Заключне слово заступника Голови Верховної Ради України Олександра Зінченка

Шановні колеги!

Дозвольте коротко, не претендуючи на вичерпність, підбити підсумки дискусії. Перше. Україна переживає період суспільно-політичних трансформацій. І тема слухань — «Суспільство, засоби масової інформації та влада» — є безперечно актуальною. Ця актуальність пов’язана з боротьбою різних поглядів на майбутнє України, на розуміння ролі і місця громадських організацій, суспільного діалогу, громадян та створених ними представницьких органів для постійного діалогу з владою.

Саме в цьому трикутнику — суспільство, ЗМІ, влада — сконцентровані відносини та впливи, які, по суті, є головними чинниками розвитку громадянського суспільства. А ЗМІ мають відіграти вирішальну роль не арбітра, а головного посередника в постійному діалозі суспільства та влади.

Останні роки дають підстави говорити про те, що радикально змінилося обличчя наших ЗМІ. Галузь активно в цілому розвивалася, навіть з випередженням узагальнених показників економічного розвитку.

Але ми повинні розуміти всю складність та суперечливість цього процесу. Не варто й шукати простих популістських рішень щодо стратегій подальшого розвитку — їх немає і не може бути.

Друге. Не варто було б винаходити велосипед там, де це давно зроблено іншими. Треба активно використати досвід і позитивний, і, до речі, негативний інших країн.

І хоча будь-яке порівняння завжди потерпає від обмеженості, зауважимо: перша поправка до Конституції Сполучених Штатів забороняє видавати закони, що обмежують свободу слова і друку.

Практичне ж застосування цієї норми здійснюється судовими рішеннями. Тобто реальний зміст «свободи слова» залежить від того, як це поняття трактує судова влада в конкретно-історичних обставинах. Інакше кажучи, свобода слова в американській юриспруденції визначається масивом судових прецедентів, суспільною традицією, історичним досвідом. Мало того, навіть за цих умов після подій 11 вересня уяви американців про межі свободи слова та думки досить серйозно змінюються в бік звуження.

Україні в цьому плані складніше, наш власний історичний демократичний досвід дуже малий, а запозичений — не завжди гармонізується з національною історичною традицією.

У цьому ж контексті варто розглядати і поняття цензури — спираючись не на емоції, а на чинне правове поле та практику застосування законів. Статтею 15 Конституції України цензура заборонена. Закони України «Про видавничу справу» та «Про телебачення і радіомовлення» конкретизують це положення і забороняють цензуру — прошу уваги! —як контроль за ідеологічним змістом видань, передач тощо. Чи достатньо такого визначення? За наявності відповідної історичної традиції — так, достатньо. У наших умовах — ні. Чинне визначення цензури: по-перше, обмежує заборону контролю лише ідеологічною сферою; по-друге, залишає широкі можливості трактувати поняття «ідеологічний зміст».

Я запрошую вас подивитися на це питання ширше.

Вплив і контроль владних, фінансових та громадських інституцій є невід’ємною складовою процесу інформаційного виробництва на всіх його стадіях.

Якщо вірно, що весь цей вплив і контроль обмежує, то тоді можна назвати цензурою: державну реєстрацію суб’єктів інформаційної діяльності; ліцензування телерадіомовлення; видачу прокатних посвідчень фільмів; законодавче визначення концепції розвитку національного інформаційного простору та захист суспільної моралі; редакційний контроль інформаційного продукту. Нарешті, навмисне перекручення змісту виступів та заяв державних діячів деякими ЗМІ — це теж можна назвати цензурою.

Виходить, що об’єктивних чинників визначення цензури немає?

Ні. Це не так. Межа контрольованості інформаційного виробництва визначається суспільною потребою та економічним станом інформаційного ринку. Рівень же економічно та суспільно прийнятного впливу на ЗМІ прямо залежить від конкретно-історичних умов. І не треба лицемірити — елементи цензури були, є і будуть навіть у розвиненому демократичному суспільстві. Згадаємо лише висвітлення європейськими ЗМІ косовського конфлікту, останні антитерористичні заходи у Сполучених Штатах та у сусідній Росії. Не можна не сказати ще про один вид цензури. На цей раз внутрішньої — про аморальну та безвідповідальну, низькосортну журналістику, яка може звести свободу слова до безвідповідальної ретрансляції убозтва. Незалежність ЗМІ може бути реалізована лише у компромісній взаємодії журналістів, власників ЗМІ, влади, громадських інституцій. А саме суспільство може наполягати на одному: на створенні всіх відповідних умов для забезпечення виконання кожним журналістом своїх професійних обов’язків.

І все це варто зробити, якщо ми прагнемо професійно, а отже, морально задовольнити інформаційний попит суспільства. Це, так би мовити, теоретичний базис сьогоднішньої теми.

