10 грудня — День прав людини

Принагідним приводом для розгляду стану справ з правозахистом у сучасній Україні є не лише відзначення Дня прав людини 10 грудня, а ще одна пам’ятна подія: 2002-го минуло п’ять років з часу ратифікації Україною Конвенції 1950 року про захист прав і основних свобод людини — одного з основоположних міжнародних документів у цій життєво важливій гуманітарній сфері.

Однак важливо назвати й інший інститут сучасного міжнародного права, де також є багато конвенцій, договорів та угод, як і в інституті прав людини. Більш ніж переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав людини — це десятки і десятки міждержавних договорів та інших актів з питань гуманітарного співробітництва. Так, тільки в рамках Міжнародної організації праці укладено близько 200 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людини. Коли ще згадати діяльність інших спеціалізованих установ ООН — ЮНЕСКО, ВООЗ тощо, то можна сказати, що права людини на рівні міжнародних стандартів забезпечені вражаючим потенціалом нормативного матеріалу. Слід зазначити, що й інституційні механізми, котрі чинні в цій сфері, мають вищий рівень, ніж в інших інститутах і галузях міжнародного права.

З огляду на таку потужну, складну і розгалужену систему опікування правами людини, що чинна у світовому та європейському масштабах, справедливо буде самокритично визначити місце в ній України. Хоч як це прикро, але розвиток законодавчої бази та інституційних механізмів за стандартами міжнародного права помітно переважає показники України. Ми маємо не тільки визнати таке відставання, а й дійти усвідомлення потреби активізувати роботу з приведення вітчизняного законодавства у повну відповідність до європейських і світових норм.

Задля справедливості треба сказати, що не можна недооцінювати роль України в міждержавному співробітництві в цій галузі. Представники нашої держави беруть активну участь у розробці міжнародних принципів і норм з прав людини і в закріпленні їх у відповідних міжнародно-правових документах.

Крім того, загальновизнаним у світі є факт, що у деяких галузях законодавча планка задоволення прав людини в Україні навіть перевищує міжнародні стандарти. Це, зокрема, стосується низки положень законодавства щодо громадянства, міжетнічних відносин, культури, освіти, свободи совісті тощо. Та було б помилкою переоцінювати перші зрушення в правозахисній сфері. Попри всі досягнення у цій галузі, права і свободи людини в Україні вимагають неослабної уваги як  державних структур, так і громадських організацій. Наголошую на цьому тому, що не хочу применшити значущість реалізованого останнім часом в Україні у сфері прав людини. Причина в іншому.

Нині, коли триває процес інтеграції України до європейського правового простору, доцільніше говорити не так про успіхи, як про втрачені можливості та недоліки. Так, коли йдеться про Європейську конвенцію з прав людини або про Європейську хартію з соціально-економічних прав та Європейську конвенцію з культури, чи про будь-яку іншу з аналогічних конвенцій і про законодавство України, то переконуємося, що маємо справу із зовсім різними правовими системами, різними рівнями правової культури і свідомості, судової практики та юридичної техніки.

Звичайно, на цьому шляху нашу державу чекають значні бар’єри і великі труднощі, але їх зрештою слід долати. Адже перші кроки вже зроблено. Так, ще 17 червня 1999 р. постановою Верховної Ради України були затверджені «Засади державної політики України в галузі прав людини», які, по суті, мають рамковий характер і можуть бути розгорнуті у масштабніший документ. На думку багатьох фахівців та експертів, назріла потреба прийняти Національну програму адаптації законодавства України до її міжнародних зобов’язань.

Для оптимізації процесів приведення українського законодавства у відповідність до міжнародних стандартів у галузі прав людини треба внести доповнення до статті 9 Конституції України стосовно дії в Україні загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та визнання пріоритету міжнародно-правових зобов’язань нашої держави.

Як відомо, за роки незалежності в Україні прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на закріплення прав і свобод громадян. Насамперед це Конституція України 1996 року, яка проголошує, що права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності всієї держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком. Ратифіковано кілька міжнародних конвенцій, зокрема, вже зазначену вище Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, що, до речі, стало визначальним моментом, з якого розпочалось перенесення на український державницький грунт європейських правових цінностей. Крім того, ратифіковано також Європейську конвенцію про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню, скасовано смертну кару. Ухвалено закони України «Про громадянство», «Про біженців», «Про імміграцію» та інші.

