ГЕТЬМАНАТ

Урочищу Жовті Води (нині тут, на кордоні Кіровоградської та Дніпропетровської областей, поблизу залізничної станції П’ятихатки, розташувалось однойменне місто) судилося посісти чільне місце у вітчизняній історії. Саме тут відбулася перша битва полків Б. Хмельницького з регулярною польською армією. Іншими словами — саме тут українці вперше збройно заявили про своє право на києворуську спадщину й утворення незалежної національної держави.

Зупинімося на хроніці тодішніх подій детальніше. Гадаю, це треба зробити насамперед для того, щоб розставити акценти в суперечці дослідників козацької доби і спробувати відповісти на запитання: повстання 52-річного гетьмана — вдалий бунт польської колонії чи завершальна ланка закономірного історичного процесу трансформації києворуської держави у пряму спадкоємицю, незалежну Україну?

Дії гетьмана Б. Хмельницького на початку повстання — це дії впевненого у собі й своїх силах лідера, який (говорячи сучасною мовою) мав конкретно визначену програму. По всій Україні було розіслано універсали, в яких гетьман чітко пояснив мету своєї боротьби. Добре розуміючи, що різкий поворот у поведінці запорозького козацтва, можливо, не буде прийнятий більшістю, гетьман роздобув королівські універсали, якими Владислав ІV ще 1646 року доручив козацькій старшині готуватися до морського походу проти Туреччини. В такий спосіб, наприклад, козацькі підрозділи відкрито концентрувалися в центрі України. По-друге, добре знаючи потужну силу польської армії, гетьман звернувся до сусідів з пропозиціями укласти військові союзи. По-третє, Б. Хмельницький по-новаторськи підійшов до тактики збройної боротьби з противником, маючи багатий військовий досвід і знаючи силу польської кінноти.

Непросто розв’язувалося питання пошуку надійних союзників у антипольській боротьбі. Заідеологізоване твердження радянських істориків про участь донських козаків у національно-визвольній війні Б. Хмельницького не підтверджене жодним документом. І це зрозуміло: позиція невтручання в україно-польську війну відповідала логіці далекосяжних планів московських царів, які вважали своєю історичною місією створення російської держави в кордонах колишньої Русі Київської. Концепція історичної батьківщини московитів-росіян — межиріччя Оки та Верхньої Волги (трикутник Суздаль—Владимир—Москва) досі відкидається переважною частиною російських істориків, особливо ж політиків.

Отже, донське козацтво відмовилося виступити разом проти поляків. Більше того, Москва суворо забороняла дончакам ходити на Запорозьку Січ. Б. Хмельницькому залишалось одне: просити московського царя хоча б утримувати донських козаків від нападів на Крим (як тільки татарське військо залишало півострів, дончаки грабували його). Саме через ці набіги татарські загони часто запізнювалися з прибуттям на місце битв українських козаків з поляками.

У кримських ханів були свої вагомі причини стати союзниками Б. Хмельницькому. Справа в тім, що Річ Посполита, економічно визискуючи Україну, планувала захопити Дике Поле з його родючими степами й поширити свої кордони аж до Дону.

Небайдужим спостерігачем подій була й Туреччина, яка виношувала плани своєї експансії не лише щодо Польщі, а й у цілому Європи, тому султани дозволяли своїм кримським васалам воювати проти Польщі в союзі з козаками.

В такій атмосфері протистояння Б. Хмельницький виявив себе мудрим і передбачливим дипломатом.

«Зараз він послав у Пониззя, вимагаючи підсилення від татар, які стоять біля Дніпра напоготові, і насмілився декілька сотень з них перевезти на цей бік, щоб вони розганяли нашу сторожу, котра була до цього по різних шляхах розставлена, щоб свавільники до нього не приєднувалися». Це рядки з листа (31 березня 1648 р.) коронного гетьмана М. Потоцького до короля Владислава ІV. Цікаво, що листування було активним не лише між польськими лідерами, але й між ними та Б. Хмельницьким (якого, зрозуміло, називали не інакше як зрадником. Пізніше такою ж була тактика московських царів та російських імператорів: усіх, хто виступав проти них, обов’язково «величали» зрадниками).

До березня М. Потоцький зробив кілька спроб вибити Б. Хмельницького з коша Січі — знищення козацького табору було основною метою поляків, які вважали, що зруйнування Запорожжя матиме не лише військове, а й психологічне значення. До речі, разом з поляками атакували повсталих і українські Черкаський та Чигиринський реєстрові полки.

