Минулого тижня Верховна Рада здійснила, як на мене, найсерйозніший крок у справі реформування в Україні політичної системи — розглянула проект змін і доповнень до Конституції. Презентували його фракції соціалістів і комуністів, а також блок БЮТ (Юлії Тимошенко. — Ред.). Під проектом — 168 підписів народних депутатів! Нічого схожого досі не траплялося. Та, незважаючи на численних авторів і важливість законопроекту, парламент відхилив його. І ось чому.
Є наміри «розкрутити» думку, що причина відхилення запропонованого закону — авторство лівих (хоч проект підписали і їх опоненти). Партійний лідер, мій колега в минулому і тепер, щиро картав мене за критику, висловлену з парламентської трибуни щодо конституційного законопроекту, і наголошував: «Ви так дієте тільки тому, що ми — ліві!» Хочу для всіх повторити сказане йому.
Радикальність, антипрезидентську налаштованість авторів законопроекту стовідсотково було перенесено на законопроект. Пропоновані в ньому зміни й доповнення спрямовані не так на вдосконалення Конституції, як на те, щоб якомога більше насолити Президентові, урізати його права, перетягнути ковдру на себе.
У статті 111, наприклад, пропонується усувати Президента з поста — цитую: «За порушення ним присяги, вчинення державної зради або іншого злочину». Не треба бути великим знавцем, щоб зрозуміти: це політичне формулювання, а не юридичне. Ним можна обгрунтувати що завгодно. Як, скажімо, можна розцінювати вступ України до НАТО, якщо для одних політиків — це зрада, а для інших — неперевершений патріотизм?! І така ще обставина. Пропонована норма навіть не згадує про відносини Президента із законами, з Конституцією, гарантом якої він є.
Формулюючи статтю про імпічмент Президента, автори законопроекту — і ліві, й зовсім не ліві — бачили перед собою не главу держави, а конкретну особу. Але ж Леонід Данилович (Кучма. — Ред.), у 2004 році піде. Цілком можливо, що президентське крісло займе хтось із авторів конституційних змін. І що тоді?! Зрештою, справа не в особах. Президент має бути Президентом. Його обирає народ, відповідним має бути і його статус, зокрема захищеність.
Більшість змін «законопроекту-168» присвячена Верховній Раді й стосується її владних повноважень. Влада парламенту є необмеженою. Він надає згоду на затвердження і звільнення Прем’єр-міністра та голів ключових державних комітетів, затверджує й відправляє у відставку й уряд і окремих його членів, призначає і звільняє членів Центрвиборчкому, Генерального прокурора. Кожен член Кабінету Міністрів має скласти перед Верховною Радою присягу! І це ще не все. Доповнення пункту 15 статті 85 передбачає, що, крім Конституції, кадрові важелі надаватимуть парламенту ще й закони. А підсумовує все це пропозиція, згідно з якою комітети Верховної Ради мають контролювати органи державної влади та місцевого самоуправління, їх посадових осіб.
Складається враження, що автори «законопроекту-168» вирішили перетворити Верховну Раду на велике політбюро, на такий собі диктаторський колгосп. І, не дай Боже, станеться таке, що Верховна Рада геть усіх призначатиме і звільнятиме, керуватиме всім і вся, то коли ж вона буде працювати над кодексами, яких аж ніяк не дочекається країна, де візьме час для того, щоб видавати закони досконалими і не відправляти їм навздогін безліч поправок?!
У стінах парламенту і поза ними не раз жалкували щодо того, що реально Верховна Рада не може оголосити імпічмент Президенту, а Президент не може розпустити Верховну Раду. Автори пропонованого законопроекту зачіпають цю проблему. Але як? Щоб усунути Президента, достатньо захотіти цього. Парламент, як і раніше, залишився неприступною скелею. Загальновідомі противаги, що підвищують ефективність влади, залишилися поза увагою...