Однак реальне, практичне забезпечення прав людини в Україні перебуває ще на низькому рівні. Про це свідчать результати соціологічних досліджень; величезний потік звернень громадян, в тому числі до Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; мітинги, пікетування та інші акції, якими люди намагаються привернути увагу влади до розв’язання наболілих проблем.

Одна з причин такого прикрого стану справ — невиконання законів. Про це детально говорилося на міжнародній науково-практичній конференції «Права людини в Україні», яка відбулася на початку вересня 2002 року. Там, до речі, окремо вказувалося на те, що в нашій державі, на жаль, немає координуючого органу виконавчої влади, відповідального за забезпечення прав людини. У Верховній Раді України підтримують ідею створення такого органу, який здійснював би координацію інституцій влади у цій сфері. Наш комітет готовий до тісної співпраці у цьому напрямі.

І ще один принциповий момент. Як відомо, Україна виступає учасницею шести універсальних конвенцій ООН з прав людини і зобов’язана регулярно подавати свої доповіді спеціально утвореним конвенційним органам —комітетам ООН: з прав людини; з ліквідації дискримінації щодо жінок; з економічних, соціальних та культурних прав; проти катувань; з прав дитини. Крім того, згідно з Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», ухваленого 23 грудня 1997 р., мають подавати щорічно доповідь про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Дуже прикро, але з різних причин була підготовлена лише одна така доповідь. Часто зриваються і терміни подання звітів України до згаданих вище конвенційних органів ООН. Це є неприпустимим, адже за матеріалами таких доповідей дається оцінка діяльності кожної держави — учасниці у певній галузі правозахисту, формується світова громадська думка щодо стану демократії та дотримання міжнародних стандартів з прав людини в кожній конкретній країні. Таке становище із звітністю України конче потрібно виправляти.

Не слід зайвий раз доводити, що захист прав людини і громадянина належить до найгостріших проблем української дійсності.

Ще на початку свого утвердження ідеологія Народного руху України базувалася, певною мірою, на романтичній вірі у те, що захист прав людини і демократизація одразу стануть можливими після отримання незалежності, коли влада негайно вдасться до побудови правової держави. Та Україна незалежна вже понад 10 років, а ситуація з правами людини в багатьох сферах життя залишається незадовільною...

А який механізм юридичного захисту прав людини нині діє в нашій державі? Мається на увазі система органів та посадових осіб різних рівнів, які можуть і повинні здійснювати функції з захисту прав і свобод людини та громадянина. Конституція України достатньо чітко визначає їх: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, місцеві, державні адміністрації, система судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Та, на жаль, в Україні все ще немає чітких юридичних механізмів, які б органічно й ефективно поєднували всі ці важливі ланки системи захисту прав людини. За оцінкою багатьох вітчизняних і зарубіжних експертів, розмитість, невизначеність, а іноді й цілковита відсутність юридичних правил, що регулювали б захист громадян, свідчать про незадовільну правову ситуацію в сучасному українському суспільстві. Коли такий стан справ не виправити, то правовий статус людини і громадянина, закріплений в Конституції України, втратить своє реальне підгрунтя, що загрожує перетворенням реальних прав у порожню декларацію, відірвану від життя. З огляду на все це, вважаю вдосконалення процедур захисту прав і свобод громадянина одним із найважливіших і невідкладних завдань української держави.

Основну причину зазначених негараздів треба насамперед вбачати у розриві, що є між законотворчою діяльністю та реалізацією ухвалених законів, що забезпечують права людини. На жаль, вони брутально нехтуються, особливо в соціальній галузі, гілкою виконавчої влади. Вони значною мірою порушуються і в багатьох інших сферах громадського і приватного життя. Це спричиняє і викликає такі небезпечні явища, як соціальна апатія, безкарність і безвідповідальність владних структур, істотні прояви авторитарних тенденцій, дискримінація основоположних демократичних цінностей, що чітко фіксують останні соціологічні опитування.

Окремо слід сказати про роботу парламенту України у правозахисній сфері. Згідно зі статтею 92 Конституції Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення винятково в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов’язків громадян, правосуб’єктності громадян; статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; основ соціального захисту; визначення правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання.

Все це можна проілюструвати на прикладі роботи Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Крім законопроектів, які є профільними для нього, через комітет проходять майже всі проекти законів України з питань соціальної і гуманітарної політики на предмет аналізу їх відповідності основним вимогам національного і міжнародного законодавства в галузі забезпечення громадянських прав і свобод.

