У західноукраїнському тижневику «Газета Аргумент» від 21 листопада опубліковано кореспонденцію Зоряни Іленко «Піха хочуть «спіхнути». Вона розпочинається ультимативним попередженням: «Якщо до наступного тижня не буде звільнено начальника Львівської залізниці, Федерація вільних профспілок Львівської залізниці (ФВПЛЗ) розпочне безстрокове пікетування генеральної дирекції Укрзалізниці та Мінтранспорту України».У відповідь перший заступник генерального директора Укрзалізниці Юрій Федюшин надіслав лист голові ФВПЛЗ Тарасові Макару:
«Ваша вимога до генерального директора Укрзалізниці від 03.11 2002 р. № 96 про розірвання трудового договору з начальником Львівської залізниці за статтею 45 КЗпП України залишена без розгляду, оскільки, відповідно до ст. 19 КЗпП України, Федерація вільних профспілок Львівської залізниці не може вимагати розірвання трудового договору з керівником колективу, інтереси котрого вона не представляє». ФВПЛЗ, ідеться далі в листі, згідно з її статутом має статус місцевої профспілкової організації, що діє в межах однієї області, а Львівська залізниця розташована на території семи областей Західного регіону України й уклала колективний договір із Дорожнім комітетом профспілки.
Начальник Львівської залізниці Богдан Піх надіслав відкритого листа до газети «Голос України». Він адресує його друкованим виданням та окремим авторам, які, на його думку, висвітлюють діяльність галузі в обхід етичних норм і закону.
Хто має очі, той побачить
На прес-конференції, як повідомляє «Газета Аргумент», голова Федерації вільних профспілок Тарас Макар та його заступник Володимир Сосніцький заявили, що керівництво Львівської залізниці відмовилося від укладання колективного договору за участю вільних профспілок і тим самим, вважають вони, грубо порушує закон. Далі цитую: «Ретельне знищення вільної профспілки почалося тоді, коли Богдан Піх заручився підтримкою правоохоронних органів. Його заступником став сумнозвісний міліцейський генерал Михайло Янковський, а підвідомчу профспілку очолив Андрій Сенишин, брат міліцейського чиновника УБОЗУ». Мого заступника з кадрових та соціальних питань, генерала із 26-річним стажем роботи в правоохоронних органах, називають «сумнозвісним», ніяк не мотивуючи цього епітета. Голову Дорожнього профспілкового комітету Андрія Сенишина «звинувачують» у тому, що його брат — «чиновник УБОЗУ». Цей фрагмент публікації особливо цинічний, бо брата Андрія Сенишина вже майже рік немає серед живих — він загинув від рук бандитів і напевне до цього спричинилася його професійна діяльність в управлінні боротьби з організованою злочинністю. То на яких же правових і моральних засадах має намір співпрацювати з нами Федерація вільних профспілок, котра використовує такі аргументи?
Однак у наявності — порушення норм законів «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Тож видавцям і засновникам тижневика — ПП «Прес-Тайм» — не варто ховатися за застереженням «відповідальність за достовірність опублікованої в газеті інформації несуть автори і рекламодавці», бо згідно із Законом «Про інформацію» друковане видання також відповідальне за «поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи».
А на мою думку, не відповідає дійсності те, що вільні профспілки є борцями за істину і справедливість, а керівництво залізниці домагається їхнього знищення: колись, мовляв, було 5 тисяч, а тепер залишилося 200 членів організації. До слова, і цих двохсот ми не бачимо і не знаємо. Керівники вільних профспілок їхні імена не оприлюднюють. Нам відомі лише кілька осіб, що задекларували своє членство у вільних профспілках. У самому управлінні немає жодного представника цієї організації, а тому незрозуміло, чому юридична адреса ФВПЛЗ збігається з адресою адміністрації. У листах, що їх розсилає Тарас Макар, фігурує адреса «вул. Гоголя, 1, кімн. 579а», але такої кімнати взагалі не існує. Ми маємо законні підстави відмовлятися від укладання колективного договору з ефемерною, хоч і зареєстрованою структурою. Бо згідно з законом кожний трудовий колектив обирає делегатів на конференцію і тоді конференція вирішує, кому надати право укладання договору з адміністрацією. Вільним профспілкам жоден колектив таких повноважень не делегував.
