Щодень — готовність номер один

На сьогодні підрозділи Державної воєнізованої гірничорятувальної служби обслуговують 203 вугільні шахти. Із них: 142 — належать до надкатегорійних за метаном, 68 — небезпечні за несподіваними викидами вугілля та газу, 122 — за вибуховістю вугільного пилу, 58 — відпрацьовують пласти, схильні до самозагоряння.

До системи ДВГРС входять 11 воєнізованих гірничорятувальних загонів, зокрема навчально-оперативний загін — Центр підготовки гірничорятувальників. У складі загонів 38 гірничорятувальних взводів і 260 відділень, 21 реанімаційно-протишокова група, 24 газоаналітичні лабораторії, 10 груп депресійних зйомок. У службі працює 

5 029 осіб, у тому числі 

3 871 оперативний працівник.

За десять років існування служби за мужність і героїзм, виявлені під час рятування людей і ліквідації аварій на шахтах, 84 особи нагороджено державними нагородами незалежної України. Цього року до професійного свята — Дня рятувальника — ще 65 осіб удостоєно державних і відомчих нагород і звань, а також нагород Міністерства з надзвичайних ситуацій та Державного департаменту з нагляду за охороною праці.

Про роботу служби, проблеми і перспективу — розмова з начальником Центрального штабу ДВГРС Сергієм Миколайовичем СМОЛАНОВИМ.

— Сергію Миколайовичу, ми розмовляємо з вами напередодні свята — ювілею гірничорятувальної служби. Але робота очолюваної вами служби — це суворі будні, трагедії і біль. І щоразу після чергової аварії лунає запитання: чому? На ваш погляд, що є причиною такої великої кількості надзвичайних ситуацій у вугільній промисловості?

— Тут відіграють роль причини і об’єктивні, і суб’єктивні. Найскладніші гірничо-геологічні умови, недостатнє фінансування вугільної галузі, зношене обладнання, недотримання техніки безпеки на шахтах —усе це приводить до аварій. А отже, робота гірничорятувальників затребувана, і ми постійно перебуваємо у стані готовності номер один.

З початку року підрозділи ДВГРС ліквідували 66 підземних аварій, у 76 випадках гірничорятувальників викликали для ліквідації аварійних ситуацій техногенного характеру. Найскладнішими і найтрудоємнішими цього року були аварії на шахтах імені Гайового, «Жданівська», «Червоноармійська-Західна № 1», «Україна», імені Карла Маркса, «Вінницька», імені Засядька.

Наприклад, аварія на горлівській шахті імені Гайового: під час ведення буровибухових робіт люди не вийшли до безпечної зони, знаючи про можливі наслідки. Мали перебувати на відстані 200 метрів від епіцентру вибуху, а залишилися за 45—48 метрів! Щоб урятувати 35 людських життів на шахті «Україна» державної холдингової компанії «Селідіввугілля», диспетчер шахти мусив лише дати команду не опускати в шахту нову зміну. Всі ці нещасні випадки — від внутрішньої розхлябаності, недбалості виконавців. А не тільки через відсутність техніки і коштів.

— Чи задоволені ви темпами ліквідації аварій та якістю виконуваних робіт? Що гірничорятувальники можуть протиставити стихії, окрім власного ентузіазму?

— Наші люди ризикують постійно. Приміром, на шахті імені Гайового протягом 80 метрів у стиснених виробках бійці проривалися до монтажної ніші, щоб відшукати потерпілих гірників. Цієї миті сталося повторне виділення метану, і п’ять гірничорятувальників 10-го воєнізованого гірничорятувального загону отруїлися газом. У такі хвилини перевіряється і сміливість, і витривалість, і взаємовиручка: на допомогу прийшли колеги, потерпілим було надано допомогу.

Хід ліквідації останніх великих аварій свідчить, що необхідно оновити техніку. Серйозно потребує поповнення автобусний парк, від якого залежить оперативність: у нас на озброєнні машини 20-річної давності! Наші проблеми розуміє керівництво і Міністерства палива та енергетики, і Кабінету Міністрів. Заплановано найближчого року виготовити і передати підрозділам ДВРС 250 спеціальних автобусів.

