Ім’я Бориса Вєркіна ще за життя стало легендою. Академік академіків — так шанобливо називали його навіть імениті колеги. Видатний організатор науки, академік АН УРСР, лауреат державних премій СРСР і УРСР. Його роботи у сфері фізики низьких температур і кріогенної техніки широко відомі у світі і принесли йому загальне визнання. Він був ініціатором створення, одним із засновників і більш як чверть віку незмінним директором Фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук України, який до того ж дав поштовх становленню і розвиткові інших наукових шкіл.
Коло фізиків фундаментальних і науково-прикладних напрямів, які працювали під керівництвом Б. Вєркіна, було таке широке й різноманітне, що їх з надлишком вистачило б для завантаження кількох НДІ. Вони зробили істотний внесок у створення комплексу пристроїв для імітації космічного оточення та умов Місяця і Марса; у надпровідникове електромашинобудування; чутливі надпровідникові прилади для нової техніки дистанційної георозвідки, біології, медицини; розробку методів та апаратури для тривалого низькотемпературного зберігання та транспортування біологічних тканин і харчових продуктів; створення апаратури для кріохірургії...
Список здобутків і заслуг Бориса Веремійовича можна продовжувати безкінечно довго. Але, крім професійних наукових турбот, у цієї безмежно талановитої людини було ще два на диво чудові захоплення — сім’я і мистецтво, до яких він ставився з такою ж палкою любов’ю, як і до роботи, і водночас з підкресленою суворістю, що межувала с аскетизмом.
Перше, що вони зробили, повернувшися з фронту, — купили фортепіано
— Як складалися ваші стосунки з батьком з дитячих років, ким він вас хотів бачити? — цікавлюся в молодшої дочки академіка, нині професора Харківського державного інституту мистецтв Тетяни Вєркіної.
— Сім’я в нас була надзвичайно «наукова». Мама — хімік, вони з батьком разом навчалися в університеті. До того ж усе життя мене оточували винятково люди науки. Для сьогодення вони не типові. Для того часу —цілком звичайні, характерним прагненням яких було здобуття дуже широкої освіти. Батько, до речі, вчився не тільки в університеті, а й у консерваторії по класу фортепіано. Мама мала чудовий голос, їй пророкували велике майбутнє на оперній сцені, але в неї було вже двоє дітей і вона, мабуть, розуміла, що зі сценою можна розпрощатися.
— Захоплення музикою, співом — це в батьків було таке хобі?
— Ні. Обоє щиро вважали, що жодна нормальна людина існувати без мистецтва повноцінно не може. І в цьому розумінні виступали дуже стійким дуетом. Отож, мабуть, не випадково перше, що вони зробили після війни, повернувшися з фронту і з місць евакуації до Харкова, — то це купили фортепіано. Хоча були дуже бідними людьми, які пережили всі ті муки і страждання, що й увесь народ. Коли тепер кажуть про якісь труднощі, то я завжди згадую мамині розповіді про те, як вона сушила наші пелюшки на грудях, тримала в бездоганній чистоті теплушку, бо інакше не могла, і все, що мала, віддавала нам, аби тільки вижили.
Так само неспроможними видаються мені міркування і деяких батьків, котрі стверджують, що вони не мають часу на виховання дітей. Я не пам’ятаю неділі, яка не була б присвячена нам із сестрою. І це при тому, що батьки були фанатами своєї роботи. І взагалі робота — це було щось святе. Кожен успіх, кожне досягнення в лабораторії — це перемога, тріумф. Проте наші доволі зайняті батьки завжди умудрялися брати нас з собою у відрядження. Спитаєте, що вони там з нами робили? Займали досить корисною справою: «запускали» в музеї, переводячи з одного до іншого під час обіду або перерви. Кожен день перебування в Москві, Києві або Пітері був неймовірно насичений та емоційно-інтелектуальний. Мама мала дар діставати квитки на будь-яку прем’єру, і вечорами ми часто вирушали до театру. А в Харкові завжди з батьком відвідували філармонію. Не повірите, але це було мало не важливіше за школу. І ми ніколи в житті не чули від батьків, що вони зайняті роботою, стомилися. Коли сім’я збиралася в театр — очі у всіх сяяли.
