Тривалий час вважалося, що інвалідів у нас немає. Люди з фізичними або психічними вадами не вписувалися в концепцію здорової держави. А тим паче діти. Адже з дитини-інваліда не виросте повноцінне «світле майбутнє» могутньої держави. «Страусова» державна політика щодо інвалідів не могла позитивно позначитися ані на здоров’ї, ані на психіці цих людей. У незалежній Україні цю категорію громадян легалізували на законодавчому та морально-етичному рівні.
Соціум повернувся обличчям до неповноцінних (у плані здоров’я) співгромадян, удавши поблажливу посмішку і знову відвернувся. А вони продовжують виживати у своєму світі хвороб, комплексів, переживань і депресій. Ні, безперечно, вони не самі. Їх 2,6 мільйона — інвалідів різних груп і категорій, тобто кожний вісімнадцятий громадянин країни — людина «з особливими потребами» у значенні здоров’я і соціальної пристосованості. Біля них завжди рідні, близькі, друзі, лікарі. Вони мають навіть своє «професійне» свято — 3 грудня Всесвітній день інваліда. До цієї дати вони отримують пайки від соцзабезу, подарунки від місцевої влади та зарубіжних благодійників і надію на власну людську і громадянську повноцінність у суспільному житті.
Теоретично вони мають права на життя, освіту, працю та особисте щастя. Фактично реалізувати їх може аж ніяк не кожний.
.
