Столичні театри в новому сезоні одержимі Еросом: навіть «Тартюф» у франківців — про ЦЕ! А ще ж є «В полоні пристрастей» та «Мій милий обманщик» у російській драмі, «Хоровод любові» в Молодому, «Ромео і Джульєтта» в театрі на Липках, «Одруження Фігаро», «Наполеон і Жозефіна» в театрі «Браво».
Найсвіжіша прем’єра з цього ряду відбулася минулої п’ятниці в Лівобережному театрі. Це «Одруження» Гоголя, постановка Юрія Одинокого.
Вистава залишає по собі враження зачарованої розгубленості. Бо вона явно в чомусь неправильна. Але це та неправильність, як ото бувають «неправильними» або нелогічними чарівні жінки. Їм дозволено порушувати канони, й нікому не спадає на думку обговорювати це.
Ми теж не будемо, лиш обмовимось, що коли в театрі йде класика, то про «правильно/неправильно» судять обов’язково. Мовляв, Гоголь це чи ні? Тут здається, що не зовсім Гоголь, а — ніби матеріалізована метафора Достоєвського: усі ми вийшли з гоголівської Шинелі. У цій виставі Достоєвський постійно приміряє на себе ту шинель. Тому, скажімо, Агафія Тихонівна (чудова в цій ролі Дарина Лобода) — несподівано пристрасна, немов Грушенька з «Братів Карамазових». А між привидами двох згаданих класиків бродить привид Фрейда й лякає всіх величезною бритвою.
Утім, ці порівняння не здаються важливими. Важливіше, що вистава — про світ, в якому Бог спить, а дрібні чорти розгулялися й руйнують останній прихисток людини. Однак любов — є.
Але ж у Гоголя Подкольосін вистрибує у вікно, ото й уся любов. Юрій Одинокий рубає цей гордіїв вузол наївно й хоробро. В його виставі Подкольосін теж вистрибує. А потім повертається! Можливо, після смерті, але таки повертається. І ми чомусь у захваті від цього повернення. Це алогічно, але й чудово. За логікою, цей Подкольосін (Володимир Горянський) ніяк не міг повернутись, бо його й не було, бо він — як той (гоголівський же) «мічман на прізвище Дірка». Горянський якраз і грає «дірку», грає неприсутність людини серед людей. Та, зрештою, йдеться про щось більше: про гріх неприсутності в світі, де є отака, саме оця — Агафія Тихонівна.
На цьому й зупинимось, бо умовиводи (навіть кращі, ніж ці) не пояснять усієї чарівності цієї вистави, що являє собою справжній парад акторських успіхів. Окрім згаданих — дивовижний Валерій Потапенко (Жевакін), прекрасні ролі у Анатолія Васильєва (Яєшня), Олега Масленикова (Кочкарьов), Петра Миронова (Анучкін), Алли Масленикової (Cваха), Неоніли Білецької (Тітка).
Місцями здається, що всі вони грають так, як чичиковський кучер Селіфан читав: йому цікаво було з літер скласти слово, а що воно означає — байдуже. Іноді так і тут: кожнісіньке слово обігрується, навіть без потреби, а втім, це ім прощаєш.
...Ну, а Гоголь це чи ні? Варто було Подкольосіну повертатися? Так. Згадаймо, Гоголь заповідав: не ховайте мене одразу після смерті, почекайте — а раптом я оживу? Ось чому тут усе так, а не інакше.
