Пропонована увазі читача стаття подана до газети «Дзеркало тижня» відразу ж після публікації у ній матеріалу В. Радчука «Квантова генеза розкопок інтеграла в ортографії». Вчинив так не тому, що не мав де оприлюднити свою відповідь, а тому, що вважав це етичною нормою. Напевно, я помилився. Поважна газета не поспішає з публікацією моєї статті, а спроби зв’язатися з редактором розбиваються об незворушливість секретарки. У зв’язку з цим змушений переадресувати своє звернення до газети «Голос України» і тим самим звільнити редакцію «Дзеркала тижня» від моєї надокучливості.

Ці нотатки — реакція на статтю В. Радчука «Квантова генеза розкопок інтеграла в ортографії», надруковану у «Дзеркалі тижня» 16 листопада 2002 р. Їх поява зумовлена не бажанням посперечатися зі «словесником за фахом», як він себе відрекомендував, а винятково повагою до читачів газети.

Власне, й сперечатися нема про що. Жодну граматичну новацію, що її пропонують автори реформованого правопису, він не розглянув, так само, як не завдав собі клопоту пояснити, чи стане кращою українська мова, якщо ми, приміром, писатимемо слова «ванна» з одним «н», «діаспора» і «соціальний» з літерою «я» — «діяспора», «соціяльний», а лексичний фонд збагатимо діалектними словами типу «кшталт», «шпальта», «шпиталь», «летовище», «слухавка», «візія»...

Натомість В. Радчук запропонував читачеві малоінтелектуальне чтиво на звичну для «націонал-патріотів» тему, хто більше любить і цінує рідну мову. Зрештою, звів надзвичайно серйозну проблему до банального неприйняття вторгнення в «державу слова» нефахівців. Наче всі проблеми реформи цілком залежать від позиції істориків та фізиків.

Але ж В. Радчук, якщо він справді лінгвіст, не може не знати, що поява «Проєкта найновішої редакції українського правопису» (К: Наукова думка, 1999) викликала скандал передусім у благородному сімействі лінгвістів. В Інституті української мови НАН України на цьому грунті стався, фактично, розкол. Причому більшість його співробітників відхилила проект. З аргументованою його критикою виступили тодішній директор інституту О. Тараненко (що коштувало йому посади), провідний науковий співробітник С. Єрмоленко і чимало інших визнаних фахівців.

Безсумнівно, знає В. Радчук і про те, який грунтовний аналіз пропонованого правопису зробив академік НАН України В. Русанівський, безперечно, найкращий знавець української мови. З аналізу випливає, що «книга правил із 240 сторінок» містить не кілька граматичних нововведень, як заспокоює нас В. Радчук, а майже 20, їх прийняття тягтиме за собою, крім усього іншого, зміни в написанні 50 тисяч слів, що зробить практично непридатною наявну словникову базу.

Незручно нагадувати про це філологу, але його забудькуватість змушує до цього, щоб у читача й справді не склалося враження про неучасть лінгвістів в обговоренні проблеми реформування українського правопису. Що ж до «чесного, шанобливого діалогу науковців галузі», то жодної провини істориків і фізиків у тому, що він не вийшов, немає. І якесь міфічне «відтирання» лінгвістів від дискусії про мову «політиками» тут ні до чого. Що завадило, приміром, тому ж таки В. Радчуку вступити в діалог з В. Русанівським чи О. Тараненком? Чому він вважав за краще взяти у співрозмовники фізика та історика? Чи не тому, що для професійного діалогу потрібний інший рівень знань і аргументів?

В. Радчука цікавить питання, «що думає П. Толочко про кванти та інтеграли». Спробую задовольнити цю дивну цікавість. Нічого не думаю, бо ніколи не цікавився цією галуззю знань. А от про українську мову маю суверенне право думати й висловлювати власну думку, як її носій і користувач. Мені не байдуже, чи говоритимемо ми мовою Шевченка—Рильського, чи то мовою заголовку статті пана Радчука. До речі, ліпшої антитези власним висловлюванням про благо реформування правопису, аніж та, що міститься в заголовку, годі й шукати.

