Я хотіла б розповісти історію зі щасливим кінцем. 1965 року в місті Донецьку народився хлопчик. Назвали його Геною. Родина Цевми майже нічим не відрізнялася від інших радянських сімей. Батьки працювали, виховували двох синів. Геннадій виріс, пішов в армію, потрапив в Афганістан... І не повернувся. Спочатку опинився у списку військовополонених, потім — безвісти пропалих. Але це ще не кінець.
Ні мати, ні батько не дожили до сьогоднішніх днів. Вони не знають, що їхній син живий. Одружився, має трьох дочок. Нічого особливого, звичайна сім’я. Але тепер афганська. «Ми й раніше знали, де він приблизно перебуває, — каже заступник Держкомітету з питань ветеранів Валерій Аблазов. — Потім з’явилися посередники, які почали носити йому листи». До слова, з’явилися вони не самі. «Ми намагаємося стимулювати їхню діяльність. Скажімо, пропонуємо оборудку: виведеш на нашу людину — полетиш разом з нами в Україну нашим коштом, побудеш гостем. Адже чимало афганців ще за радянських часів тут навчалося. Їм цікаво знову побувати в Києві».
Одне слово, посланці знайшлися. Листи переправляли таємно, ризикуючи життям. Сам Цевма писав: якщо власті дізнаються, що він хоче повернутися, то... відріжуть йому голову. Потім Гена потрапив в автомобільну катастрофу. Наше посольство в Пакистані знайшло можливість передати йому гроші на лікування. Але зустрітися з Цевмою особисто Надзвичайному і Повноважному Послові України в Пакистані Володимирові Пономаренку вдалося лише після того, як влада в Афганістані змінилася.
«Нарешті ми вийшли на фінішну пряму, — каже Валерій Аблазов. — Уряд виділив валютні кошти для організації його повернення разом із родиною. Вдалося навіть отримати офіційну згоду нових афганських властей. Цю місію взяв на себе Пономаренко. Він повіз привітання Президента України Леоніда Кучми Президентові Афганістану Хаміду Карзаю. Він також зустрівся з міністром оборони, міністром внутрішніх справ. Під час цих бесід домовилися навіть про те, що сім’я поїде за консульською довідкою, яку видасть посольство (адже інших документів немає). Замовили квитки: Кабул—Пешавар—Ісламабад—Дубай—Київ. Пономаренко вирішив сам вивезти цю родину, аби уникнути проблем, які могли постати...»
Готувалися і в Україні. Оскільки житла в Геннадія не залишилося, то за розпорядженням Віктора Януковича (тоді голови Донецької обласної держадміністрації) сім’ї на вторинному ринку придбали квартиру. Державним коштом зробили ремонт. Червоний Хрест завіз ковдри, подушки... Організували навіть телефонну розмову з братом Сергієм, який нині мешкає в Тольятті. Ця розмова тривала майже годину. Вона була щира і тепла...
Я дуже б хотіла розповісти історію зі щасливим кінцем. Але кінця ця історія поки що не має. Друга розмова братів була коротка і жорстка. Бо в останню хвилину Геннадій заявив, що він не їде.
У кабінеті Валерія Аблазова висить список. Прізвища, прізвища, прізвища... Лише про 10 відомо, що люди, можливо, живі. А загалом їх 72. Коршенко, Левчишин, Самінь... Їхня доля також уже відома. 1984 року вони разом з іншими військовополоненими табору Бадабер (до речі, розташованого на території Пакистану) підняли повстання. Загинули всі. Але остаточне підтвердження отримано лише нині, 18 років потому. Комітет готує пропозицію про нагородження їх орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно.
Кусков Валера. Вдалося знайти його могилу. Просто пагорбок. Фотографуючи це місце для мами Валери, посол поставив на могилу жовто-блакитний прапорець. Знімок і ще військовий одяг, який удалося забрати в його колишніх господарів, — це все, що нагадує про те, що Кусков Валерій тут був, служив і залишився. «Ми хотіли передати його речі до музею, — розповідає Валерій Іванович. — Важко уявити, як почуватиметься мати, якщо вони зберігатимуться вдома, весь час нагадуючи про трагедію». Але, мабуть, мати вже навчилася з цією трагедією жити, тому попросила віддати синову форму їй. Два тижні тому страшну посилку відправлено в Донецьку область.
Левенець Олександр. Це нова надія і турбота. Він зателефонував до посольства сам. Пообіцяв повідомити інформацію ще про чотирьох співвітчизників. У нього також сім’я, своє господарство, але Сашко хотів дізнатися про долю рідних. «На жаль, його батько, а за останні роки мати й брат померли, — каже Валерій Аблазов. — Але ми мало не відновили все його генеалогічне дерево. Повідомили родичам у Луганській області. Всі готові прийняти Олександра. Та сам Олександр, дізнавшися про смерть рідних, вирішив від поїздки в Україну утриматися. Поки що він думає»...
Наша сторона готова оплатити і його переліт. Але лише в один кінець. Бо це вона туди його відвезла... Якщо захоче повернутися до Афганістану — будь ласка. До речі, такий випадок уже був.
Ох, якби самі хлопці знали, яка система працює на їх повернення! Адже це не лише згадуваний комітет. Це ціла група організацій, центральних органів влади, наших представництв за кордоном, співробітників ООН. До речі, нещодавно в комітет телефонували колеги з Білорусі. Хочуть приїхати ознайомитися з досвідом. У Москві їм сказали, що лише Україна реально займається цією проблемою. Про посла Володимира Пономаренка особлива розмова. Своїм співробітникам він пропонує розпочинати робочий день із читання листів від батьків, які втратили своїх синів. А вже потім можна займатися іншими справами. Посол допоміг Цевмі влаштуватися на більш високооплачувану роботу в одну з міжнародних організацій. Нині він отримує 200 доларів на місяць. Може, тим, хто уже тривалий час живе за межею бідності, це й здасться щасливим закінченням історії, але так не хочеться ставити крапку. В наше посольство уже давно переказано кошти. Цілові. Для повернення Цевми додому. Вони недоторканні. Поки що.