Федерація вільних профспілок нині не може змагатися за силою впливу і масштабами соціального захисту із Дорожнім профспілковим комітетом на чолі з Андрієм Сенишиним, і цілком закономірно, що залізничники йдуть із цієї організації. Залишилася, по суті, невелика група опозиціонерів, яким не до вподоби наша задекларована дистанційованість від політикування. Поява вільних профспілок, що виросли свого часу із страйкових комітетів, була закономірна в період розвалу тоталітарного режиму. Тоді вони відіграли свою роль, ламаючи хребет старої системи. А що далі? Далі — щоденна, важка робота за умов жорсткої виробничої й управлінської дисципліни, бо інакше не може бути на транспорті. Вільні профспілки назвали це інквізицією. За кілька днів до виборів шестеро членів цієї організації пікетували управління на знак протесту проти наших кандидатів у депутати. Протест провалився. У ради різних рівнів обрано 613 депутатів від Львівської залізниці. Знову ж постає питання про логіку дій «партнерів», які дуже хочуть співпрацювати з адміністрацією.
Це правда, що «на Львівській залізниці вміють наїжджати», — але на порушників трудової дисципліни, зловмисників, крадіїв, горе-посередників, боржників, шахраїв, п’яниць тощо. Цій нашій позиції немає і не буде альтернативи. Залізничники вже напрацювали міцний імунітет до вірусу безвідповідальності, котрий спричинює хвороби економіки і суспільної моралі. Маємо свою залізну колію правди, професіоналізму, порядності і вона відкрита для всіх, хто поділяє ці принципи. Інакше не досягли б тих результатів, які нині помітні всім. Такий стан справ улаштовує наших користувачів, пасажирів, партнерів. Але він не до вподоби тим, хто намагається присмоктатися до чужих здобутків і паразитувати на них.
Коли це не вдається, то починаються звинувачення. Часто ці звинувачення просто комічні. Наприклад. Один львівський журналіст написав кореспонденцію «Цукрові афери залізничників і урядовців». «Афери» Львівської залізниці полягали в тому, що ми перевезли цукор, з яким потому різні структури робили якісь оборудки. Пересічний читач запам’ятовує передусім заголовок і хтозна, чи вникає в суть: залізниця перевозить усі вантажі, бо це її прямий обов’язок, а вміст вантажу і його подальший рух контролюють компетентні органи, яким ми довіряємо так само, як користувачі довіряють нам. Газета згодом опублікувала наше спростування, але ж слово неправди полетіло...
Ми захищатимемо честь і гідність 63-тисячного колективу у встановленому законом порядку, бо колія правди завжди пряма.
Богдан ПІХ, начальник Львівської залізниці.
«Трудового спору немає»
Ще не так давно ми були свідками шахрайської купівлі-продажу квитків попід касами. Ще недавно можна було «домовитися» з провідником про безквитковий проїзд. Ці та інші порушення відходять у небуття. Укрзалізниця стала своєрідним акумулятором реформ в інтересах людини, оплотом стабільного розвитку, матеріального благополуччя, соціального захисту. Якою ціною? Через жорсткі методи, бо іншого шляху до успіху немає. Витоки цих тенденцій — на Львівській залізниці, яку донедавна очолював Міністр транспорту — генеральний директор Укрзалізниці Георгій Кірпа. Певна річ, не всім це подобається, бо сильний лідер не одному перейшов дорогу. Відтак вряди-годи виникають «революційні ситуації», і неважко здогадатися, хто їх провокує. Наприклад, колишні численні посередницькі структури, які втратили легкий хліб...