Для мене фізик — людина з іншого світу
— І все-таки: вас готували до того, що мистецтво — це добре, проте кар’єру треба робити в науці?
— Батьки завжди були переконані, що мистецтво — це дуже серйозно. Батько адже чому створив філармонію фізиків? Чому його останні слова перед тим, як він пішов, були: «Зберіть молодих учених ФТІНТу. Україна втрачає свою культуру. Тут усе гине. Треба все починати спочатку»? Бо розумів: усе починається з мистецтва, з краси. І коли я, вже як організатор харківських фестивалів класичної музики, інколи сама собі оголошувала бойкот на знак протесту проти несправедливого ставлення до культури, то перші мені телефонували саме вчені, вимагаючи не припиняти розпочатої справи, бо без музики, казали, просто перестаєш думати.
А стосовно наукової кар’єри, то в нас в ужитку і поняття такого не було, як «кар’єра». Мені взагалі сумно спостерігати за тим, що в нас нині відбувається в науці. І я розумію, чому багато людей, які знали батька, кажуть, що якби він був живий, такого не було б. По-перше, ми мали чітку установку, що ми всього мусимо добиватися самі. Як на допомогу могли розраховувати лише на пораду. Але жодної чіткої установки, що ти йдеш моїми стопами, що тобі заброньовано місце — такого ніколи не чула ні я, ні моя сестра, котра таки стала фізиком.
Я з дитинства усвідомлювала, що фізична лабораторія — то не моє. Хоча досі для мене фізик, науковий працівник — людина з іншого світу. А в нашій країні — це взагалі герої. Жанна Д’Арк поруч з ними просто меркне. Це справді святі люди. Без них жодна країна існувати не може. І тільки наша держава чомусь цього не розуміє. Звісно, друзі батька нерідко мене вмовляли йти в науку і навіть були переконані, що з мене щось вийде. Але я точно знала — це не для мене. І знову-таки, дуже вдячна батькам, що жодного тиску на мене не було.
— Але коли батьки стали відомими заможними людьми, вони, мабуть, вас із сестрою вже балували, дозволяли якісь надмірності?
— Аж ніяк. Нас виховували досить суворо. Прихід увечері додому — не пізніше десятої, а краще — о дев’ятій. Я навчалася у звичайній школі, але де, щоправда, був дивовижний педагогічний колектив. Як казав відомий літературний герой, то були люди з «ранішого» часу, котрі здобули освіту або в інститутах благородних дівиць, або в дуже хороших гімназіях. Там навіть найстрашніші «бандити» із Журавльовки та другорічники поводились як джентльмени. А коли я перейшла до спеціальної музичної школи для обдарованих дітей, то перше, про що була розмова педагога з моїм батьком, то це про те, щоб я була як усі. А я й так такою була, звичайнісінькою дівчинкою.
— А ваші з батьком відрядження?..
— Я вам скажу більше. Він не тільки нас із сестрою возив за собою, а й наших друзів. Чиї батьки не могли їм дозволити такі подорожі. Мало того, батьки нам постійно влаштовували дитячі вечірки, дім завжди був наповнений нашими друзями. Ми разом з батьком грали в чотири руки. Він хотів, щоб ми жили справжнім, цікавим життям. Це було незвичайне, щире захоплення дорослої мудрої людини нашим наївним дитячим життям.
— Мабуть, у вас був дуже великий дім?
— У нас були дві суміжні кімнати, страшенно незручні. І нас там було п’ятеро. Батько і кандидатську, і докторську дисертацію написав на кухні. А я, коли підросла, друкувала мамині статті в коридорі, бо більше не було де. Всі друзі, мої й Наталчині, постійно перебували в нас. Ми готувалися до іспитів тільки в мене. Батьки це дуже заохочували. І я тепер розумію чому. В нас не виникало жодних дурних думок, ми не прагнули втекти, а завжди тягнулися додому, бо вдома було добре. А яке задоволення було відзначати свята і дні народження в нас удома. І всі вміщалися... В цій затишній домівці тепер живе моя родина.
