні й совісні — майже три десятки приватних підприємців, — каже Георгійович. — Серед них фірми «Брифт» Михайла Шияна, «Корудоліт» Бориса Когана, «Селен» Івана Турецького, «Сумиреспект» Вікторії Денисової. Щорічно до фонду надходить коштів та продуктів у середньому на десять тисяч гривень.

За ці гроші в нинішньому році провели в Сумах всеукраїнські змагання інвалідів з баскетболу та гонки на інвалідних візках, конкурс «Малюнок на асфальті» серед дітей з обмеженими фізичними можливостями, а також оздоровляли малечу, хвору на церебральний параліч, у приміському санаторії, надавали допомогу найбільш незахищеним дорослим інвалідам.

Не відмовився Зеленський також від своєї давнішньої мрії — започаткувати для інвалідів надомне виробництво та відродити народні промисли. Але для цього потрібно мати додатково хоча б ще 10—15 тисяч гривень.

У цьому питанні покладався на підтримку народних обранців і...

— Спіймав великого облизня, — невесело жартує Олександр Георгійович. — Один відфутболив одразу, мовляв, мене вибирали в іншому окрузі, інший  «розщедрився» лише на обіцянки та рукостискання.

Я не втримався від запитання:

— Навіщо вам здалися турботи про ближнього, постійні приниження, безсонні ночі з валідолом під язиком?..

Суми.