Нинішнє свято об’єднаної Європи пройде без високої української присутності. Незважаючи на те, що без України ніби і ні туди й ні сюди, приїхати до Копенгагена, на відміну від Праги, нам вже зовсім незручно. Але ми подумки з ними — хай і трохи сумуючи через свою дошкульну незатребуваність...
Як же перетворити відсутність на присутність, хай не в Копенгагені, а в Брюсселі, Парижі чи Страсбурзі? Це справді нагальна проблема, яку чітко окреслив на недавніх, присвячених відносинам України та ЄС парламентських слуханнях народний депутат, а тепер вже й віце-прем’єр Іван Кириленко: «Парламентарії Польщі та інших сусідніх держав, які через рік увійдуть в Євросоюз, щотижня були в Європарламенті. У нас наступна після початку листопада цього року зустріч буде в Чернівцях аж у жовтні 2003 року. Може дещо й забутися за цей час. Напевно, нам, зібравши ще раз політичну волю в кулак — і парламенту, і уряду, і Президенту — треба частіше бувати в Європі!»
Зрозуміліше не скажеш. Та сьогодні ми лише подумки з ними. Про що ж нам думати? «Двері для України в ЄС відчинені, але Київ має переступити через дуже високий поріг, а не зазирати в кімнату й казати, що він хоче те чи те, насправді навіть не наближаючись», —сказав посол ФРН Дітмар Штюдеманн. Поріг Євросоюзу, однак, самими деклараціями не здолаєш. Мабуть, насамперед про це слід думати.
Копенгаген сьогодні вирує. З’їхалися дипломати, журналісти, антиглобалісти. Ми, звичайно, тут у себе теж не нудьгуємо, хоча й причин для веселощів хотілося б дещо інших. Таких, щоб вони — у Копенгагені, Парижі чи Брюсселі — були щиро подумки з нами.