Назріло питання і виробництва нового, сучасного респіратора. Його розроблено: випущено дослідну партію, зразки ми навіть возили з собою на змагання гірничорятувальників у США. Проте модель так і не запроваджено: виробники не зацікавлені освоювати новинку. І тут, вважаю, потрібне рішення на рівні уряду.

Із задоволенням зазначу, що останніми роками ДВГРС отримує передбачені бюджетом асигнування сповна, і це — свідчення того, що в Кабінеті Міністрів і міністерстві розуміють важливість служби. Віддачу цих коштів ми забезпечуємо з надлишком. Наприклад, 2002 року загальна тривалість ліквідації аварій скоротилася вдвічі порівняно з попереднім роком, а збитки від аварій зменшилися вчетверо (майже на 130 мільйонів гривень). Упродовж 2000—2002 років економічний ефект від роботи нашої служби становив понад два мільярди гривень. Це і врятовані гірничі виробки, і підготовлені запаси вугілля, і збережені робочі місця.

— Сергію Миколайовичу, який із моментів вашої багаторічної роботи в гірничорятувальній службі особливо запам’ятався?

— Це був 2001 рік, вибух на шахті «Краснолиманська», коли було застигнуто більш як 20 осіб, із них 15 — дістали опіки. Тоді завдяки новій технології ліквідації аварії ми врятували розвиток шахти — а це понад дві з половиною тисячі робочих місць. Завдяки науковим розробкам і програмам час ліквідації аварії скоротили втричі, і шахту не затопили.

А через сім місяців сталася аналогічна аварія на шахті імені Засядька: знову вибух, знову пожежа у виробленому просторі. І ми знову застосували технологію, яка раніше була в нас лише в теорії. 20 кілометрів виробок, що потрапили до зони ураження, ми зменшили до 700 метрів. В інертному середовищі було зроблено вибухостійкі перемички. Цікаво, що польські колеги пропонували виконати таку роботу за сім місяців. Ми впоралися за два тижні.

Із року в рік вимоги до нашої служби зростають, а отже, потрібно чітко виконувати поставлені завдання. В наших людей є для цього все: професіоналізм, відданість своїй справі, витривалість, самовіддача. Адже ми, гірничорятувальники, не маємо права на помилку.

Датою народження вітчизняної гірничорятувальної служби вважається 28 листопада (за новим стилем 11 грудня) 1902 року. Саме цього дня на XXVІІ з’їзді гірничопромисловців півдня Росії було розглянуто питання «Про заходи взаємодопомоги під час нещасних випадків на копальнях Донецького басейну, у зв’язку з улаштуванням рятувальних станцій».

Таких станцій спочатку планувалося створити сім. Станції передбачалось укомплектувати постійним штатом співробітників, навчених рятувальної справи і добре знайомих з рудниковою роботою. Найудалішим проектом стала Макіївська центральна рятувальна станція, і невдовзі за її зразком почали створювати структури в інших районах Донбасу і Росії.

Державну воєнізовану гірничорятувальну службу України створено 5 листопада 1992 року постановою Кабінету Міністрів України на базі воєнізованих гірничорятувальних частин, дислокованих у вугільних регіонах України. Основне завдання служби —здійснення екстрених і невідкладних заходів на підприємствах вугільної промисловості для врятування людей, гасіння пожеж, ліквідації наслідків вибухів, несподіваних викидів вугілля та газу, обвалів гірських порід, затоплювань виробок та інших аварій, а також виконання інших робіт, що потребують застосування засобів захисту органів дихання та спеціального оснащення.

Звісно, звичайну «швидку» до місця аварії не доставити. Тоді як під час порятунку потерпілих шахтарів дорога кожна хвилина. Тому в 1982 році у складі гірничорятувальних частин було створено реанімаційно-протишокові групи. Перша в Союзі така група організована в Донецьку. Нині в кожному підрозділі ДВГРС служить медик. А загалом у службі —180 лікарів і 66 фельдшерів, які виїжджають на аварії, надають медичну допомогу потерпілим гірникам, стежать за станом здоров’я гірничорятувальників — і на аваріях, і в міжаварійний період.