Мої шкільні подружки ставилися до мене добре, бо в мене, як і в них, була одна вихідна спідниця
— Але знаєте, коли ми вже заговорили про статки і привілеї, то скажу вам іще ось про що. Тільки недавно мої шкільні подружки зізналися, що ставилися до мене в дитинстві добре лише тому, що в мене, як і в них, була одна вихідна спідниця, попри те, що батьки за бажання могли б мені дозволити гардероб і багатший. І всі її нишком називали «національний костюм Вєркіної». Хоча батько вже й був академіком, але речі нам продовжувала шити бабуся моєї подружки. Звичайно, ми завжди чекали обновок. І були щасливі, коли їх отримували. Але ніхто не божеволів на речах. І коли мені сьогодні дехто із студентів каже, що не може відвідувати концерти лише через те, що немає грошей, я їм раджу подивитися на себе в дзеркало і не лицемірити. Поміняти пачку чипсів і пиво на квиток до оперного театру. По-перше, дешевше, а по-друге, користь буде незрівнянно більша.
Перше, що вони зробили, повернувшися з фронту, — купили фортепіано
— Як складалися ваші стосунки з батьком з дитячих років, ким він вас хотів бачити? — цікавлюся в молодшої дочки академіка, нині професора Харківського державного інституту мистецтв Тетяни Вєркіної.
— Сім’я в нас була надзвичайно «наукова». Мама — хімік, вони з батьком разом навчалися в університеті. До того ж усе життя мене оточували винятково люди науки. Для сьогодення вони не типові. Для того часу —цілком звичайні, характерним прагненням яких було здобуття дуже широкої освіти. Батько, до речі, вчився не тільки в університеті, а й у консерваторії по класу фортепіано. Мама мала чудовий голос, їй пророкували велике майбутнє на оперній сцені, але в неї було вже двоє дітей і вона, мабуть, розуміла, що зі сценою можна розпрощатися.
— Захоплення музикою, співом — це в батьків було таке хобі?
— Ні. Обоє щиро вважали, що жодна нормальна людина існувати без мистецтва повноцінно не може. І в цьому розумінні виступали дуже стійким дуетом. Отож, мабуть, не випадково перше, що вони зробили після війни, повернувшися з фронту і з місць евакуації до Харкова, — то це купили фортепіано. Хоча були дуже бідними людьми, які пережили всі ті муки і страждання, що й увесь народ. Коли тепер кажуть про якісь труднощі, то я завжди згадую мамині розповіді про те, як вона сушила наші пелюшки на грудях, тримала в бездоганній чистоті теплушку, бо інакше не могла, і все, що мала, віддавала нам, аби тільки вижили.
Так само неспроможними видаються мені міркування і деяких батьків, котрі стверджують, що вони не мають часу на виховання дітей. Я не пам’ятаю неділі, яка не була б присвячена нам із сестрою. І це при тому, що батьки були фанатами своєї роботи. І взагалі робота — це було щось святе. Кожен успіх, кожне досягнення в лабораторії — це перемога, тріумф. Проте наші доволі зайняті батьки завжди умудрялися брати нас з собою у відрядження. Спитаєте, що вони там з нами робили? Займали досить корисною справою: «запускали» в музеї, переводячи з одного до іншого під час обіду або перерви. Кожен день перебування в Москві, Києві або Пітері був неймовірно насичений та емоційно-інтелектуальний. Мама мала дар діставати квитки на будь-яку прем’єру, і вечорами ми часто вирушали до театру. А в Харкові завжди з батьком відвідували філармонію. Не повірите, але це було мало не важливіше за школу. І ми ніколи в житті не чули від батьків, що вони зайняті роботою, стомилися. Коли сім’я збиралася в театр — очі у всіх сяяли.
Для мене фізик — людина з іншого світу
— І все-таки: вас готували до того, що мистецтво — це добре, проте кар’єру треба робити в науці?