Не можна обминути і такий факт. Стаття 94 законопроекту пропонує долати президентське «вето» 250 голосами, а не 300, як за нинішньою нормою. В парламентсько-президентських суперечках, як відомо, потрібні виняткова виваженість, розсудливість. Нас штовхають до легкодумства. І чому обрано норму 250 голосів?! Хай краще буде — 239. Ця цифра промовистіша, її ще пам’ятають.
Автори конституційних змін вважають, що голів облдержадміністрацій має призначати не Президент, як це робиться нині, а Кабінет Міністрів. Але чи розв’яже такий крок наявні тут проблеми? Доцільніше, демократичніше, мабуть, було б, якби губернатори не призначалися, а обиралися. А адміністративні важелі потрібні для того, щоб впливати на цих посадовців, щоб не згубити владну вертикаль.
«Законопроект-168» пропонує доповнення, за яким мають каратися так звані депутати-перебіжчики. Мається на увазі ось що. Якщо обраний за виборчим списком народний депутат залишає свою фракцію або блок, він втрачає свої повноваження. Достроково. Переконаний, за це хіба що кілька парламентаріїв не проголосують. Важливе і потрібне доповнення. Однак і воно не позбавлене горезвісної ложки дьогтю. Покарання пропонується не тільки за вихід із фракції, а й за виключення з неї. Останнє викликає сумнів. Адже кандидатом у депутати висуває не фракція, а партійний з’їзд. Чому подальшу долю депутата має вирішувати півтора десятка парламентаріїв?
Пишу про все це не для того, щоб дошкулити комусь, уколоти авторів проекту. Запропоновані Верховній Раді конституційні зміни і доповнення — наслідок поспіху і невиваженості, вузькопартійних, недержавницьких дій. Це має слугувати уроком. Подібне недопустиме в подальшій нашій роботі.
Усі ми знаємо: серед колишніх республік СРСР Україна однією з останніх ухвалила Конституцію. Основний Закон дався нам нелегко. Зате його високо оцінили зарубіжні фахівці. Та минуло шість років, і декому вже хочеться написати нову Конституцію. Проект змін, відхилений Верховною Радою, пропонував просто переорати її. Наголошую: я проти нього не тому, що писали його комуністи, соціалісти. Я не ворог лівих. І не обожнювач Президента, не великий його прихильник, не вмираю за нього. Я хочу одного — щоб конституційні зміни були на добро людям. Щоб не вносилися через рік—два поправки на поправки. Щоб Конституція служила десятиліття, віки.
Не завадить також пригадати: парламентсько-президентська влада, до якої нас невідступно кличуть, фактично вже була — з грудня 1991 року до червня 1996-го, з часу обрання першого Президента України до прийняття нової Конституції. І суспільство не відчуло раю. Навпаки, ми пережили в ті роки найчорніший період нашої незалежності. Що, до речі, аж ніяк не пов’язано з формою влади. Головне тут — ефективність, а не форма. У цьому напрямі і маємо діяти.
Величезна відповідальність за конституційні зміни лягає на парламентську більшість. Маю на увазі не лише характер цих змін, їх зміст. Для зміни Конституції потрібна конституційна більшість. Повторю те, про що уже писав у «Голосі України»: сьогоднішня більшість не забезпечить реформ. Її треба розширювати, зміцнювати. З розумом, демократично. Паралельно маємо готувати задекларовані закони, в тому числі й конституційний. Активності в цьому напрямі не відчувається. А вже завершується друга сесія. Друга сесія! А ми й досі б’ємося над оргпитаннями...
Те, що Основний Закон потребує уточнень, окремих змін — ні для кого не таємниця. Водночас усі зобов’язані пам’ятати: з Конституцією треба поводитися обережно. Вона, як лезо, яким можна поголитися, а можна й порізатись.
Григорій БОНДАРЕНКО, голова підкомітету Комітету з питань бюджету, член депутатської групи «Європейський вибір».