Від моменту організації цієї служби допомогу надано 115 тисячам шахтарів. Медики-гірничорятувальники на третину знизили смертність від шахтної травми, на чверть зменшили вихід на подальшу інвалідність і на 17 відсотків скоротили кількість ускладнень і лікувань у стаціонарах.

Навчально-оперативний воєнізований гірничорятувальний загін має довгу історію, що бере початок від перших гірничорятувальних шкіл. До роботи загону дуже точно підходить суворовське: «Важко в навчанні, легко в бою». Викладацький склад — найдосвідченіші гірничорятувальники, які не один рік працювали в службі на головних постах. Командир загону Сергій Павлович Кузьмін починав у Горлівці, потім обіймав посаду заступника начальника Центрального штабу ДВГРС. Готові поділитися знаннями та вмінням викладачі Станіслав Іванович Юраков і Микола Дем’янович Зрілий, котрі багато років працюють у службі. За образним висловлюванням заступника командира загону Івана Кондратенка, все це — люди, які пройшли вогонь і воду. До речі, і сам Іван Іванович — людина унікальна. Адже улюбленій справі він віддав сорок років, із них десять керував гірничорятувальними частинами України.

— У нашій справі важливі ініціатива, знання, досвід, — каже Іван КОНДРАТЕНКО. — Бо коли сталася аварія, вирішувати доводиться залежно від ситуації, який із варіантів вибрати. Дуже важливо, щоб людина, перш ніж прийти в нашу службу, працювала шахтарем, мала якусь гірничу професію.

Гірничорятувальники працюють в екстремальних умовах в атмосфері, не придатній для дихання. Тому повинні вміти користуватися апаратами для дихання — респіраторами. Крім того, в нас дуже багато технічних засобів (більш як 200 видів), які застосовуються для ліквідації аварії та врятування людей. І всіма цими засобами має вміти користуватися гірничорятувальник. Плюс уміння працювати з технікою в шахті. Звісно, щось можна знати краще, щось гірше, але праця гірничорятувальників —колективна, і бійці поспішають на підмогу один одному.

А в тім, що наші люди володіють унікальними знаннями і досвідом, доводилося переконуватися не один раз. У 1987 році українські гірничорятувальники були серед перших, хто прибув до Спітака після страшного землетрусу. З’ясувалося, ми були єдині, хто професійно працював на завалах. Десь пробратися, закріпити, дістати — цього не вміла навіть армія.

Володимир ШКУТЕНКО, командир відділення Донецького оперативного загону, кавалер орденів «Шахтарська слава» II і III ступенів:

— Коли кажуть, що гірничорятувальники ідуть на аварію і не бояться, — неправда. Страх є: і в тих, хто рік працював, і в тих, хто двадцять років. Це нормально, і нема чого тут приховувати. Спочатку лякає невідомість, коли ідеш і не знаєш, що на тебе чекає. Ти повинен першим про все дізнатися і доповісти. А коли вже в шахту спустився, прибув на місце аварії, на власні очі побачив, то орієнтуєшся на місці і робиш свою справу. Тоді страху немає, лише відчуття обережності за себе і своїх товаришів. І величезна відповідальність. Адже що швидше ми винесемо на поверхню потерпілого шахтаря, то більше в нього шансів залишитися в живих.

Володимир РОКОЧУК, командир відділення Донецького оперативного загону, кавалер орденів «За мужність» і «Шахтарська слава» III ступеня:

— У гірничорятувальники приходять по-різному. Багато хто пробує, але залишаються не всі. Щоб бути професіоналом, треба любити свою справу. Мужність, героїзм — це гучні слова. Просто треба працювати на совість. Так, робота в нас небезпечна: пригадую 1992 рік, коли на шахті імені Скочинського під час ліквідації аварії загинули 16 гірничорятувальників, наші товариші. Так, важко і боляче дивитися, коли через тебе проходять поранені, покалічені люди. Звикнути до цього неможливо, треба просто робити свою роботу. Знаєте, одного разу до нас прийшов потерпілий шахтар, дякував. Я його не пам’ятаю, він увесь чорний був, обгорілий, а він нас в обличчя запам’ятав. Життя людині врятували. Задля цього варто працювати.