М. Потоцький, розуміли масштаби козацького повстання і його наслідки

Але острів Бучки поблизу Січі був настільки міцно укріплений, що атакувати його без флоту було неможливо. Головнокомандувач польських військ застосовував заходи з метою розколу рядів повстанців, вимагав видачі Б. Хмельницького, погрожував винищити сім’ї повсталих козаків, а їхнє майно конфіскувати. Пізніше М. Потоцький змінив тактику й обіцяв незначні поступки.

Активних бойових дій супротивники спочатку не вели з різних причин. Б. Хмельницькому потрібен був час для збирання повстанських сил, а поляки не могли швидко підтягти до Запорожжя потужні війська.

Б. Хмельницький, здійснюючи величезну дипломатичну та військову діяльність, зумів поширити свою пропаганду й агітацію і на Польщу, пояснюючи причини козацького повстання: «Нашому життю загрожувала небезпека, бо багато кого з наших товаришів обібрали, пограбували, з власних маєтків повиганяли, інших убили і знівечили. Не могли ми спокійно залишатися по своїх домівках і змушені були покинути жінок, дітей і майно своє, втікати на Запорожжя... Чим далі, тим гірше з нас знущаються, навіть від євреїв зазнали ми нестерпних кривд і зневаги. Таких знущань, які заподіяли нам, і в турецькій землі християнство не зазнає» (лист Б. Хмельницького до М. Потоцького, 13 березня 1648 р.).

Рада Запорозької Січі передала польському королю реєстр кривд, завданих козакам з боку польської шляхти, а також вимоги:

- польське військо повинно залишити Україну;

- в козацькому краї скасовується дія законів Польщі;

- влада в Україні переходить до українців.

Поляки теж мали свою програму-мінімум:

- не дати поширитися повстанню на територіях, що контролювалися польською шляхтою;

- не дати вийти Б. Хмельницькому із Запорожжя, розгромити його загони на Січі (М. Потоцький зауважував: «Не дай Боже, щоб він вийшов в Україну. Тоді його 3 тисячі стануть 100 тисячами й нам досить буде клопоту з цими свавільниками»).

Треба наголосити, що Б. Хмельницький у переддень своєї першої битви за майбутню гетьманську державу жив напруженим життям. Насамперед він думав про нову тактику збройної боротьби з поляками. Справа в тім, що попередні козацькі повстання дотримувалися насамперед оборонної тактики через відсутність достатньої кількості кінноти. Польська ж армія в основному опиралася саме на цю свою оперативно-стратегічну перевагу. Укладений Б. Хмельницьким союз козаків з татарами нейтралізував її.

Якщо більше заглибитися в ситуацію, до якої потрапив гетьман М. Потоцький напередодні битви під Жовтими Водами, то насамперед слід відзначити неготовність Польщі до протистояння з козаками. Імперські амбіції не давали полякам реально оцінити події, що відбувалися. Невдоволення українців діями польської влади набуло тотального характеру. Тому М. Потоцький не міг послати на зруйнування Січі численного загону реєстровиків, бо боявся вибуху народного повстання в Україні. З другого боку, він не мав змоги допомогти навіть своєму синові — Стефану Потоцькому, який командував каральною експедицією на Січ (оскільки Стефан був ще молодий, то його супроводжували радник коронного гетьмана С. Чарнецький та комісар реєстровиків Я. Шемберк).

Уже зверталась увага на те, що і на боці Б. Хмельницького, і на боці М. Потоцького воювали українські козаки (одні — повстанці, другі — реєстровики польської армії). Тому Б. Хмельницький вів активну агітацію з метою переходу до нього реєстровиків, що врешті-решт і сталося.

Затиснутий під Жовтими Водами С. Потоцький, який піднявся сюди після зруйнування Січі, чекав на допомогу, але навіть його батько, головнокомандуючий польськими військами в Україні коронний гетьман М. Потоцький, був безсилий щось зробити. Поляки вирішили, не приймаючи бою, відступати в напрямку Черкас. Та всі їхні спроби вирватися з козацько-татарського оточення були марними. Союзники розгромили поляків. Стефан Потоцький потрапив у полон і помер по дорозі до Криму від гангрени (пізніше був похований у Києві). С. Чарнецький та Я. Шемберк теж потрапили до рук татар.