— Батьки завжди були переконані, що мистецтво — це дуже серйозно. Батько адже чому створив філармонію фізиків? Чому його останні слова перед тим, як він пішов, були: «Зберіть молодих учених ФТІНТу. Україна втрачає свою культуру. Тут усе гине. Треба все починати спочатку»? Бо розумів: усе починається з мистецтва, з краси. І коли я, вже як організатор харківських фестивалів класичної музики, інколи сама собі оголошувала бойкот на знак протесту проти несправедливого ставлення до культури, то перші мені телефонували саме вчені, вимагаючи не припиняти розпочатої справи, бо без музики, казали, просто перестаєш думати.
А стосовно наукової кар’єри, то в нас в ужитку і поняття такого не було, як «кар’єра». Мені взагалі сумно спостерігати за тим, що в нас нині відбувається в науці. І я розумію, чому багато людей, які знали батька, кажуть, що якби він був живий, такого не було б. По-перше, ми мали чітку установку, що ми всього мусимо добиватися самі. Як на допомогу могли розраховувати лише на пораду. Але жодної чіткої установки, що ти йдеш моїми стопами, що тобі заброньовано місце — такого ніколи не чула ні я, ні моя сестра, котра таки стала фізиком.
Я з дитинства усвідомлювала, що фізична лабораторія — то не моє. Хоча досі для мене фізик, науковий працівник — людина з іншого світу. А в нашій країні — це взагалі герої. Жанна Д’Арк поруч з ними просто меркне. Це справді святі люди. Без них жодна країна існувати не може. І тільки наша держава чомусь цього не розуміє. Звісно, друзі батька нерідко мене вмовляли йти в науку і навіть були переконані, що з мене щось вийде. Але я точно знала — це не для мене. І знову-таки, дуже вдячна батькам, що жодного тиску на мене не було.
— Але коли батьки стали відомими заможними людьми, вони, мабуть, вас із сестрою вже балували, дозволяли якісь надмірності?
— Аж ніяк. Нас виховували досить суворо. Прихід увечері додому — не пізніше десятої, а краще — о дев’ятій. Я навчалася у звичайній школі, але де, щоправда, був дивовижний педагогічний колектив. Як казав відомий літературний герой, то були люди з «ранішого» часу, котрі здобули освіту або в інститутах благородних дівиць, або в дуже хороших гімназіях. Там навіть найстрашніші «бандити» із Журавльовки та другорічники поводились як джентльмени. А коли я перейшла до спеціальної музичної школи для обдарованих дітей, то перше, про що була розмова педагога з моїм батьком, то це про те, щоб я була як усі. А я й так такою була, звичайнісінькою дівчинкою.
— А ваші з батьком відрядження?..
— Я вам скажу більше. Він не тільки нас із сестрою возив за собою, а й наших друзів. Чиї батьки не могли їм дозволити такі подорожі. Мало того, батьки нам постійно влаштовували дитячі вечірки, дім завжди був наповнений нашими друзями. Ми разом з батьком грали в чотири руки. Він хотів, щоб ми жили справжнім, цікавим життям. Це було незвичайне, щире захоплення дорослої мудрої людини нашим наївним дитячим життям.
— Мабуть, у вас був дуже великий дім?
— У нас були дві суміжні кімнати, страшенно незручні. І нас там було п’ятеро. Батько і кандидатську, і докторську дисертацію написав на кухні. А я, коли підросла, друкувала мамині статті в коридорі, бо більше не було де. Всі друзі, мої й Наталчині, постійно перебували в нас. Ми готувалися до іспитів тільки в мене. Батьки це дуже заохочували. І я тепер розумію чому. В нас не виникало жодних дурних думок, ми не прагнули втекти, а завжди тягнулися додому, бо вдома було добре. А яке задоволення було відзначати свята і дні народження в нас удома. І всі вміщалися... В цій затишній домівці тепер живе моя родина.