Практичним же результатом обговорення має стати підготовка та прийняття законодавчих актів, які сприятимуть розвиткові вітчизняних засобів масової інформації.

У сьогоднішніх виступах містилося чимало цікавих і слушних пропозицій. Я впевнений, що ми зможемо ретельно проаналізувати їх і запропонувати на розгляд парламенту виважений та ефективний документ.

Кілька зауважень до обговорених конкретних тем. Багато уваги приділялося так званим темникам. Бажання владних інституцій впливати на ситуацію в інформаційному просторі є абсолютно зрозумілим. Ще зрозумілішим є бажання власників ЗМІ здійснювати вплив на редакційну політику. Де ж тут межа законності? Щодо владних інституцій — однозначно — абсолютно неприпустимими є заходи адміністративного та податкового тиску на ЗМІ. Щодо редакційної політики власників компаній —складніше. Обмежити їхній вплив тільки заходами нормативно-правового чи адміністративного характеру надзвичайно важко. Тут на перший план має вийти суспільний контроль —через попит на інформаційну продукцію. Не треба обманювати себе: навіть у найдемократичніших країнах головним чинником обмеження впливу власників ЗМІ на зміст інформації є небезпека втрати популярності, падіння рейтингів, тиражів, а відповідно — падіння доходів їхнього бізнесу. Цей самий механізм запрацює і в Україні.

Наступна гостра тема — судовий тиск на ЗМІ через завищені позови на відшкодування моральних збитків. Ми детально обговорювали це питання ще на минулих парламентських слуханнях. Комітет тоді розробив відповідні зміни до законодавства, але парламент їх не затвердив.

У цьому питанні варто виділити два аспекти: по-перше, проблема об’єктивно існує; по-друге, її розв’язання не може бути обмежене змінами до інформаційного законодавства.

Головна проблема — у недовірі до судової влади, тому для кардинального розв’язання цієї проблеми вкрай необхідна ефективна судова реформа. Це, звичайно, не виключає необхідності удосконалювати законодавчі процедури внесення позовів, розгляду справ про відшкодування моральних збитків та визначення об’єктивних критеріїв обсягів таких збитків.

Намагання ж створити для ЗМІ та журналістів «спеціальні» умови навряд чи знайдуть підтримку і в парламенті, і в суспільстві.

Важливим питанням є професіональна організація журналістів. Оскільки профспілковий рух базується на демократичній самоорганізації найманих працівників, то так звані грантові профспілки абсолютно неприйнятні. Про яку самоорганізацію і незалежність профспілок можна говорити за умови їхнього фінансування з-поза меж України?! Справжні колективні договори — це правильний шлях. Треба рішуче рухатися до їх розробки і впровадження в життя. Нарешті, обговорюючи взаємодію суспільства, ЗМІ та владних інституцій, неможливо обійти увагою питання стратегії розвитку національного інформаційного ринку. Чимало проблем, завдань і невідкладних заходів визначені ще під час минулих слухань. На жаль, і сьогодні звучали ті ж теми.

Серед них: ратифікація Європейської конвенції про транскордонне телебачення та реформа законодавства про телебачення і радіомовлення відповідно до рекомендацій європейських експертів. Без цього неможлива рівноправна участь у розвитку європейського медіа-ринку, залучення стратегічних інвестицій для укрупнення вітчизняного ринку; роздержавлення телебачення і радіо та утворення системи суспільного телерадіомовлення. Практично невідкладний крок до створення громадянського суспільства.

Регулювання багатоканальних та багатофункціональних телекомунікаційних мереж, зокрема — кабельного телебачення. Розвиток цифрових технологій фактично перекреслив обмеження і заборони, якими перенасичені наші закони. На жаль, навіть в умовах, коли кожні два роки проводяться парламентські слухання, ретельно аналізується стан справ і ухвалюються розумні рішення, реально просунутися у розв’язанні цих проблем ми ще й досі не змогли. Я особисто це пояснюю лише однією причиною: тим, що ми дозволили використати професійну дискусію вузькокорисливим, хворобливо амбітним політикам, для яких наша дискусія — лише інформаційний привід для власного піару. Тому суть важливо, щоб усі зацікавлені суб’єкти — члени профільного комітету, члени журналістського страйкому, вітчизняні та закордонні експерти, представники органів державної влади — зосередилися на розробці нових редакцій базових інформаційних законів.

Я впевнений, що у парламенту вистачить політичної волі та професіоналізму вже ближчим часом ухвалити ці закони.

Насамкінець дякую всім присутнім за цікаву плідну роботу. Ті, хто через обмеження у часі не зміг виступити з трибуни, може письмово внести свої пропозиції, і вони будуть обов’язково враховані під час підготовки підсумкових документів.

Дякую за увагу.