За час діяльності Верховної Ради третього скликання прийнято 19 законів, підготовлених комітетом. Серед них закони України «Про громадянство України», «Про біженців», «Про імміграцію», з питань скасування смертної кари, про ратифікацію Протоколу № 1 і Протоколу № 2 до Європейської Конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців», «Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», «Про внесення доповнення до Закону України «Про звернення громадян» та ін. За порівняно короткий період роботи нового, четвертого скликання Верховної Ради України вже прийнято два закони: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (у зв’язку з прийняттям Закону України «Про біженців») та «Про ратифікацію Угоди між Україною і Республікою Таджикистан про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Таджикистан, і громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні».

Комітет підготував і провів спеціальні парламентські слухання: «Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу і національних меншин, які депортовані і добровільно повертаються в Україну» (квітень 2000 р.) та «П’ята річниця прийняття Конституції України. Права і свободи громадян України — сподівання і реальність» (червень 2001 р.). Нині комітет приступив до організації підготовки парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932 — 1933 років в Україні.

Значна увага надається роботі з міжнародними організаціями ООН і Ради Європи, здійснюються ділові контакти з представниками їх керівних органів та підрозділів. Так, нещодавно — 25 вересня 2002 р. у Києві відбулася розширена зустріч голови комітету з менеджерами Програми розвитку ООН (ПРООН), обговорювалися актуальні питання підвищення прозорості і підзвітності органів влади в Україні та спрямованості відповідних українських інституцій на захист основних прав і свобод людини та громадянина.

Згідно з попередньою домовленістю під час зустрічі 25 жовтня 2002 р. голови комітету з Постійним представником ООН — Координатором системи ООН в Україні Дагласом Гарднером планується проведення розширеного засідання Комітету з проблем дотримання прав людини в Україні за його участю.

У Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин встановлено такий порядок роботи, коли у розгляді питань, які стосуються тих чи інших верств або груп населення, обов’язково беруть участь представники відповідних громадських об’єднань, що їх представляють, а також владних структур, які опікуються цими проблемами.

Звичайно, можна наводити безліч типових прикладів недосконалого функціонування в Україні судової системи, прокуратури, правоохоронних органів. Про це свідчать тисячі звернень і скарг як окремих громадян, так і цілих колективів, які щодня надходять саме до нашого комітету. За ними здійснюється ситуативний аналіз з метою врахування найбільш слушних і характерних пропозицій у законотворчій роботі та виявлення тенденцій у забезпеченні законотворчих прав громадян, стану громадсько-політичних настроїв та соціальних очікувань у суспільстві.

Комплексний розгляд і аналіз проблем реалізації закріплених в Конституції України прав та свобод людини і громадянина, який протягом досить тривалого часу здійснювався різними інституціями та службами — і не лише України, а й міжнародного рангу, що можна розглядати як своєрідний постійний моніторинг стану справ у цій сфері, дали у своїй переважній більшості невтішні результати. Вони засвідчили, що на даному етапі наша держава неспроможна належно забезпечувати конституційні права людини і передовсім такі життєво важливі, як соціальні. Конституційні права людини ще залишаються декларативними і нереальними. Отже, одного лише проголошення визнаних світовою спільнотою прав та свобод людини і громадянина виявилося замало.

Викликає особливе занепокоєння те, що порушуються не лише соціальні та економічні права людини, що можна пояснити труднощами перехідного періоду та затяжною соціально-економічною кризою, котра охопила суспільство. А от стосовно основоположних громадянських та політичних прав — права на особисту свободу і недоторканність, виборчого права, права на свободу слова, думки і світогляду, — то, очевидно, діють й інші причини. Такий стан речей може свідчити, по-перше, про нехтування цими правами з боку органів державної влади, а, по-друге — про низький рівень правової самосвідомості багатьох громадян України.

Головне, на чому хотілося б насамкінець наголосити, —назріла потреба виводити нашу державу на якісно новий ступінь діяльності із забезпечення прав людини і громадянина. На законодавчому і організаційному рівні у цій сфері вже чимало зроблено для наближення до міжнародних стандартів. Сьогодні маємо завдання переходу до конструктивної і змістовної побудови цілісної системи правозабезпечення в Україні. А такий прорив можна здійснити лише шляхом реалізації розгорнутої комплексної програми, про що вже згадувалося.

Тільки цим шляхом, за таких радикальних умов можливе досягнення прогресивних зрушень у реформуванні законотворчої і правозахисної систем в Україні, становлення у нас справді правової держави і громадянського суспільства на рівні світових стандартів.

Геннадій УДОВЕНКО, голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.