Ігор погано ходить і погано говорить, але добре знає математику і фізику. Закінчивши спеціальний інтернат для дітей із порушенням опорно-рухового апарату і маючи інвалідність І групи, юнак вирішив вступити до одного із технічних столичних вузів.
— На усному іспиті мене «валили» як могли, —пригадує мій співрозмовник. — Я відповів на всі пункти білета, все розв’язав. Почали ставити додаткові запитання. У мене від хвилювання спазми в горлі —говорити не можу... (Мову хлопця зрозуміти важко, навіть коли він спокійний, втім, так само, як і почерк. Його кінцівки скував параліч. — Авт.). Не пам’ятаю, як вийшов з аудиторії — в очах темно. Тут до мене літній професор із приймальної комісії підійшов, руку стискає, а в самого на очах сльози. «Молодця, синку!» — каже. А потім повернувся й пішов. А я все’дно пройшов за конкурсом і вступив.
* * *
Марина мріяла вчитися в інститyті. Інвалідність з дитинства ставила під сумнів ту мрію. Мати дівчинки випадково дізналася про спеціальну постанову, згідно з якою інвалідів І і ІІ груп зараховують до вузів поза конкурсом. Але, щоб скористатися з цієї пільги, потрібний дозвіл ВТЕК. Марина пішла до міської експертної комісії.
— Хочу і можу вчитися. Дозвольте, — попросила лікарів дівчина.
А у відповідь почула таке:
— Навіщо воно тобі треба? З твоїм діагнозом і групою вдома сиди, книжки читай та пенсію отримуй. Мало, чи що? Ну, припустімо, дамо ми тобі дозвіл, вступиш ти, держава тебе навчить, а далі що? Як на роботу влаштовуватимешся? Хто тебе візьме? Нас за це по голівці не погладять... Хочеш учитися — твої проблеми. Тільки порада тобі: нікому не кажи, що ти інвалід. Тоді, може, й проскочиш за конкурсом.
Марина «проскочила». Не скориставшись пільгою. Приховати інвалідність було неможливо, але викладачі інституту, куди вступала дівчина, навіть не маючи «цу» від ВТЕК «про створення спеціальних умов абітурієнтові», допомогли Марині відчути себе «своєю» у стінах обраної нею альма-матер.