Мої шкільні подружки ставилися до мене добре, бо в мене, як і в них, була одна вихідна спідниця
— Але знаєте, коли ми вже заговорили про статки і привілеї, то скажу вам іще ось про що. Тільки недавно мої шкільні подружки зізналися, що ставилися до мене в дитинстві добре лише тому, що в мене, як і в них, була одна вихідна спідниця, попри те, що батьки за бажання могли б мені дозволити гардероб і багатший. І всі її нишком називали «національний костюм Вєркіної». Хоча батько вже й був академіком, але речі нам продовжувала шити бабуся моєї подружки. Звичайно, ми завжди чекали обновок. І були щасливі, коли їх отримували. Але ніхто не божеволів на речах. І коли мені сьогодні дехто із студентів каже, що не може відвідувати концерти лише через те, що немає грошей, я їм раджу подивитися на себе в дзеркало і не лицемірити. Поміняти пачку чипсів і пиво на квиток до оперного театру. По-перше, дешевше, а по-друге, користь буде незрівнянно більша.
Сама тихо помираю, коли перебуваю в нудній компанії
— Кажуть, ваш батько «охоплював культурою» не тільки всіх фізиків, а й палко бажав «втягнути» в мистецтво все місто. І це захоплення не знало меж, було якимсь тотальним. Спочатку у звичайних школах читав захоплюючі лекції з фізики, а потім «заманював» усіх школярів на симфонічні концерти.
— У нього був незвичайний талант робити все, хоч би чим він займався, тільки пречудово. А потім — це був державний розум. Батько добре розумів: для того, щоб успішливо жити в цій країні, головне не себе прославити або збагатити. Людина стає багатша тоді, коли її оточують духовно багаті люди, які тягнуться до науки, мистецтва. Мабуть, нас це дивує, бо серед сучасників, які обіймають високі посади, таких людей небагато.
Це був унікальний тип керівника. Всіх талановитих людей Харкова він «перетягнув» до себе в інститут, геть не боючися сильних конкурентів. Мрія будь-якого нинішнього керівника — оточити себе сірістю, на тлі якої він був би королем. Він ніколи не боявся запрошувати в колектив учених, імена яких, можливо, були навіть гучніші. І я його добре розумію, бо десь на генетичному рівні сама тихо помираю, коли перебуваю в нудній компанії.
Якщо загине культура, часто повторював останнім часом батько, ні про який підйом країни не може бути й мови. І над цим варто серйозно замислитися. Можна мені, наприклад, дорікнути в зайвій сентиментальності та романтизмі. Але ж бо Борис Веремійович був дуже практичною людиною, проте розумів, що без цього просто неможливо жити.
Вони з мамою були дуже чуйні люди і завжди навчали добра нас. До нього з усілякими проблемами зверталися всі: друзі, знайомі, навіть просто колеги по роботі. Він намагався всім допомогти. Дуже часто за власний кошт, через що і в нас завжди не було грошей. Так, школярів обожнював, оточував їх усілякою турботою, бо хотів виховати гідну зміну. На базі «фтінтівського» конференц-залу він створив своєрідну «філармонію фізиків». Там гастролювали кращі столичні артисти. Туди приходило як у театр мало не все місто. Він вдихав у Харків високе духовне життя і ніколи не вважав його провінцією. Наполягав, щоб на концерти співробітники й гості обов’язково приходили з дітьми.
А які теплі вечори влаштовували на честь артистів! І це були не нинішні фуршети, де більше п’ють і їдять, ніж говорять. Тоді було все по-іншому. І всі досі пам’ятають, про що вони розмовляли. Ось що мене вражає, ось що дуже цінне пішло з нашого життя і, здається, назавжди.
— Коли ви стали дорослою, думали про серйозне життя, тоді батько якось вас «підштовхував», спрямовував?
— Коли я вступала до консерваторії, він перебував в Австрії. Ректорові, звісно, він не телефонував і це, судячи з усього, не дуже добре вплинуло на мій вступ. Вступати було дуже важко. Мені, як я думаю, незаслужено поставили трійку. І я засмучена прийшла додому і сказала мамі, що в цей інститут я більше не піду. Та мама мене заспокоїла і порадила й далі боротися. Але я ніколи не звинувачула батька, що він не вклонився кому треба.
