У  Зарічне Володимир Іванович Перунін — випускник медичного вузу, родом з Львівщини — приїхав тридцять два роки тому. І, як зізнався, прикипів душею до цього унікального регіону Полісся — давнього і сучасного водночас.

— Як людині новій у цій місцевості, мені було цікаво спостерігати за традиціями і звичаями цього самобутнього краю, слухати легенди, які передавали з покоління в покоління, — розповідає Володимир Перунін. — Тоді це відкладалося у мене в пам’яті, але згодом я помітив, що все це має певний реальний зміст. Ось хоча б легенда про Засвітське озеро, води якого дуже холодні. Від старожилів я почув, що колись давно на цьому місці було поле. Чоловік у неділю вийшов його орати, що було не заведено на Поліссі. За це він був покараний: земля розступилася і поглинула його, а на місці поля утворилось озеро. Мене дуже зацікавила ця легенда, тож я став шукати наукове підтвердження утворення Засвітського озера: воно утворилося на місці карстової порожнини.

Як лікар-стоматолог Володимир Іванович спілкується з багатьма людьми. Від них почув чимало оповідок, які зайвий раз підтверджують, що люди в цьому краї зберегли і з покоління в покоління передали низку корисних порад, дію яких перевірено на практиці. Скажімо, 78-річна Марія Петрівна Миронюк із села Морочне розповіла, що наповнює пір’ям подушки тільки «на старий місяць» — тоді воно не вилазитиме, а «на молодий» — підкладає яйця під домашню птицю.

— Таке можна прочитати і в давньогрецьких приписах Це наводить на думку, що є «інформаційний місток» у просторі і часі між Поліссям і давньою Грецією, сучасністю і сивою давниною іншої цивілізації, — припускає Володимир Перунін. — І ще я помітив, що в обрядових піснях поліщуків повновладним господарем неба і ночі є місяць — «нічне сонце». Оспіваний у піснях і легендах, він наділяється силою, яка і обдаровує, і віднімає. До нього часто звертаються ще дотепер за поміччю у замовляннях. Зростання всього живого поліщуки приурочують до появи на небі молодика.

— Я помітив, що у Зарічненському районі багато обрядів та свят збережено з часів язичества, як, скажімо, свято Куста (воно відбувається, коли все пробуджується, розквітає у природі) у селах Старі Коні, Комори, Іванчиці. В їх основі — поклоніння природі, від якої в усі часи залежали поліщуки. Адже умови для землеробства тут нелегкі — неродючі піщані грунти, примхи стихій, які вриваються то посухою, то повенями, — розповідає Володимир Перунін. — Тому люди тут були і є дуже чутливі до часу, до космосу, до того, що підказував їм місяць. Поліщуки помічали дні, сприятливі для землеробства, і передавали це з покоління в покоління. Скажімо, Л. Алексіюк із села Кутин радить усім «у дні, коли місяць — старий, садити рослини, в яких збирають «корінці» — картоплю, буряк, моркву, а коли молодий — садити і сіяти рослини, що плодоносять поверх грунту: зернові, квасолю, гарбузи, капусту. Коли місяця не небі нема, тобто він ще не народився, настає несприятливий час для садіння овочевих культур — ні цвіту, ні плоду», — застерігала жінка.

Але є й винятки. Про них В. Перуніну повідала 87-річна Єфросинія Іванівна Полюхович із села Серники: «На старий місяць сіють гречку, бо як посієш на молодик, то буде тільки цвісти, а зерно не утвориться. Якщо посіяти «на молодик» льон, то він достигне не в один час».

— Я так зрозуміла, що всі спостереження ви зібрали у своєму «Місячному календарі»? — цікавлюсь у Володимира Перуніна.

— Справді, я лише їх зібрав, систематизував, але оті, як ми їх називаємо, «місячні прикмети» — надбання поколінь, — каже чоловік.