За бідного фермера слово замовте...

З ним легко й цікаво спілкуватися, бо Микола Горошок — теж журналіст: газетам і радіо віддав понад 20 років, і наші професійні дороги перетиналися неодноразово. Та на десять останніх літ вони розійшлися, бо Микола подався у фермери, і зустрічі стали епізодичними. Однак такий він і залишився — надзвичайно відвертим співрозмовником.

У серпні 91-го він один із перших в області на повен голос заявив про неминучий кінець ГКЧП. Потім його багато разів (навіть після того, як збулося це пророцтво) викликали до прокурора... Зрештою, це було і не так страшно. Бо позиція незручного, некарманного журналіста, який помічав і сміливо викривав недоліки всієї системи, навчила тримати удари долі... Несподівано для всіх незалежний журналіст став звичайним фермером, щоправда, таким само непримиренним до будь-якої несправедливості. Вже як голова приміського районного фермерського осередку він організовує пікетування облдержадміністрації з вимогою виділити фермерам землю. Про них, тих, хто вночі підігнав техніку до «Білого дому», заговорила вся Україна. Перших сім гектарів землі взяв в оренду і «вибив» кредит на 1,5 млн. рублів. У 92-му це були приблизно такі ж великі гроші, як і нині. Та ще під два відсотки річних! Розділив усю суму між сімома фермерами району. На свою частку придбав шість тракторів і почав працювати...

Посіяли баштанні й овочі. Зібрали добрий урожай огірків, звезли на Полтавський консервний завод. Та підприємство вчасно не розрахувалось, і гроші з’їла інфляція. Отож на зароблене в підсумку купили... мішок кришок для консервації і 12 тарілок... Взялися за цукровий буряк. Найближча цукроварня — в Карлівському районі. Здали туди сировину, а підприємство сповна не розраховується. Нинішнього сезону поїхали на завод знову, а там нові власники. Про борги попередників і слухати не хочуть... Кілька останніх років займаються соєю. Дуже перспективна культура. І попит є. Вона не виснажує грунти, як, приміром, соняшник, і взагалі, наш регіон має оптимальні умови для її вирощування. Свого часу місцевий олійно-екстракційний завод навіть був облаштований саме для переробки сої. Та потім обладнання викинули на смітник, а виробництво перепрофілювали під соняшник, і він «царює» на полтавських ланах. Що дістанеться нащадкам?.. А загалом, десять років наполегливої напруженої праці так і не зробили сім’ю заможною. Працює господар, дружина, обидві доньки і зять, та весь час доводиться долати якісь перепони. Всі ці десять років боролися за збільшення земельного фонду. Нині обробляють 360 га землі. Це — земельні паї пенсіонерів, бо членам КСП не дозволили здавати землю в оренду Горошку. Всі наділи — в окремих шматках: 7, 3, 30 га розкидані по трьох селах.

Торік посіяли мак. Але яких зусиль це коштувало! З 1999 року в Україні чинний відповідний закон, який дозволяє вирощувати цю культуру: ліцензію видають у столиці, а на місцевому рівні треба оформити чимало дозволів. Прийшов до вже покійного голови райдержадміністрації Василя Вовка:

— Гарна справа, треба підтримати, — і без жодних зволікань підписав папери.

Далі — у райвідділ міліції, аби «довести», що ти людина. Чи був під судом, слідством тощо. Далі — більше: фермеру стали доводити, що його землі... сумнівні. Бо неподалік —виправно-трудові колонії, залізниця, отже, понаїжджає наркоманів і з сусідніх областей. Висновок: вирощувати мак не можна. Тільки на обласному рівні вдалося залагодити справу позитивно.

Загалом фермер зробив невтішний і парадоксальний висновок: найбільше перешкоджає реформам влада, точніше, її різнокаліберні чиновники, особливо містечкового рівня. Нещодавно на шляху зупиняє прапорщик ДАІ. «У нас проблеми: авто потрапило в аварію, потрібно 500 гривень, причому готівкою». А йому самому непереливки — теж була шляхова пригода, дружина довго лікувалась, і транспорт ще з весни невідремонтований. «Зараз не можу, — каже, — хіба як зберемо врожай». Той прапорщик разів зо п’ять телефонував, допитувався, зібрали врожай чи ні. А потім не витримав і просто на дорозі затримав авто з робітниками й відправив машину на штрафмайданчик. Лише особисте втручання начальника облДАІ припинило пресинг. Ніхто не хоче розуміти, як живе фермер, як працює. Його «статки» — єдино борги.

На селі, як і раніше, «бал правлять» колишні керівники. Щоправда, їм вже не так ситно живеться — господарства вщент поруйновані, але поки всього не вилижуть, не заспокояться. Так звана аграрна реформа була добре спланованою акцією, яка дала змогу колишній номенклатурі залишитися біля корита. А механізатори, водії, тваринники за цей час повністю втратили свою кваліфікацію і, що найгірше, спилися. В Україні людям не дають змоги працювати — тільки пити і красти. В селі не залишилося чоловіків пенсійного віку — вони вимерли від алкоголізму, бабусі-пенсіонери теж потихеньку п’ють, а молодь — на повну силу. Вони або алкоголіки, або наркомани. Це трагедія нашого народу.

Скоро-скоро на законодавчому рівні дозволять купівлю-продаж землі. Тільки-но пролунає цей дзвоник, мільйонери кинуться її скуповувати. Щонайменше половина дрібних власників продадуть землю за безцінь і гроші проп’ють. Земля ніколи не потрапить до рук трударів. Вона не зможе давати таку віддачу, як у всьому світі, де фермери, пов’язанні родинними зв’язками, дбайливо її обробляють. У нас великі латифундисти змушені будуть використовувати найману працю — тих-таки п’яничок, які не вміють і не хочуть працювати. І від усього того — наші перспективи — колоніальні...

Ось такий монолог...