Переконування переконаних

На парламентських слуханнях на тему «Українська культура: стан та перспективи розвитку» були присутні, окрім народних депутатів та урядовців, начальники управлінь культури облдержадміністрацій та діячі культурно-мистецької сфери. Про стан культури можна було сказати коротко, що й зробив Володимир Литвин: ця сфера найуразливіша, для нас це надто очевидно, винні в цьому ми всі, тож давайте думати, що робити, й бажано, щоб ці слухання не перетворилися на переконування і так переконаних людей.

Лесь Танюк, голова профільного комітету ВР, наголосив у своїй доповіді, що обговорювана проблема — не галузева, а загальнодержавна. Вихід із глухого кута в тім, що всі установи й заклади культури слід визнати неприбутковими. Культура потребує реального дотування на розвиток, а не на утримання, бо нині в цій сфері коштів ледь вистачає на зарплату, а не на розвиток.

Юрій Богуцький, міністр культури: дбаємо, щоб за рік-два вийти на рівень стабілізації галузі, а вже потім можна думати про розвиток. На стабілізацію треба 1 мільярд гривень, на розвиток — удвоє більше (тим часом на 2003-й, який оголошено в Україні Роком культури, передбачено на потреби галузі 209,2 мільйона гривень — на 19,4 мільйона менше, ніж нинішнього). Але дбати в перспективі треба саме про розвиток, інакше наша культура втратить конкурентоспроможність навіть у себе вдома. Частка товарів вітчизняної культури на нашому ринку вже тепер становить менш як десять відсотків.

В обговоренні доповідей аудиторія розділилася: більшість говорила про асигнування і про те, як їх вибити у байдужої держави, приправляючи свої промови риторикою, іноді дуже талановитою. Траплялись навіть блискучі афористичні фрази, як-от у народного депутата Івана Бокия: «Цілком очевидно, що Рік культури — це спектакль, але ж хоч би цей спектакль був хороший!»

Вочевидь менше було тих, хто говорив не про гроші для культури, а про саму культуру — як про капітал і самодостатню національну цінність та тенденції її розвитку. Або принаймні говорив про проблеми й ті ж таки гроші предметно, без надміру ораторського пафосу. Прикметно, що навіть кільком парламентаріям, котрих нібито «сама служба зобов’язує» до ораторства, вдалось утриматися від зайвої риторики. Маю на увазі Михайла Косіва, Петра Толочка, Станіслава Ніколаєнка. Дехто з гостей теж міг цим похвалитися: директор Центру сучасного мистецтва з Івано-Франківська Ігор Панчишин, заступник гендиректора Національного центру імені Довженка Сергій Тримбач, академік Іван Дзюба (якому, втім, регламент не дозволив договорити до кінця).

Трапився й один вельми симптоматичний момент. Коли вийшла до трибуни Олександра Коваль, президент львівського Форуму видавців, і сказала, що від імені Форуму вона відмовляється від бюджетного фінансування книговидавничої сфери, бо дотації є наркотиком, який позбавляє видавця ринкового нюху, — в залі залягла мертва тиша. І сталося це незадовго до закінчення слухань, коли реакції присутніх помітно притупилися. Але це було почуто! А от те, що трапилось потім, вражає ще більше: зал оговтався і почав вдавати, що його це не стосується! Очевидно, таки сильніша звичка «просити на культуру», а не «робити культуру». От тобі й «переконування переконаних»...

...Підсумковий виступ віце-прем’єра Дмитра Табачника був жорсткий: 2003 рік не обіцяється медовим, якщо хочете чогось досягти у 2004-му, подавайте свої розрахунки не пізніше травня. Лесь Танюк після слухань зробив короткий висновок для «Голосу України»: «Користь від слухань хоча б у тім, що мистецька громадськість побачила своє місце на цьому ринку, чи, точніше, торговищі. Й переконалася, що слова нашого уряду розходяться з ділом. Рік культури — річ несерйозна, якщо це не забезпечено фінансово. І ми в третьому читанні закону про бюджет знову будемо про це говорити!»