Центральною подією минулого тижня стали парламентські слухання про свободу слова й цензуру в Україні. Проте від слухань залишилося подвійне враження.
З одного боку, було сказано чимало правильних слів про нашу професійну діяльність, про необхідність захисту журналістів і свободи слова в Україні, з другого —не полишала думка: заради чого все це проводилося? Заради чергового викриття влади? Проти «темників», які стали притчею во язиціх і про них уже не писав хіба що лінивий? Чи, може, колегам вдалося запропонувати програму розвитку української журналістики? Адже, чесно кажучи, більшість видань, особливо народжених уже в роки незалежності, мають право називатися українськими хіба що за те, що друкуються і розповсюджуються в Україні.
Зрозуміло, кожен з нас хотів би жити у демократичній цивілізованій державі, де суворо дотримувалися б законів і оплата праці відповідала б інтелектуальним чи фізичним затратам. Однак цього не можна досягти неправовими методами. Отож, мабуть, треба звинувачувати не лише владу. Тим паче що, на мою думку, опозиційні народні депутати — також представники законодавчої гілки влади. Тобто і вони несуть відповідальність за ситуацію в державі.
Мене постійно не полишало запитання, яке задаю собі ще з січня 2001 року: хто ми? Політики чи журналісти? На жаль, слухання також не дали відповіді на нього.
Проте життя триває. І наприкінці тижня назріла ще одна сенсація. Президент України призначив головою Державної податкової адміністрації колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Отже, прогнозоване призначення на цю посаду Сергія Медведчука, брата глави адміністрації Президента, не сталося. Зрозуміло, для багатьох цей вибір глави держави виявився вельми і вельми несподіваним. І водночас дає багато поживи для роздумів.
Багато аналітиків стверджували про посилення «донецьких», які активно освоюють територію будинку Кабінету Міністрів, на противагу об’єднаним соціал-демократам. Поява Юрія Кравченка на чолі силової структури свідчить, що є ще одна противага, яка має зменшити «апетити» двох політичних угруповань. Водночас немає сумніву: Юрій Кравченко здатний відгородити Державну податкову адміністрацію від впливу багатьох політиків, які донедавна займалися бізнесом. Окрім того, схоже, у самій ДПА також варто очікувати певних кадрових перестановок.
Ці перестановки на політичному олімпі свідчать про те, що Леонід Кучма прагне закріпити досягнуту перевагу в протистоянні з опозицією. Крім того, послідовно і наполегливо пробує реалізувати модель солідарної відповідальності уряду і народних обранців за результати перетворень в економічній і соціальній сферах. Власне, у суботу й сталася виняткова подія. Вперше за багато років була підписана політична угода між коаліційним Кабінетом Міністрів і більшістю Верховної Ради «Про співробітництво і солідарну відповідальність». Як зазначають політологи, такого на теренах СНД ще не було.
Відтепер можна очікувати, що буде прийнято доволі непопулярні рішення, які, на думку аналітиків, мають дати новий поштовх для продовження економічних і соціальних реформ.
Саме з цієї точки зору і треба оцінювати нову спробу переділу керівних посад у парламентських комітетах. Отже, опозиція фактично втрачає важелі впливу на прийняття доленосних рішень, не може навіть поставити «підніжку» уряду у вигляді незбалансованого бюджету. Не дивно, що відтік з її лав починає набирати обертів. Минулого тижня чергову втрату понесла «Наша Україна». Олександр Стоян, який був другим номером у списку виборчого блоку Віктора Ющенка, заявив про своє бажання поповнити лави парламентської більшості.
«Свобода — усвідомлена необхідність», — казав один класик. Отож у кожного — і політика, і журналіста —своє бачення і усвідомлення свободи. У чому могли переконатися громадяни України протягом минулого тижня.