Окрилені перемогою, полки Б. Хмельницького вирушили проти основних сил поляків — 20-тисячного війська М. Потоцького. Вражений розгромом 6-тисячного загону під командуванням свого сина Стефана, коронний гетьман залишив вигідні позиції під Корсунем і відступив у напрямі Богуслава. Напереріз противникові Хмельницький послав полковника М. Кривоноса і змусив поляків прийняти бій.

Позбавлене маневру, охоплене панікою й відчаєм, польське військо було розгромлене. Гетьмани М. Потоцький та М. Калиновський були взяті в полон і віддані татарам. Крім того, в полон потрапило 127 офіцерів, 80 знатних шляхтичів, 8520 жовнірів, захоплено 41 гармату з боєприпасами, рушниці, вози з амуніцією, кілька тисяч коней.

В результаті двох перемог Б. Хмельницького польська окупаційна армія в Україні перестала існувати.

Польське суспільство було приголомшене. Ще більше ускладнила ситуацію смерть короля Владислава ІV.

Під кінець літа козацька армія досягла 100-тисячної чисельності. В її складі було 40-тисячне регулярне військо. Поляки теж не гаяли часу й мобілізували 32 тисячі шляхти та зібрали 8 тисяч німецьких найманців.

Першою пробою новозібраних військ став успішний бій полків під командуванням М. Кривоноса з польським військом князя Я. Вишневецького під Старокостянтиновом.

Основні ж сили зустрілися під містечком Пилявці (тепер Хмельницької області), й козаки знову дощенту розгромили поляків.

Потім були взяття фортеці Кодак, облога Львова, взяття полковником М. Кривоносом львівського замку, облога Замостя...

Шлях на столицю Польщі Варшаву був відкритий, але Б. Хмельницький зупинив наступ козацьких військ.

Чому, декларуючи, що він зупиниться лише на Віслі («А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Віслою брикати, знайду я їх там певно». Б. Хмельницький — польським послам у Переяславі), гетьман не лише зупинив свій успішний наступ, але й, повертаючи пізніше полки, не залишав козацькі гарнізони в західних регіонах? Це та інші питання давно стали предметом суперечок істориків. Одні звинувачують Б. Хмельницького в нерішучості, інші пояснюють цей крок тим, що, мовляв, гетьман був насамперед повстанець, у кращому разі — автономіст, борець за свої й близького оточення майнові права, що лаври державотворця йому приписують дослідники історії, і так далі, і тому подібне.

Для нас Б. Хмельницький — далекоглядний політик і державний діяч, який мав насамперед мету утвердити на берегах Дніпра самостійну українську державу — спадкоємицю Русі Київської. Тому дивимось на відмову йти на незахищену Варшаву як на рішення, продиктоване тодішньою ситуацією.

Так, польська держава була на грані катастрофи: без армії, без лідера (йшла боротьба за польську корону після смерті Владислава ІV), але не зломлена повністю. Українська армія-переможниця потребувала перепочинку. Почалися епідемії (від чуми помер полковник М. Кривоніс), на польських територіях розгорталася партизанська війна проти українських військ тощо.

Заради стратегічної мети — УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ — гетьман насамперед турбувався тоді не про внутрішні проблеми, а зовнішньополітичні: утворення й зміцнення антипольських двосторонніх та багатосторонніх союзів. Він вів переговори з правителем Трансільванії — князем Дьєрдем І Ракоці, московським царем Олексієм Михайловичем, в полі зору гетьмана були і Крим, і Туреччина, і Швеція...

Не стояв осторонь Б. Хмельницький і від боротьби за польську корону — він вирішив підтримати кандидатуру Яна Казимира, вважаючи, що король Польщі, вихований у європейському дусі, вигідніший Україні. Відступ козацьких військ можна було використати на користь Яна Казимира.

І сам гетьман потребував паузи, щоб оцінити перші здобутки на шляху до мети. Українські війська поширили кордони гетьманської держави до Белзького воєводства включно. А взагалі Б. Хмельницький у західному й північному напрямках встановив свою владу у Київському, Чернігівському, Брацлавському, Волинському, Подільському, Руському та Белзькому воєводствах.

Новий польський король Ян ІІ Казимир своїм універсалом гарантував козацькі привілеї.

А головне — гетьманська держава розпочала відлік своєї історії. 23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький урочисто в’їхав до столиці Русі-України золотоглавого Києва.