Відбулися парламентські слухання «Суспільство, засоби масової інформації,влада: свобода слова і цензура в Україні»
Спочатку два спостереження з кулуарів. Перше: пощастило зустріти багатьох знайомих журналістів, які на традиційне «Як справи?» відповідали нетрадиційно «Ще не бачив свого редактора таким демократичним і лояльним, як останні кілька тижнів перед слуханнями». Спостереження друге: на виставці побачив тисячі періодичних видань — від регіональних «Правд», до «Все про все», «Все про всіх» чи «Шість соток». Подумалося, скільки паперу витрачено, то чого ж народ наш такий, даруйте, темний.
Ставлення офіційної влади до теми слухань акумулювалося у виступі нового віце-прем’єр-міністра Дмитра Табачника: «де-юре цензури в Україні не існує». Представник уряду говорив про економічну несвободу ЗМІ, про те, що обмеження свободи слова існує в цивілізованих державах.
З журналістських уст лунало те, про що перед цим заявив голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації Микола Томенко: заперечити політичну цензуру в Україні неможливо.
«Не добра, а погана звістка, — сказав він, – зібрала нас у цій залі — в Україні може зникнути професія журналіста». На підтвердження своїх висновків М. Томенко навів кілька промовистих прикладів «чіткої і безперебійної невидимої руки». Шість загальних національних каналів присвятили висвітленню однієї з найгучніших подій у державі — очима Президента 54 відсотки, очима парламентської більшості — 24 відсотки, а решта — альтернативній думці. А така неординарна подія, як порушення кримінальної справи проти Леоніда Кучми зайняла на цих каналах лише 5 відсотків інформаційного часу (до речі, «Голос України» повідомляв про цю справу не раз). Посилаючись на одне із соцопитувань, голова профільного парламентського комітету сказав, що 55 відсотків цензурних вказівок йде для ЗМІ від адміністрації Президента. Звідси й найголовніший, як на мою думку, висновок: в Україні створена неконституційна модель управління інформаційним простором. (А що це за простір, сказав голова Держкомінформполітики Іван Чиж, мовляв, на наших інформаційних просторах не хазяйнує хіба що лінивий). Чимало виступаючих, зокрема Лілія Буджурова з Криму, Зураб Аласанія з Харкова, Катерина Котенко з Києва та інші журналісти-практики називали десятки конкретних прикладів утисків свободи слова в Україні і переслідування журналістів та засобів масової інформації. А відомий телевізійник Андрій Шевченко, виступаючи від журналістських та громадських організацій, продемонстрував конкретні сумнозвісні темники, в яких офіційна влада вказує журналістам, як і що подавати, що висвітлювати, а що замовчувати. Такі темники, за словами А. Шевченка, надходили до його телеканалу щотижня, а під час найбільшої активності опозиції — і щоденно. Користуючись присутністю на слуханнях Генерального прокурора, тележурналіст запитав: що ще треба Генпрокуратурі, які докази, щоб порушити проти можновладних авторів темників кримінальну справу за перешкоджання діяльності журналіста. На що Генпрокурор С. Піскун затим відповів: буде офіційна заява — будемо реагувати.
Скільки наводили фактів порушення свободи слова і думок, і поглядів на ті факти з уст деяких високопосадовців та депутатів, стільки лунало й пропозицій для виходу із ситуації, точніше, системи. Одні пропонували законодавчо визначити поняття політичної цензури, прийняти на рівні закону кодекс журналістської етики; законодавчо встановити верхню межу позовних вимог проти журналістів і ЗМІ; вчити студентів журфаків не так філології, як права (С. Гавриш); не розглядати роздержавлення ЗМІ як панацею від несвободи слова (А. Горлов) тощо. Усі вони (і названі, і не названі) акумульовані у проекті постанови Верховної Ради за підсумками цих слухань. Утім, важко не погодитися з одним з ораторів, який зауважив: чи треба ще записувати у законодавство застороги про невтручання адміністрації Президента у журналістську діяльність чи заборони про вбивство журналістів, або переслідування ЗМІ?
Користуючись нагодою, журналісти нагадували владі, що вони — одна з найпоінформованіших складових українського суспільства, тому вміють відрізнити правду від брехні і знають, що кажуть: правди у вітчизняних ЗМІ мало. Яскравий приклад — вигуки з місць на зразок «брехня», «лжа», що супроводжували «рапорт» Генпрокурора про успіхи у розкритті злочинів проти журналістів.
Загалом «пишуча братія» одностайна в одному — за свободу, зокрема і свободу слова, треба боротися. Як тут не дослухатися до Уповноваженого ВР з прав людини Ніни Карпачової: свобода слова у нас не лише декларується, а й можлива. Боріться за неї!
Від імені журналістського страйккому Андрій Шевченко на слуханнях застеріг: у разі закручування гайок, ми, журналісти, готові до загальноукраїнського журналістського страйку.
А як бути читачеві? Отримати доказ на користь існування в Україні політичної цензури на першій порі, особиста проста порада — якщо ви під час теле- і радіотрансляції з уст журналістів, керівників ЗМІ, чиновників почули більше на цю тему, аніж могли прочитати на газетних шпальтах, почути з теле- і радіоефірів — робіть відповідні висновки.