Рада вільних профспілок Львівської залізниці обговорювала на своєму засіданні від 3 листопада 2002 року порушення прав людини, а саме: «Рядові працівники, які не є членами ФВПЗЛ, працюють в умовах підвищеної уваги до них з боку адміністрації та постійного психологічного тиску і шантажу». У чому ж полягає порушення прав людини?
Про це ми вели мову з заступником голови ФВПЗЛ Володимиром Сосніцьким. Він працює на станції Львів складачем поїздів. Молодий чоловік енергійно і гаряче захищав істину та наводив приклади. Протокол згаданого засідання фіксує, що за Сосніцьким «почалося справжнє полювання із провокаціями та позачерговими іспитами, незаконними переміщеннями на інші робочі місця з несприятливими умовами праці та поганим технічним станом засобів виробництва для того, щоб у випадку виробничого браку, який не тільки можливий у нових умовах, а й цілком прогнозований, мати можливість звільнити його з роботи». На час нашої зустрічі Володимир Сосніцький працював на своєму місці складача поїздів і не без гордощів повідомив, що з третього разу склав іспит на комп’ютері, а це не кожному під силу. До речі, свого часу він вийшов із вільних профспілок, отримав квартиру, а потому знову повернувся в організацію. Товариші поставилися до такого компромісу з розумінням.
Які ж оргзаходи пропонують керівники вільних профспілок? Радикальні. Наприклад, порушити кримінальну справу, звільнити з посади не лише начальника Львівської залізниці, а й усю юридичну службу управління, бо вона... нефахова. До слова, начальник юридичної служби Валентина Завроцька стала цього року лауреатом почесної нагороди «Свята Софія» за значний особистий внесок у розвиток залізничного транспорту України.
Валентина Завроцька ознайомила нас із численними листами і протоколами, що ілюструють взаємини сторін.
— Нині немає трудового спору між адміністрацією й вільними профспілками, це визнано відділенням Національної служби посередництва і примирення у Львівській області, — пояснила вона.
Ми зустрілися із заступником начальника Львівської залізниці з кадрових та соціальних питань Михайлом Янковським. Це його названо «сумнозвісним генералом». Саме до нього щотижня надходить уся інформація про ті чи інші порушення трудової дисципліни. Михайло Петрович за рік роботи на цій посаді доклав чималих зусиль для зміцнення порядку. А в результаті нині спостерігається тенденція до зменшення порушень, особливо на тих ділянках, де виробнича діяльність пов’язана з безпекою людей. Це сталося завдяки вивченню громадської думки, індивідуальній роботі з кожним.
Голова Дорожнього комітету профспілки Андрій Сенишин каже, що організація, яку він очолює, покликана забезпечувати соціальне благополуччя працівників залізниці, а не захищати інтереси порушників. Бо псевдогуманізм несумісний з роботою на транспорті. Хоча інколи «офіційна» профспілка також захищає окремих порушників, навіть коли йдеться про пиятику, за котру зазвичай карають дуже суворо. Часом профспілка не дає згоди на звільнення, керуючись інтересами дітей батька-годувальника. Тож, на його думку, захисники «покривджених» від ФВПЛЗ лукавлять, заявляючи про беззаконня і «нелюдське» ставлення керівництва до людей. Адже, висмикуючи окремі ниточки, вони обминають увагою головне: жодна галузь нині не має такого стабільного й потужного соціального захисту. Наприклад, понад 40 тисяч пенсіонерів залізниці отримують щомісячну доплату до пенсії, допомогу з нагоди свят, користуються послугами медичного страхування. Середня зарплата на Львівській залізниці нині становить 784 гривні й продовжує зростати. І ці аргументи — значно переконливіші від емоційних ярликів.
До друку підготували Оксана ТЕЛЕНЧІ, ергій ЛАВРЕНЮК.
Львів.