Звичайно, до мене інколи приходили «дурні» думки, часом я навіть їх озвучувала: поглянь, мовляв, як живуть діти інших академіків, як сир у маслі катаються! Але коли батьків не стало, коли зник той надійний тил, я зрозуміла, як мудро вони все робили в цьому житті. І те, що я тепер можу вистояти в житті сама, — це також завдяки їм, бо привчили, загартували. І визнання, і професорське звання, яких я досягла, прийшли вже згодом, коли батьки померли. Але я їм завжди буду вдячна за те, що вони виховали мене саме так.
— Ви стали відомим організатором у музиці. Відчуваєте тепер, що батько був би радий вашим успіхам?
— Інколи мені здається, що так. Особливо за фестивалі. Коли ховали батька і я побачила величезну кількість людей, які прийшли з ним попрощатися, зрозуміла, що він не марно прожив своє життя, ось тоді й запитала себе: а навіщо я живу? Що після мене залишиться, тиша? І тоді сказала собі, що і я маю щось путнє зробити.
Ідея проведення в Харкові фестивалів класичної музики, з якою я виступила на початку 90-х років, певним чином також належала батькові. На подив усіх, і передусім мій, фестивалі досі існують. До речі, в 1991 році це був перший у СРСР абсолютно вільний міжнародний музичний фестиваль. До того ж це була, так би мовити, моя відповідь Чемберленові: увесь світ того року відзначав ювілей Моцарта, і тільки єдина країна, котра про нього забула, був Радянський Союз. Зате ми досі залишаємося єдиним містом України, де проходять фестивалі міжнародної класичної музики з вочевидь просвітницькою тенденцією.
На жаль, проводити такі музичні заходи, як з’ясувалося, не таке вже й безневинне заняття. Спочатку їх узагалі сприймали як ворожі акції, на мене писали доноси в усі інстанції, назвали мало не німецьким шпигуном. І я мусила пояснювати шанованим членам комісії, що Шуберт і Моцарт узагалі-то австрійці, що найулюбленіші мої колискові, що їх співала мені мама, — «Тихесенький вечір на землю спадає» і колискова Моцарта, і що мама ніколи мені нічого не казала про їх національну приналежність. Але, ви знаєте, мій приклад надихнув й інших музикантів. Вони повірили в себе, бо знали, що це я зробила сама, і ніхто не стояв за моєю спиною. І тепер у Харкові є ще один симфонічний оркестр — «Слобожанський». Почали проводити фестивалі наша музична десятирічка, інші творчі колективи. Тепер у нас у місті навіть занадто багато фестивалів, приблизно майже сорок. Нічого доброго в цьому, схоже, немає. Але з другого боку — це дуже здорово.
— Ви взяли на себе нелегку ношу — своєрідного директора на ниві мистецтва. Відчули вагу шапки Мономаха?
— Більш ніж. З дитячих років бачила, чого варте було моєму батькові начебто в усьому благополучне життя. І не раз чула, особливо на схилі його віку, як він нарікав на наші нинішні порядки. Якби це бурчала просто людина, яка не відбулася, песиміст за вдачею, можна було б на це не звертати уваги. Але це був біль людини, котра створила кілька НДІ, виробництв, наукових шкіл.
Це, мабуть, здорово, що ми здобули незалежність, яка надала нам величезні можливості. Все це Бориса Веремійовича дуже надихало. І я гадаю, якби він нині жив, зробив би ще безліч цікавих справ. Але що спричинило б його «шалену» реакцію, то це те, що в нашій країні нині геть відсутня культурна політика. Точніше, існує на рівні попси. Знаєте, я дуже добре ставлюся до легкої музики. Але коли не дуже професіональні, м’яко кажучи, виконавці легкої музики ще й правлять бал у культурі, є радниками в найважливіших питаннях — тоді це вже, мабуть, катастрофа. А тому я, як і батько, не втомлююся на всіх рівнях повторювати, що доки в нашій країні не буде розроблено повноцінної культурної політики, не треба ні на що розраховувати, а тим паче — на піднесення науки та виробництва. Це фізично неможливо.
Харків.