Не впевнений, чи цікавить опонента, яку воду він п’є, але точно знаю, що всі нормальні люди вельми занепокоєні наявністю в ній шкідливих «солей з іонами». Для цього й вигадали очисні фільтри. І вже зовсім непереконливий приклад з атомним реактором. Як засвідчив трагічний досвід Чорнобиля, саме це й погано, що фахівці знехтували думкою громадськості.

Історії відоме знамените висловлювання, котре приписують У. Черчіллю: «Війна — надто серйозна справа, щоб довіряти її самим лише військовим». Аналогічна ситуація і з мовою. Це тільки В. Радчукові здається, що її творцями і власниками є винятково лінгвісти. Всі інші знають, що мова — здобуток усього народу. Фахівці-мовознавці не мають права нав’язувати йому свої особисті уподобання, вони лише покликані внормувати те, що в мові встоялося і прижилося. Пошлюся тут на авторитет Ю. Шевельова, який закликав не забувати, що «правопис не повинен воювати з мовою, не повинен нав’язувати те, що їй чуже. Сутність правопису в тому, щоб формулювати правила, за якими треба писати те, що є в мові, а не реформувати мову способом правопису».

Бухгалтер, який досконало володіє правилами грошового обігу, не повинен вважати, що він водночас є і володарем грошей. Така омана може коштувати йому довготермінового відрядження у не надто віддалені місця. Лінгвістові його самовпевненість аналогічною перспективою не загрожує, але мові вона може коштувати дуже дорого.

Мені незрозуміло, чому багатьох, зокрема й В. Радчука, так радує, що деякі наші видавництва (переважно ті, що використовують інтелектуальне й матеріальне спонсорство діаспори) явочним порядком перейшли на так званий «харківський» правопис. Адже якщо мова — це «держава слова», як образно висловився В. Радчук, тоді її конституція — нині чинний правопис — має бути непорушним законом. Інакше яка ж то «держава», якщо в ній функціонують одночасно дві конституції? І не радіти треба з цього, а сумувати, бо використання різних правописів руйнує українську мову, до того ж робить її носіїв геть неграмотними. Невже ця проста істина вам, панове реформатори, недоступна?

І ще одне зауваження. Колись І. Нечуя-Левицького, що повстав проти галицизації української мови, звинуватили в тому, що він не має філологічної освіти. Аналогічний прийом узяв на озброєння і пан Радчук. Коли аргументів замало, тоді вдаються до посилань на корпоративне право. «Я сам перекладач і словесник за фахом», а отже, більше знаюся на мові, ніж історик. Можливо, це й так. Та як же тоді бути з посиланнями на «кулішівку», автор якої також не мав диплома філолога, або «скрипниківку», й поготів створену під патронатом радянського наркома? І чим автор статті може пояснити надзвичайну любов до радянської «скрипниківки», створеної радянськими ж таки мовознавцями, і неприйняття правопису 1933 р., створеного в аналогічний спосіб? Адже над ним теж працювали найкращі мовознавці України. І також радянські.

Звісно, про жодний диктат «невідомо кого» (лишімо на совісті словесника таку нетактовність) у «державі слова» не йдеться. Важко тільки погодитися з тим, коли люди стверджують, як колись Людовик XІV, що «держава — це я». В. Радчук вважає за можливе ототожнювати цю державу з В. Німчуком, О. Пономарівим і, очевидно, собою. Я ж гадаю, що на аналогічних правах у ній перебувають В. Русанівський, О. Тараненко, С. Єрмоленко і багато інших. Тому повага до праці «відомих фахівців, що витратили на дослідження правопису багато років» (в іншому місці «десятки років»), не може бути вибірковою. Тож дослухаймося до всіх фахівців і терпляче чекаймо, коли вони, дослухуючись, у свою чергу, до громадської думки, дійдуть згоди щодо українського правопису. На жаль, те, що ми маємо нині, інакше, як мовною анархією, назвати неможливо.

Що ж до мого ставлення до правописних експериментів, то, як і раніше, вважаю їх своєрідною диверсією стосовно української мови. Хотілося б вірити, що вона витримає й це випробування, відторгнувши нав’язувані їй новації.