Сьогодні у Верховній Раді — парламентські слухання, присвячені проблемам розвитку культури в Україні. Запрошено понад 400 осіб — діячі культури і мистецтва, місцевої та центральної влади. Намір — прийняти Концепцію розвитку культури до 2010 року, створити Громадську раду при Комітеті ВР з питань культури та духовності. Ще в липні цього року у Верховній Раді проведено «круглий стіл», де обговорено аналітичний звіт про стан нашої культурної галузі останнього десятиліття. Ось кілька пунктів того звіту.
Світові тенденції. 1998 року на Міжурядовій конференції в Стокгольмі 140 країн (і Україна) домовилися: «Культурна політика має стати головним елементом соціальної та економічної політики». Цивілізований світ визнає культуру невід’ємною і однією з визначальних часток суспільного капіталу. Навіть сучасна економічна теорія розглядає економічні показники в прив’язці до соціальних і культурних наслідків економічних реформ. Європейські країни створюють ефективну модель культурного розвитку та відповідне законодавство. Культурна співпраця визнана стрижнем діяльності ЄС. На основі поточних аналітичних даних реалізуються програми культурного розвитку в межах окремих країн чи спільних проектів, що фінансуються європейськими фондами. На жаль, Україна досі — поза цією орбітою.
Український вимір. Наша культура переживає проблеми: недостатнє фінансування та неефективне використання бюджетних ресурсів; відсутність середньо- і довгострокових програм розвитку; невідповідність більшості культурних установ вимогам часу та потребам населення; розрив між офіційною культурною політикою та сучасними тенденціями розвитку культури; нерозробленість правової політики. Українська культура поступово відійшла на периферію інтересів влади. Як наслідок, і суспільство «втратило інтерес» до своєї культури, надаючи перевагу взірцям інших культур. Все це навряд чи задовольняє амбіції будь-якої нації.
Хто платить за музику. Найбільшими розпорядниками бюджетних ресурсів на державні програми в галузі культури, мистецтв і ЗМІ є Мінкультури і мистецтв та Держкомінформ України (майже 80 відсотків бюджетних коштів). Розподіл повноважень між Центром і місцевим самоврядуванням у галузі культури полягає в розподілі форм власності на культурні установи, а отже, визначенні відповідальності за їхнє фінансування. Та хоч на чиєму балансі перебуває установа культури, все одно не ясно, хто і за які культурні послуги відповідає. Тобто тут не відбулося розподілу повноважень за конкретні напрями державних послуг, як, скажімо, в освіті чи охороні здоров’я. Визначення «культурні заходи місцевого» чи «державного значення» мають розпливчастий смисл і не вказують на пріоритети національної культурної політики.
Держава порушує закон. Відповідно до статті 23 Основ законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 року держава гарантує кошти на розвиток культури в розмірі не менш як 8 відсотків від національного доходу. На ділі влада ставиться до культури як до чогось другорядного. Очевидний парадокс: ВВП зростає, а якість життя суспільства (одним із головних показників якої виступає культура) знижується! За даними Мінфіну, планові видатки на фінансування культури та мистецтва з 1996-го по 2002 рік зросли на 51,1 відсотка. Але це номінальне зростання, бо за той час відносний рівень цих видатків як частки ВВП зменшився майже вдвічі. 2002 року бюджетне фінансування культури опускається до найменшої позначки: 0,22 відсотка ВВП, або на 10 відсотків менше порівняно з минулим роком.
Ставка на шістьох. Діюча мережа закладів культури, що утримуються «на бюджеті», налічує 46,5 тисячі одиниць, з яких лише 655 належать до держвласності, а решта 45,8 тисячі — у комунальній власності. Тобто 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури утримується за рахунок місцевих бюджетів.
Прагнення автоматично зберегти наявну мережу культурних закладів без ретельного аналізу її доцільності та ефективності подекуди призводить до того, що ставку працівника культури (в середньому 169,7 грн. у 2001 р.) ділять на 2, на 4 й навіть на 6 штатних працівників! У 2001 році (після підвищення оплати праці бюджетникам) середньомісячна зарплата працівника культури становила лише 51,3 відсотка середньої оплати праці в реальному секторі економіки.
Втрати. З 1995 р. зникли 122 школи естетичного виховання. З них 83 були сільськими. За 10 років загальна кількість клубів скоротилася з 24,1 тис. одиниць до 18,6 тис. Загальна кількість публічних бібліотек скоротилося з 26 тисяч у 1985 році до 20,7 тис. одиниць у 2000 році. Багато закладів культури, об’єктів історико-культурної спадщини перебувають в аварійному стані. Фінансування капремонту закладів культури з держбюджету таке: у 2001 році за плану 39,5 млн. грн. надано 12,1 млн. грн., або 30,6 відсотка. Через нестачу площ тільки 11,8 відсотка музейних фондів доступна людям. Щорічно реставрується лише 1 відсоток музейних експонатів, що цього потребують.
Столиця-провінція. Скорочення видатків на культуру з держбюджету частково компенсувалося збільшенням видатків з місцевих бюджетів. Фактичні видатки місцевих бюджетів на культуру з 1996 року зросли на 62,9 відсотка. Якщо в 1996 році співвідношення державного і місцевих бюджетів у фінансуванні культури в Україні дорівнювало 32 до 68, то в 2001 році воно становило 16 до 84 (в Угорщині — 75 до 25, Словенії — 67 до 33, Франції — 52 до 48, Латвії — 50 до 50).
Зміна в перерозподілі ресурсів на користь місцевих бюджетів є просто перекладанням відповідальності за надання культурних послуг на місцеву владу — без реального розширення її фінансових можливостей.
Тіньове благодійництво. Через відсутність відповідного законодавства про спонсорство і меценатство, спонсори часто вважають за краще залишатися в «тіньовому благодійництві». Тому важко оцінити реальну частку фінансування культури з недержавних джерел. В Європі частка фінансування культури з недержавних фондів становить від 1 до 3 відсотків, а з приватних джерел — до 14—17 відсотків.
Культура — умовне поняття. У нас немає цілеспрямованої бюджетної політики в галузі культури. Та й саме поняття «культура» вельми роздуте й приблизне. Бюджетні ресурси розпорошено між різними розпорядниками коштів, а самі ці розпорядники часто лише умовно пов’язані з функцією «Культура».
Підсумки та перспективи. Головним інвестором у сферу культури має виступати держава, керуючись не благодійницькими, а прагматичними намірами. Адже розвиток культури, окрім економічних наслідків (зростання виробництва й робочих місць, утвердження національного іміджу, торговельної марки, привабливості для інвесторів і туристів тощо), дає далекосяжні плоди у вигляді освіченого суспільства, яке складається з людей, що вміють мислити творчо і є носіями цінованої у глобалізованому світі самобутньої національної культури. Напрями докладання зусиль можуть бути такі:
— системний підхід до вироблення моделі (концепції) культурної політики, що передбачає всебічний аналіз стану культури та її правового забезпечення;
— збільшення обсягу фінансування культури як частки ВВП і законодавче закріплення цієї норми на певний період. Сприятливі умови для інвестиційної та кредиторської діяльності в культурній індустрії;
— перехід на програмно-цільовий метод складання бюджету і зосередження на кількох пріоритетних програмах середньо- чи довготривалого терміну.
Підготував Віталій ЖЕЖЕРА.
