З нагоди ювілею Володимира Бандери

Своє 70-річчя відзначає  Володимир Бандера. Це ім’я багатьом із нас незнайоме, хоч усе своє життя він скерував на те, щоб вселити впевненість і змістовність у життя світового українства.

Володимир-Никола Осипович Бандера народився 1932 року в Стрию на Львівщині. Змушений був з батьками емігрувати до США, де 1956 року закінчив університет у Конектікуті. Одержав ступінь доктора філософії (економічні науки) в Каліфорнійському університеті (Берклі) у 1960 році. Згодом він — голова економічного факультету (1980—1983), директор Міжнародного інституту бізнесу (1983—1998) Темплського університету. Читав лекції у філії цього університету в Японії. Член Американської Економічної Асоціації, Наукового товариства імені Шевченка, співзасновник Української Міжнародної асоціації.

Ювілей професора Бандери є слушною нагодою ще раз обміркувати становище України в СРСР. Це важливо насамперед у зв’язку з тим, що на одинадцятому році нашої незалежності лишається актуальною оцінка вибору, зробленого українським народом 1 грудня 1991 року.

Дехто й досі вважає, що українці в Радянському Союзі перебували в однаковому становищі з іншими республіками. Тобто, якщо наприкінці свого існування СРСР переживав значні економічні труднощі, то їх однаковою мірою переживали всі народи Союзу.

Ця тема в радянській науці в 70—80-х роках навіть не ставилася під сумнів і не вивчалася. А на Заході такі дослідження велися. Якраз Володимир Бандера був активним учасником науково-дослідного проекту, який здійснювали у 60—80-х роках першорядні західні вчені українського (і не лише) походження.

Мета проекту — визначити економічну доцільність перебування України в складі СРСР. Володимир Бандера та його колеги виходили з того, що Україна в кінці 60-х — на початку 70-х років є потужною індустріальною економічно розвиненою країною. За обсягом валового національного продукту в 1970 році вона була на п’ятому місці в Європі, приблизно як Італія, мала більший ВНП, ніж Канада, Індія, Польща, Австралія, Чехословаччина та Іспанія.

Дуже втішні показники! Але наука повинна за зримим явищем бачити глибинні тенденції. Згідно з проектом проведено розрахунки відпливу частини бюджетних коштів з України для потреб Союзу без відшкодування і компенсації. Йдеться про чисті втрати національного доходу. З 1928-го по 1932 рік ці втрати становили 9,12 відсотка національного доходу, з 1959 по 1961 рік — 14,2, з 1959 по 1969 рік — 15,2, з 1961 по 1971 рік — 11,14 відсотка національного доходу. Тобто Україна впродовж десятиріч перебувала в становищі ніби переможеної країни. Цікаві цифри наводить В. Бандера у праці «Радянська економіка у регіональній перспективі» (1973): відшкодування Пруссії з боку переможеної Франції становили 5,6 відсотка її національного доходу у 1872—1875 роках. Репарації, які переможена Німеччина мала виплачувати союзникам з 1924 по 1932 роки, дорівнювали 2,5 відсотка її національного доходу. НДР у 1950 році сплачувала високі репарації СРСР (28,6 відсотка ВВП). Потім вони знижувалися до 18,4, 3, і 0,6 відсотка.

Розрахунки В. Бандери охопили 1988 рік (останній рік з відносно стабільними фінансовими даними). Вчений показав, що Україна зазнає збитків до 14 відсотків свого ВНП. Ця частка становила лише два—три відсотки за часів Царської імперії! Все це призвело до того, що Україна, яка мала зростання продуктивності капіталу в промисловості між війнами вище, ніж в середньому по СРСР, у 70-х роках втратила цю перевагу. В 70—80-х роках вона розвивалася повільно (14-те місце серед республік Союзу), а в кінці 70-х посіла передостаннє місце за темпами зростання ВНП. Капіталовкладення на душу населення по СРСР у невиробничу сферу становили 150 карбованців, в РРФСР — 179 крб., в Україні — 104 крб., в Білорусії — 137. Це означало відставання освіти, охорони здоров’я, культури. У 70—80-х роках Україна відстала від РРФСР у чисельності науковців, кандидатів та докторів наук майже удвічі. Україна неспроможна була щось змінити в своїй долі. Якби це тривало, сьогодні уже втілилася б мрія Брежнєва про «єдиний радянський народ» і зникнення нашої національно-культурної самобутності.

Отже, суверенітет був для України єдиним порятунком. Нині дехто каже: що ж то за «порятунок», якщо ми так погано живемо?! Та чи не це мав на увазі В. Бандера, коли писав про угодовську політику В. Щербицького, чия «мала культурна революція» маоїстсько-українського зразка позбавила КПУ сильного патріотично-державницького керівництва, що потім і зумовило катастрофічне реформування України. Вже десять літ діла вихованців політичної школи Щербицького у всіх на очах. Але то вже предмет не для ювілейних роздумів.